Дружна сім’я Куценків виховує три своїх і 7 прийомних дітлахів

Дружна сім’я Куценків виховує три своїх і 7 прийомних дітлахів

Дитячі будинки сімейного типу — явище в нашому житті порівняно нове. Це коли подружжя бере на виховання не менше п'яти сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Живуть ці діти в такій сім'ї до досягнення 18-річного віку, а якщо ще вчаться, то до закінчення навчального закладу. Головне, що це — сім'я, де є батьки-вихователі, де панує нормальна родинна атмосфера, а десятеро дітей — то брати і сестри. На  їх виховання і проживання держава дає кошти, а батькам-вихователям платить заробітну плату. На Чернігівщині сьогодні сім таких дитячих будинків. Один з них — у Щорсі. Оксана та Павло Куценки, маючи власних дітей, взяли в свою сім'ю і серце ще сімох знедолених хлопчиків і дівчаток.

«Виходь за мене заміж»
Вони зустрілися вісім років тому. У кожного своя сімейна історія, невдалі шлюби і діти. Оксана працювала педагогом-організатором у третій школі, ростила двох дочок Катю і Леру. Павло теж фактично без дружини виховував сина. Хлопчик частіше жив у бабусі і тата, ніж у матері.
На той час Оксана вже рік відвідувала зібрання євангельських християн-баптистів. Павло ж тільки прийшов до цієї віри. Того дня приймав хрещення. Там вона вперше побачила його. Пізніше дивувалася, чому на фотознімку стоїть саме за Павлом. Може, доля так вела? До Чернігівського регіонального біблейського коледжу на першу сесію їхали як друзі. їм було приємно спілкуватися. Павло весь час усміхався, був якийсь сонячний. Поруч з ним Оксана відчувала себе захищеною, зігрітою отією його усмішкою. Одного разу він сказав:
— Виходь за мене заміж.
— Зараз і тут? — віджартувалася. А серце, огорнувшись гарячою хвилею ніжності, прискорено забилося.
— Ну... — розгубився він.
— Ну, тоді я подумаю, — сказала, хоч уже твердо знала, що піде з ним на край світу.
20 листопада 2004 року вони зареєстрували свій шлюб, а ще через два дні одержали благословення пастора.
Оксана з дочками займала півбудиночка — кухню і кімнату. Туди й прийшов жити Павло. З дівчатками він швидко знайшов спільну мову. На вихідні до них приходив Коля, його син. Діти разом гралися, а потім сідали за стіл. Усім було добре і затишно.
Був травень. Коля закінчував перший клас. У записці, яку він приніс батьку, Марина повідомляла, що їде в Київ. «Нехай Коля у вас поживе». Було це чотири роки тому. Марина час від часу живе в Щорсі, але сина до себе не кличе. Хлопчик уже в п'ятому класі. У батьковій сім'ї він знайшов любов і ласку.
— Не хочу засуджувати Марину, але дитя було занедбаним, — каже Оксана. — Брудне, голодне. Складалося враження, що у матері його ніколи не перевдягали. Погано вчився. Ми все зробили, аби навчити всього, що має вміти дитина його віку. Спасибі Богу, хлопчик вирівнявся, у нього прокинувся художній смак. А руки виявилися просто золотими. Зайнявся тістопластикою. В обласних і всеукраїнських конкурсах його вироби посіли перші місця. I нині він нагороджений путівкою в «Артек». Ось погляньте, яку красу творить наш Коля. Молодчина!
На стінах і поличках просторого дому Куценків — ціла виставка малюнків, аплікацій, скульптур. То все вироби дітей. А їх сьогодні у Куценків дванадцятеро.
Три роки тому у подружжя народився Пашка. Ще тільки завагітнівши, Оксана знала, що це буде Паша, Павлик, Павлусь, Павло Павлович. Ім'я це походить з латині і означає малий. Та ще й Павлович, до того ж Куценко. Тричі маленький. А народився міцненьким, з хорошим апетитом. Сьогодні за-милуєшся його рум'яними щічками, чорними (у маму!) очима. Красень!

