Ексклюзивне інтерв’ю "Піккардійської терції" для чернігівців
«Ми стаємо перед вами на коліна!»
Такими словами закінчив концерт львівського гурту «Піккардійська терція» художній керівник цього колективу Володимир Якимець. Вочевидь, що величезне задоволення від цього концерту отримали обидві сторони: і чернігівська публіка, і шляхетні співаки-музиканти. Після кожної пісні «Терції» зала вибухала оваціями, наші меломани аплодували в такт під час виступів, підспівували. Особливо дружно співала гальорка і два поверхи театру, де зібралися, здавалось, найголосистіші студенти й викладачі Чернігівського музичного училища, співаки з різних хорових колективів.
«Так тепло нас не сприймали ще в жодному місті!» - повторював зі сцени розчулений соліст гурту Андрій Капраль і раз за разом посилав слухачам повітряні поцілунки. Концерт тривав приблизно півтори години. Музиканти заспівали твори зі свого останнього альбому «Етюди» - і кожен з них, дійсно, дивував і викликав захоплення. Ну, а «Старенький трамвай» співали разом з чернігівцями. Коли після концерту я попрямувала за куліси за автографом, знайшла львів’ян в оточенні усміхнених дівчат із сяючими очима! Музиканти були обціловані, задоволені й надзвичайно зворушені, адже чернігівські красуні від душі заспівали їм «Многая літа!» На мої запитання погодився відповісти Володимир Якимець.
«Живемо нормальним життям»
- Пане Володимире, вашому колективу вже 17 років. Як думаєте, чи залишилися в нашій країні люди, котрі не знають про існування «Піккардійської терції»?
- Напевно, що є, адже ми не Майкли Джексони і не Мадонни, не вважаємо себе «зірками», живемо нормальним житиям. У Львові вже звикли, що нас можна зустріти на вулицях. Раніше за нами ходили і співали «Старенький трамвай» чи «Берег ріки». Ми просто робимо свою справу добре і намагаємося створювати різноманітну музику, Тому на наші концерти приходять і маленькі діти, і люди достатньо похилого віку.
- Цікаво, а чому вирішили створити колектив саме такого формату? Як на мене, це був досить сміливий крок, адже подібних колективів тоді у нас, здається, не було.
- Взагалі багато чого в Україні в ті роки не було. Втім, я думаю, якби ми починали зараз, було б набагато гірше, скрутніше. А тоді душа прагнула чогось українського, вся Україна була на піднесенні. Крім того, у нас був великий юнацький запал. Хотілося щось значне зробити, адже ми всі - хорові диригенти, тож нічого вигадувати не довелось.
- Переселятися до столиці не збираєтесь?
- Від добра добра не шукають! Львів надзвичайно вплинув на наш колектив і на нас як особистостей і як музикантів. Якби ми не жили у Львові, можливо, і створили б такий колектив, але він, напевне, співав би інше. Нам приємно говорити, що ми львівські музиканти. Інколи бували казуси у Німеччині чи Польщі, коли нас оголошували як київський колектив. Однак ми говорили: «Перепрошуємо, ми дуже любимо нашу столицю, але наше рідне місто - Львів!»
- А хто пише вам пісні? І чи виконуєте власні?
- Є дуже багато колег, які нам пишуть, зокрема – Олександр Шевченко. Я пишу, Славко Нудик пише, так от й перебуваємося.
Психотерапія за допомогою музики
- Де на сьогодні більше гастролюєте – в Україні чи за кордоном?
- Останніх п’ять років, слава Господу, 90% виступів - в Україні, а не за кордоном. Раніше була кардинально інша ситуація.
- А чому? Вас більше знали й цінували за кордоном?
- Хто б що не казав, але після Помаранчевої революції відбулися зміни у ставленні до україномовних виконавців. Сьогодні нас всюди тепло сприймають: і в Донецьку разом з нами співав зал, і в Ужгороді. Це залежить не від міста, а від виконавця. Не буває поганої публіки.
- Багато мандруєте?
- Достатньо. Починаючи з Росії і закінчуючи Сінгапуром.
- І в Росії вашу творчість знають?!
- Чому ж ні? У нас там дуже багато друзів, ми ведемо переписку щодо творчості. Одна група з Підмосков’я зробила свою версію нашої пісні «Колискова для Аліси». Нам дуже приємно.
- Криза якось позначилася на вашому гастрольному графіку?
- В принципі, не дуже, хоча концертів стало менше. Мені здається, на даний момент якраз такі-от концерти – це своєрідна допомога людям. Наскільки я знаю, ціни на квитки було дещо знижені (у столиці квитки на концерт «Піккардійської терції» розкуповують за ціною від 150 грн. – авт.). Ми погодились на такі умови, щоб приїхати, заспівати для людей, тому що прекрасно розуміємо, що серед величезної кількості негативу, про який постійно говориться з усіх телеканалів, має бути якийсь позитив. Нехай хоча б на дві години люди забудуть про свої проблеми!
«Дружимо з тими, хто працює чесно, наживо і без понтів»
- Сьогодні ви співали українською, англійською, італійською, французькою мовами. Якими ще мовами володієте?
- Взагалі співаємо на 12 мовах.
- Серйозно?!
- Виконуємо пісні ще й на естонській, німецькій, мадярській, російській, словацькій. Звичайно, ми не поліглоти, але щоб нормально виконати пісню, маємо знати, про що йдеться, робимо переклади. На жаль, нема часу вчити так багато мов. Якщо говорити по секрету, то жоден з нас нормально навіть англійською не володіє. Я, наприклад, вчив німецьку, і в альбомі «Сад ангельських пісень» саме я співав «Лореляй». Наш Андрій Капраль чудово може скопіювати будь-якого вокаліста, тож нехай робить!
- Ви дуже багато сил віддаєте зі сцени, тож як відновлюєте їх після концертів?
- У мене рецепт простий: добре поїсти і випити 100 грамів. Ну, й виспатися не завадить. Розумієте, коли організм виснажений, не хочеться ані клубів, ані подорожей, ані пікніків.
- Цікаво, а між собою музиканти товаришують?
- А як же інакше! Інакше не було б колективу і ми б не були разом так довго – вже майже 17 років. Ядро зберігається із самого початку, відбулася тільки одна зміна в 1996 році, коли від нас несподівано пішов вокаліст Андрій Базиликут і його замінив Андрій Шавала. «Терція» поза сценою мало чим відрізняється від тієї, що є на сцені. Якщо Капраль про щось перемовляється на сцені з Нудиком, або Богач – зі Шавалою, то і поза нею постійно ходимо в гості або на каву. Ми практично разом живемо, тому принаймні відпустки проводимо окремо.
- Ви згадували, що маєте творчі зв’язки з Росією. А з ким дружите серед українських виконавців?
- Ой, таких багато! Це Василь Зінкевич, Тарас Петриненко, Павло Дворський, Оксана Білозір, а якщо брати молодших, то це «ТНМК», «Плач Єремії», «Тартак», «Мандри» та «Гайдамаки» - з останніми взагалі в Європі більше зустрічаємося, ніж в Україні. Коли відчувається, що людина працює чесно, наживо і без понтів, то з нею дуже легко знайти спільну мову. І таких багато в Україні.
- Чи справдилися ваші очікування від сьогоднішнього виступу?
- Моя остання фраза говорить сама за себе! Я думаю, що ми отримали 300% від того, на що сподівалися. Впевнений, що наша наступна зустріч з Черніговом відбудеться набагато раніше, ніж через 10 років (востаннє цей колектив приїздив у наше місто десь 10 років тому – авт.).
Вікторія Кудіна
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.