«Домовились: забереш з роддому, а тоді на фронт»

31-річна Аліна Коровай з Вертіївки Ніжинського району разом зі старшим сином 15-річним Дмитром збираються рубати дрова. Середня 12-річна Анюта у будинку береже сон найменшого Костика Коровая. Йому трохи більше року. Коли їх тато 34-річний Сашко Коровай ішов на фронт, Кості було усього два місяці.


Аліна Коровай з дітьми Анею, Костиком та Дімою чекають тата з війни

Олександр сам згодився йти на війну, без повістки і примусу.

— Я знала, що так і буде, — зітхає Аліна. — Тільки про одне просила, коли завагітніла: з роддому забереш, а тоді на фронт.

Олександр ще до того, як піти в АТО, займався у тренувальному таборі у Ніжині (там проходять бойовий вишкіл), потім і сам став тренером.

Старший брат Володимир Коровай по мобілізації пішов ще у першій хвилі, у 2014-ому. Рік відвоював.

— Поки я була у роддомі, Сашко пройшов усі комісії і перевірки. Повідомив: підписую контракт. Патріот...

І я така, і діти наші, — говорить Аліна. — Син за цей час дуже подорослішав. Теж в АТО збирається.

До війни чоловік працював на будівництві у столиці виконробом. Після Майдану з роботою погано стало, додому повернувся.

— А на Майдані був?

— Рвався, та я у це не вірила. Не можу сказати, що дуже підтримувала події у Києві. Але коли побувала на екскурсії у Межигір’ї (резиденція Януковича), ніби прозріла. Зрозуміла, що не дарма люди повстали.

Зараз він у Новоайдарі на Луганщині. В основному ремонтує техніку. Як треба, облаштовує бліндажі, риє окопи. Думаю, і в бій ходив, та мені не розповідав, щоб не хвилювати. Бо зазвичай зідзвонюємося тричі на день, а буває, що телефон вимикає. Не дарма, — припускає Аліна. — На День влюбльонних (14 лютого) якраз рік минув, як тато наш воює. За цей час вдома двічі був: у серпні на десять днів приїздив і перед Новим роком, на день народження Кості.

А контракт підписав до врегулювання обставин. Тож коли повернеться, нікому невідомо.

— Не ображаєтесь на чоловіка, що кинув одну з трьома дітьми?

— Треба ж комусь захищати державу. Та і я не сама. Друзі, куми допомагають. Мама моя, вона у Ріпкинському районі живе, раз на місяць приїжджає.

Днями вітчим був, поміг дрова попиляти. Сьогодні із сином рубаємо. Хазяйства нема, мама держить. А я з малим, та ще грядки-городи, не вспівала. Поки Костик спить, я на грядках чи закрутками займаюсь.

А мамі позвозили курей, гусей, порося. Годує. І нам привозить електричкою. Як свіжина, то з вітчимом тягнуть нам.

Городу у нас соток 30. Тільки що садимо і вибираємо під трактор, а шаруємо, обгортаємо вручну. Брат мій багато помагав, та забрали його в армію на срочку.

Тато теж у Вертіївці живе, але я з ним останній раз років 15 тому бачилась.

— Ви, аби не діти, і самі б на фронт пішли?

— Пішла б, — зізнається жінка. — Я і на тренуваннях з чоловіком була. Ще беременна ходила, поки не вигнали.

Мамка каже: «Добре, що малий родився, а то б і ти десь там була. Тільки б подзвонила і сказала, що поїхала». А Сашко на війну рвався страшне. Як дивився новості, а там бійці зі Сходу передавали прівєти диванним уболівальникам, злився дуже.

Мати Аліни родом з Донбасу. І сама дівчина жила там з батьками певний час. На Луганщині залишилися родичі, друзі.

— Свердловськ на Луганщині, звідки мама, зараз під сєпарами, — розповідає жінка. — Знайомі кажуть, що сидять у напіврозвалених хатах. Уже зараз понімають, що не ту сторону прийняли, але уже все. Розплодилися сепаратисти.

Аліна тримається, у паніку не впадає. Про чоловіка говорить із захопленням та любов’ю. Разом вони більше п’ятнадцяти років. Старшого сина народила у 16, ще школяркою. І про те зовсім не жалкує. Як і про найменшенького, який з’явився у часи війни.

— Вагітність планували чи так сталося?

— Ніхто і не думав. Одні казали: заводити зараз дітей — це або глупость, або розкіш, бо допомоги від держави немає. А я вважаю, що це твоя плоть і кров. На допомогу від держави розраховувати не варто. Дитину глупостю не вважаю.

Свого Костика до восьми місяців годувала груддю.

— Як вдавалося гамувати неспокій через чоловіка, щоб молоко не пропало?

— Новини не дивилась. Старший син мені музику веселу включав. Чоловік пообіцяв повернутися живим, і ми йому віримо, — усміхається Аліна. — Дехто дивується, як я відпустила. Зате я знаю, що тут спокійно. Якщо там тримати не будуть, то вони розлізуться, як гидота, по всій країні.

Я не униваю. Життя не для того, щоб проплакати чи просидіти. Немає коли сумувати, діти ростуть.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №7 (1554)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.