«Оксано, давай врятуємо сироту!»
Павликові був рік, коли Оксана з Павлом поїхали до Чернігова на курси. Прийняли рішення створити дитячий будинок сімейного типу, почали готуватися до цього відповідального кроку.
А 1 квітня 2007 року до них прийшла Ольга Пильник з районної служби у справах дітей.
— Оксано, давай врятуємо сироту! — сказала з порога. І розповіла історію Тані.
Дівчина кругла сирота. На її очах помер батько, брат, мати. Опіку над сиротою взяв брат і забрав у свою сім'ю, в якій було власних четверо діток. Взаємини з невісткою не склалися. І Таня, що вже вчилася у десятому класі, у відчаї прийшла до Ольги Миколаївни:
— Знайдіть мені щось, допоможіть. Я більше не можу.
Ольга Миколаївна кинулася до людей, які вже були готові прийняти знедолених дітей у свою сім'ю. Через годину вони з Оксаною були вже у домі, де жила Таня. Домовилися з її братом, що він дасть згоду на припинення опіки, і забрали дівчину до Куценків...

Худенька, маленька, вона виглядала молодшою за свій вік. Щебетала усю дорогу, раділа доброму слову і ласці. Нині дівчина здобуває в Чернігові освіту кухаря-кондитера. 10 травня їде з групою на тиждень до Франції.
Тоді ж у районі почали підшукувати приміщення, яке б стало теплим домом для майбутнього дитячого будинку сімейного типу. Зупинилися на колишній аптеці, просторому будинку, майже в центрі міста. Після аптеки тут були молодші класи другої школи. Розпочався ремонт, який тривав трохи більше року.
У квітні 2008 року у Куценків з'явився ще один син, п'ятирічний Юра. До Чернігівського притулку «Надія» він потрапив з Городнянського району. У батьків-випивох були ще діти, яких відправили до спеціальної школи-інтернату. А Юрчик чекав своєї долі в притулку. Хлопчик майже не говорив, був переляканий, не хотів ні з ким спілкуватися.
— Але він красиво усміхався — згадує Оксана.—Ми побачили цю усмішку і вирішили, що Юра буде наш. На перших порах він розмовляв тільки з нами, а вже 1 червня, коли відкривали наш дитбудинок, Юрась декламував вірші. За кілька тижнів він поправився. А люди казали мені: «Як же син на вас схожий!»
Він і справді схожий на Оксану. Буває ж так у природі. Але пережите не залишає дитину. До нього раптом повернулося минуле. Мабуть, у рідній сім'ї його били. Хлопчик боявся спати, плакав, кричав. Казав, що до нього у темряві приходить батько з ременем, погрожує: «Я тебе вб'ю!». Павло Анатолійович брав його на руки, носив по дому, заспокоював:
— Не бійся, синку. Нікого нема. Ти з нами.
Нещасні діти, яка ж страшна доля випала їм з волі батьків-п'яниць!

