Тихонович не боїться економічної кризи
Правду кажуть в народі, що впевненим бути до кінця не можна навіть у собі, а тим паче — у майбутньому. Хто зна, куди заведе кожного з нас широка дорога життя. Яскравий приклад тому — Михайло Чміль з Количівки, що в Чернігівському районі, якого життєва стежка, вирвавши з батьківської домівки, завела прямісінько до… тюрми і поставила на все життя тавро злочинця.
Збирай манатки!
В буремний післявоєнний 1947 рік Михайлу ледь виповнилося сімнадцять. Він був восьмою дитиною в багатодітній родині Чмілів. Як і годиться, допомагав батькам по господарству, підробляв у людей, адже вижити було в ті часи непросто, — у країні лютував нищівний голод. “Того осіннього холодного дня я спав на печі, коли до нас в хату зайшов “мілітоха” (Махайло Тихонович так по-простому називає тодішніх працівників міліції — Авт.) і наказав збирати торбу, - ділиться спогадами Михайло Чміль.” Харчів повинно було вистачити на три дні, а оскільки з речей особливо вибирати не доводилося, Михайло вдягнув ватяні штани, валянки та фуфайку. Його, як і чотирнадцятьох інших хлопців з Количівки, примусово забирали до фабрично-заводського училища (аналог теперішніх ПТУ, - Авт.) на далекий Донбас, де він по закінченню навчання, разом з односельчанами, мав працювати в шахті.
“Тікали, як горобці”
В Чернігові, куди повезли Михайла та його односельчан, вони просиділи цілу добу, а наступного ранку їх позганяли у загальний вагон пасажирського поїзда і відправили до шахтарського краю. “Їхали ми досить довго, майже дві доби, - розповідає Михайло Чміль. - Хлопці, котрі заможніші, повтікали, заплативши міліціонерам, по дорозі, як горобці. Тому зі вщент переповненого вагона нас доїхало до Донецька менше половини.” По приїзді їх повели в їдальню, де дали мисочку борщу з чорною, мов вугілля, картоплею і тоненький шматочок хлібця. Наступного дня було те саме. От і спала хлопцям на голову думка втікати додому.
Дорога додому
З собою у Михайла було 50 радянських рублів, які він одразу ж віддав міліціонеру, що схопив його разом з товаришем на вокзалі. Ускочивши в товарний поїзд, що віз до Гомеля вугілля, хлопці доїхали до Києва. На вокзалі, в купі вугілля, брудних і змарнілих, їх помітив залізничник, що перевіряв вагони, але замість того, щоб здати їх міліції, він приніс їм води та три ячмінних сухарики і побажав щасливо доїхати. До Чернігова односельці дісталися вже без пригод, а невдовзі дісталися і рідної Количівки. Михайло пробув вдома до березня, а як тільки зійшов перший сніг, до хати завітав той самий “мілітоха”.
Медаль - за чугунець картоплі
Як і того разу, склавши все необхідне до торбини, Михайлика в “чорному вороні” повезли на Чернігів, де впродовж двох тижнів він просидів в холодному слідчому ізоляторі. “Мама, дізнавшись, що я в Чернігові принесла чугунець картоплі, але міліція не хотіла його передавати, пославшись на те, що мене й так гарно годують, - згадує тепер вже 78-річний дідусь. - Тоді вона сказала, що віддасть свою медаль матері-героїні, і тільки таким чином я зі співкамерниками змогли поїсти домашньої запеченої картоплі.”
Баланду їв на плечі у сусіда
Минуло два тижні і Михайла, як злочинця-рецидивіста, під гавкіт оскаженілих псів вкинули у товарний вагон. Далі були два тижні ув'язнення в Києві, потім місяць - в Харкові, ще місяць - в Артемівську на Донеччині. “Той місяць тюрми в Харкові був гірший каторги, адже у невеличкій камері доводилось в буквальному розумінні “сидіти”, - говорить Михайло Тихонович. - Людей було стільки, що неможливо було не те що лягти, а нормально поворухнутися. Баланду, яку нам давали, доводилося їсти на плечах у свого сусіда.” В Артемівську Михайло захворів на малярію і ледь не помер.
“Да здравствует самый гуманный суд в мире!”
Після трьох місяців тюремних поневірянь, недоїдань та болячок 17-річний Михайло нарешті постав перед “справедливим” обличчям системи радянського правосуддя. Перше, про що його спитали, — чи тримають вдома корову, на що хлопчина категорично відповів “ні”. Михайло чув, що тим, хто мав корів, давали більший термін ув'язнення, - на щастя, він обійшовся шістьма місяцями. Наступного дня його відпустили, давши з собою на дорогу пів буханки хліба, два невеличких оселедці і 60 рублів. Грошей якраз вистачило на квиток до Чернігова, щоправда, дорогою його ще й підгодовували добрі люди.
Життю треба радіти
Життя і далі продовжувало кидати Михайла — спочатку в Олешню, що на Ріпкінщині, на цегляний завод, потім в Чернігів, в будівельно-монтажне управління, потім в армію. Після армії Михайло Тихонович довгий час працював в Закарпатті на будівництві, а у 1983 повернувся назад у рідну Количівку — столяром у колгосп.
Зараз Михайло Чміль вже давно на пенсії, та на життя не нарікає, говорить “що було — те було, а жити треба.” Дідусь тримає десяток кіз, — з того переважно і живуть, адже дружина возить в Чернігів продавати і молоко, і сметану, і смачний сир, що чимось нагадує “Тихоновичу” (як його по-простому називають в селі — Авт.) гуцульську бринзу. А ще він привіз вміння із Закарпаття робити смачне вино та виноградну горілку, яку умілець зве «чачею». “Без горілки зараз в селі нічого не зробиш, - говорить Михайло Тихонович, - а моя горілка — найсмачніша в селі.” Щоправда, попросив про це не писати, але це нічого, адже робить він її задля власного вжитку.
Віталій НАЗАРЕНКО
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.