Ганна Балюк взяла у свою сім

У березні 2006 року Ганна Балюк із Коропа взяла у свою сім'ю дев'ятирічного хлопчика Юру Стельмаха, що вже місяць жив у Черешенській школі-інтернаті. З рідним сином Ганни Петрівни Павликом вони ровесники. Сьогодні хлопці — нерозлийвода.

1. У п'ять років син просив: «Мамо, виведи мені кого-небудь...»

Подружнє життя у Ганни не склалося, і вона ростила Павлика сама. А йому хотілося братика чи сестричку. У п'ять років він попросив:
— Мамо, виведи мені кого-небудь...

 

Вона й зараз сміється отому дитячому «виведи». Звідки воно? Мабуть, із світу, який оточує дитину. Курчат же курка вивела, он бігають по подвір'ю. То чом би й мамі не вивести дитинку?

Павлик і далі не розлучався з мрією мати в домі рідну душу.

— Мамо,— завів розмову пізніше, — я піду на вулицю і запитаю хлопців: «Вам сумно?» Якщо скажуть, що сумно, то скажу, хай ідуть до нас жить.

У 2007 році на каналі «Інтер» з'явилася програма про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які мріють про сім'ю. Ганна з матір'ю дивилися передачу, говорили про бідних дітей, що ростуть без материнської ласки, і про те, що можна було б взяти когось і собі. Нехай би в світі однією нещасною дитиною стало менше. Дбати про інших, незахищених, — це у них у крові. Колись Ольга Василівна приводила в дім діток із дитячого відділення лікарні. Аня, коли працювала в Черешенській школі-інтернаті, привозила вихованців, яким нікуди було їхати на канікули чи на свята. І так постійно. Думка про прийомну дитину вже жила в душі Ганни Петрівни. А тут ще й у блокноті у Павлика побачила записи: «Юрко, 5 років, (044) 251-45-65; Паша, 7 років, Влад, 5 років, Карина, 9 років...» Дивлячись телепередачу, син занотовував дані про тих, хто хоче мати сім'ю. І телефон, за яким можна зв'язатися.

Усе йшло до того, щоб у їхньому домі на тихій коропській вулиці з'явилося ще одне дитя. Прийнявши рішення, Ганна Петрівна завела розмову з сином. Коли запитала, кого б він хотів, дівчинку чи хлопчика, Павлик подумав і сказав:
— Бери, мабуть, дівчинку. Бо з хлопцем ми як заведемо безбаш у хаті, так ти будеш сердиться.

Вона собі вирішила, що це буде дівчинка чотирьох літ. 3 таким наміром Ганна Петрівна пішла до районної служби у справах дітей:
— Працюю вчителем. Здорова. Під судом не була. Житло є. Син теж хоче мати сестричку чи брата. Будемо створювати прийомну сім'ю.

Її почали готувати до цього дуже відповідального кроку. Банк даних на дітей, що можуть буди всиновлені чи взяті у прийомну сім'ю, в Інтернеті досить великий. Перед тим, як їхати до Чернігова на спеціальний тренінг, зайшла у службу до Ірини Решетняк, поцікавилась, що там у банку даних. Ірина Юріївна була заклопотана.

— Привезли хлопчика з Шабалинова, — пояснила. — Забрали з-під опіки старшої сестри. Мати в тюрмі. Оформляємо в Черешеньки.
Хлопчик, що сидів тут же перед якоюсь комп'ютерною грою, оглянувся на незнайому жінку. Маленький, тихий, худенький, із сумними очима. Чистенький, акуратний. Явно із сім'ї, а не з підворітні. Він їй сподобався.

2. «Давай, мамо, Юрка Стельмаха заберемо. Йому там погано»

Ганна Петрівна пройшла тренінг і вже мала право створити прийомну сім'ю. Омріяна дівчинка не з'являлася, а хлопчик із сумними очима з думки не йшов. Завітавши знову до районної служби, запитала Людмилу Іванівну Іващенко, де він, отой, з Шабалинова, як його справи.
— Юра Стельмах? У Черешеньках. Звикає потрошку.

Ганна Петрівна вирішила поїхати із сином до школи-інтернату.
— Поспілкуємося з дітками, відвеземо гостинці, поговоримо з вихователями, Юру побачимо.

У Черешеньках їх зустріли привітно, розповіли про дітей, яких можна брати в родину, старших і маленьких. У кожного своя гірка доля. І всі чекають, коли за ними приїдуть.

З Юрою вони теж побачилися. Хлопчик стояв осторонь, здався невеселим. По дорозі додому Ганна Петрівна запитала сина:
— Що скажеш, синку? З ким ти хотів би жити?
Павлик був задумливий, весь час мовчав.

— Давай залишимо цю розмову до ранку, — мовив у відповідь.
А вранці сказав:
— Знаєш що? Давай заберемо Юрка Стельмаха. Йому там погано.

— Гарний хлопчик, правда? Ровесник твій. Він народився 6 жовтня 1997 року, а ти — 19 листопада. Добре, синку. Будемо клопотати про Юру. Але ж ми з ним не говорили. Ми хочемо його, а чи хоче він?

Документи на створення прийомної сім'ї були вже готові. І вона знову поїхала в Черешеньки.