Дім вікнами до сонця
Ремонт у домі розміром 160 квадратних метрів для дитячого будинку Куценків ішов повним ходом, був у полі зору місцевої влади і облдержадміністрації. В один з приїздів губернатор Володимир Хоменко, чиє дитинство минуло в сиротинцях, сказав:
— Зробіть красиво.
Будинок оббили ззовні сайдингом, на подвір'ї збудували ігрове містечко, а всередині дому є все для повноцінного життя великої сім'ї. Простора кухня і їдальня, де за великим столом на зручних лавах поміщаються всі діти. П'ять спалень з ліжками у двох рівнях, великий зал з телевізором, ванна кімната і душова, гарні меблі, килими — краса і затишок. Під будинком виявився величезний підвал з двох кімнат — спадщина аптеки. Тут тепер вистачає місця для всього.
На 1 червня намітили урочисте відкриття першого в районі дитячого будинку сімейного типу. А напередодні Куценки взяли з притулку «Надія» ще п'ятьох дітей. Коля і Настя — з Ковпити Чернігівського району, Ярослав і Ілля — з Олександрівки — Семенівського, ще один Ілля — з Новгорода-Сіверського. Він усе казав: «Я хочу повернутися до мами». Оксана з Павлом заспокоювали: «Повернешся, ми будемо цьому дуже раді. Ось мама виправиться, відновиться у батьківських правах і забере  А поки що житимеш з нами».
За рік ніхто з батьків цих дітей жодного разу не згадав про них, не приїхав провідати, хоч місце їхнього теперішнього проживання ні для кого не секрет. Щоправда, якось об'явилася мати Ярослава та Іллі, захотіла показати синів новому співмешканцю. Ото й усі відвідини.
Діти були дуже запущені. Не розрізняли кольорів, не вміли елементарного — користуватися зубною щіткою, туалетним папером, не знали, як зав'язуються шнурки. Багато що було для них незнайомим. Настя тут вперше в житті вдяглася в платтячко. Вони з Колею, приміром, ніколи не куштували каші, морозива, кавуна, ягід і цитрусових. А побачивши, що Оксана готує борщ, просили сирого буряка. На день народження 5-річної Насті, коли на стіл поставили торт, дівчинка навідріз відмовилася його їсти. Поповмовляв її Павло Анатолійович:
— Донечко, спробуй. Ти цукерки любиш? Це теж смачно. Покуштуй!
Взяла шматочок з острахом. А тоді:
— Ой, смачно!
Усі вони мали затримку в розвитку. Батьки вчили:
— Дивись. Трава — зелена. Хмари — білі, небо блакитне.
А Юра шукав блакитне небо в траві...
Робота з дітьми по їх вихованню не припиняється ні на мить. Зі старшими займається Павло, з меншими
— Оксана. В домі багато іграшок. На різний вік і уподобання. Солоним тістом, соломкою захоплюються Катя, Пера, Коля, Ярослав, Таня; шахами
— Коля, Ілля і Ярослав. До секції боротьби ходять Пера і Коля. Ви помітили? У сім'ї тепер два Колі і два Іллі.
Подарунки у цей дім ідуть  звідусіль. На відкриття його представники влади, організацій, підприємств, партій і фондів подарували дітям телевізор, холодильник, комп'ютер, меблі, м'який куточок, пральну машину, килими, портьєри, кухонний посуд, постільну білизну і ще багато потрібних речей. Усе це зробило дім затишним і красивим. А на фестивалі дружби у Сеньківці, участь у якому брав і дитячий будинок сімейного типу зі Щорса, голова облдержадміністрації вручив Куценкам ключі від автомобіля. Тепер «Жигулі-четвірка» — їхній сімейний транспорт. Життя налагоджується. У дитячого будинку багато друзів і помічників. Усім їм щиро вдячні батьки-вихователі. А головний помічник, звичайно, держава. Хіба без , її підтримки відпочили б Ілля та Ярослав в «Артеку»? У червні на півтора місяця їдуть до Сполучених Штатів Америки.

Тимур і його команда
Та чи не найважливіша новина цієї великої і дружної сім'ї — народження Тимурчика. З'явилося на світ це чарівне дитятко 27 листопада минулого року. Сьогодні малий — загальний улюбленець. Усі хочуть з ним бавитися, потримати на руках, покатати в колясці. А він сяє чорними  очима, усміхається беззубим ротиком: скільки діток у домі!
— Ой. знову схожий на маму! — милуємося ми маленьким.
— Вона ж у нас красуня, — пригортає дружину Павло Анатолійович.
Сьогодні у Куценків двоє старших вчаться в Чернігові. Розумниця Катя, що з медаллю закінчила школу, — в педуніверситеті. Її фах — дошкільне виховання і англійська мова. Відмінниця. Таня буде кухарем-кондитером. Живуть дівчата разом, на вихідний поспішають додому. Четверо — школярі. Лера — семикласниця, Коля та Ілля — в п'ятому класі, Ярослав — у четвертому. П'ятеро відвідують дитсадок. 1 вересня школярами стануть ще троє. Ну, а Тимурчик — вдома, з мамою. Він сьогодні головна людина. Усі інші — його команда.
А влітку разом з батьками усі поїдуть у Щокоть. Є такий хутір біля Низківки. Там Павло купив дім. Землі достатньо, щоб забезпечити сім'ю овочами. Є ще два сади. Яблука у Куценків свої. Робота на землі — прекрасне виховання для дітей. Нехай вчаться працювати. У житті знадобиться. Свого часу Павло закінчив профтехучилище. Одержав спеціальність столяра-тесляра. Руки в нього золоті. Вчить цього й синів.
— Ми хочемо, щоб усім нашим дітям було добре, — кажуть Оксана і Павло.
Діти звуть їх мамою і татом. Чи не це — вища оцінка?
Коли Куценки готувалися створити дитячий будинок сімейного типу, психолог запитав їх:
— Чи вистачить вашої пюбові на всіх дітей, яких хочете взяти?
— Вистачить, — відповіли вони.


Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч», №19 (1199)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.