— Я до тебе з серйозною розмовою, — обняла хлопчика. — Ми хочемо взяти тебе у свою сім'ю. Мені з Павликом ти сподобався. У нас звичайна дерев'яна хата, город, кольоровий телевізор. Я працюю вчителькою, Павлик вчиться. Йому дев'ять років. Ще у нас є бабуся Оля, моя мама. Підеш до нас жить?

— Піду, — підвів очі хлопчик.

— От і добре. А оці цукерки роздай дітям.

Ганна Петрівна й зараз бачить перед собою Юрчика з тим великим пакунком шоколадних цукерок. Може, він вперше в житті отримав їх так багато...
— У тебе ще будуть такі цукерки, я обіцяю. А ці — роздай. Пригости діток.
28 березня 2006 року Юра прийшов у дім на Козацькій вулиці, де знайшов любов, турботу, ласку.

3. «Зви мене тьотею Анею»

— Наказати дитині звати мене мамою я не могла. Та й нащо? У Юри є рідна мати, нехай в ув'язненні, але ж вона є, — каже Ганна Петрівна. — Відсидить строк, повернеться, може, захоче забрати сина. Що ж, це її право. Тому я зразу й сказала Юрчику: «Зви мене тьотею Анею». Захоче коли-небудь обізватись до мене інакше — будь ласка. А поки що я тьотя Аня, і все у нас гаразд. Головне, подружилися між собою мої хлопчики. Скрізь удвох. Разом грають у комп’ютерні ігри, дивляться мультики, читають, ганяють на велосипедах, качаються в снігу... Павлик у музичній школі вже в п'ятому класі. Його інструмент — флейта і фортепіано. Помітивши, що Юрчик добре співає, віддала й його до музшколи. Нині він у другому класі, вчиться гри на трубі, співає в хорі.

На перший його день народження в нашій сім'ї я купила квитки на виставу «Лускунчик» Донецького театру ляльок. Тоді ми саме гостювали там у родичів.

Юра вже двічі побував на морі, у Сергіївці. Коли відправляла перший раз, дала з собою 100 гривень. На фрукти, морозиво, ще на щось. А він, уявіть собі, привіз кожному з нас подарунки: Павлику, мені, бабусі. Ніхто його не учив, сам так додумався. Хороша дитина.

З навчанням були проблеми. Коли Юра прийшов до нас, Павлик вчився у третьому класі, а Юра вже був четвертокласник. У Шабалинові, мабуть, ніхто на його заняття не звертав уваги. Писав з помилками, ні з російської, ні з англійської мов ніяких знань. Інші предмети теж кульгали. Довелося залишитись на повторний курс. Тепер мої хлопці в одному класі.

Отак ми живемо. Дуже любимо мандрувати. Іздилир Менський зоопарк, у ліс, на озеро Панське, до Десни. Милуємося красою рідної природи. Мої хлопці роблять гарні фотографії. Привчаю їх до домашньої роботи.

4. «Маму я пам'ятаю. Така повненька»

Трагедія в сім'ї Юри Стельмаха сталася мало не на його очах. Тільки випадок та малий вік врятували хлопчика від потрясіння.

До Шабалинова Антоніна Стельмах прибула з маленьким сином з сусіднього Пекарева. Тут зійшлася з Володимиром Піддубним. Пили обоє. 15 грудня 2001 року у нетверезому стані у ході сварки Антоніна «нанесла удар кухонним ножем у ліву частину грудної клітки співмешканцю Володимиру Піддубному, в результаті чого той помер», — читаємо у документі. За мить до цього чотирирічного Юру мати послала по хліб. А коли хлопчик повернувся, все уже сталося.

— Юрчику, а ти маму пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — киває він. — Ми з Вітою і Миколою раз до неї їздили у тюрму.

— Красива мама?

— Красива. Така повненька. Опікуном брата стала старша за нього на 18 років сестра. Сільський голова Шабалинова Володимир Донець розповів, що хлопцем ніхто не опікувався. У Віти було двоє своїх дітей. Менше, зовсім маленьке, заходилося криком у порожній хаті, доки мати десь гуляла. У лютому 2007 року було порушене клопотання про припинення опіки Віти Шкурай над Юрою Стельмахом і направлення його до Черешенської школи-інтер-нату. Коли забирали хлопчика, Віта навіть не підвелася з ліжка. Вона позбавлена батьківських прав і щодо власних синів — Ярослава і Вадима. Тепер у молодої жінки новий співмешканець і мале дитя. Братом вона не цікавиться, за два роки ні разу не провідала.

Антоніні Стельмах за вбивство співмешканця дали дев'ять років. У в'язниці вона захворіла на туберкульоз. Ніби через це її можуть звільнити достроково. Чи захоче мати забрати сина, чи матиме належні умови проживання, покаже час. Листів йому вона не пише.

У Юрчика добре серце. У ньому нема місця образі чи помсті. Сестрину сім'ю він пам'ятає. Береже чорну курточку і шапочку, які носив, живучи там. А в розмові про майбутнє якось промовив:
— Виросту, куплю хату, і заберу маму й Віту.

ЛІДІЯ КУЗЬМЕНКО, щотижневик „Вісник Ч”, № 5/1185

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.