Катю Пушкарьову народив чернігівець Анатолій Карлюга
Чернігівець Анатолій Карлюга за фахом- актор. Закінчивши Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого, тривалий час працював у різних столичних театрах. Проте були у його долі й інші університети. Життя змусило спробувати різного хліба - і санітаром працював у психіатричній лікарні, і вантажі супроводжував, і генеральним представником туристичної фірми у Китаї був. Цей досвід, вважає Анатолій, надзвичайно знадобився йому у його нинішній роботі. Він - сценарист діалогів у телесеріалах. На рахунку Анатолія Карлюги їх уже вісім. Найпопулярніші в українського глядача - "Не народись вродливою", "Тетянин день", "Серцю не накажеш".
Потрапити у телесеріал допоміг випадок
— Анатолію Вікторовичу, для багатьох чернігівців це справжнє відкриття, що сценарист їхніх улюблених телесеріалів живе в Чернігові.
— У Чернігові я мешкаю три роки. Придбав тут квартиру. До цього 25 років прожив у Києві. Хоча я корінний чернігівець. Тут народився, закінчив школу, звідси поїхав вступати до театрального. Тут живе моя мама, потомствена будівельниця Галина Олександрівна Кампова. Тут жив і працював мій, тепер уже покійний, батько-педагог Віктор Миколайович Карлюга. Отож знову повернувся додому. Людина повинна не конфліктувати, а жити у гармонії сама з собою, з власною душею. У Чернігові я такої гармонії досяг. Дуже люблю своє місто.
— Як ви потрапили у таку потужну, до того ж російську кінокомпанію?
— Оголошення про безкоштовні курси сценаристів у Москві побачила в Інтернеті моя донька Маша. Це було тоді, коли я вже зібрався їхати до Голландії на заробітки. Донька наполягла, щоб я надіслав до Москви свої діалоги. Я вже колись писав сценарії до гумористичних мініатюр на замовлення незабутнього Анатолія Дяченка — відомого в Україні артиста і шоумена (пам'ятаєте колоритного директора бензоколонки Опанаса Петровича з "Королеви бензоколонки-2"? Його грає Анатолій Дяченко — Авт.). З ним ми колись працювали у театрі "Браво" Так от, я надіслав діалоги. А через кілька днів отримав листа, що успішно пройшов перший тур. Після другого туру з Москви надійшов лист, у якому мене вже назвали колегою і запросили на навчання.
Навчався у автора "Санта Барбари"
— На навчання довелося їхати до російської столиці?
— Так. Хоч я й не вірив в усе це до останнього моменту. Як згодом з'ясувалося, з 350 претендентів поталанило всього 20, в тому числі двом представникам України. Серед курсантів були переважно юні хлопчики і дівчатка — гарненькі, охайненькі, з ноутбуками. Я між них почувався таким собі дядечком. Сценарному мистецтву телесеріалів нас навчав Джеймс Краммер. Це автор сценарію відомого американського серіалу "Санта Барбара". Він ставив мої діалоги за приклад іншим і пояснював, що вони кращі тому, що в мене за плечима значно більший життєвий досвід.
— А чого ще вас там вчили?
— Багато чого. Наприклад того, як треба набирати текст на комп'ютері за світовими кіношними стандартами, де навіть шрифт має значення. Джеймс Краммер часто наголошував: "Якщо ви полюбите цю справу, то і вона полюбить вас. А коли полюбите своїх героїв, будете їм співпереживати, то і глядачі їх полюблять також."
— Ви справді любите своїх серіальних героїв?
— Після закінчення курсів мені одразу запропонували роботу у кінокомпанії "Амедіа". І першим моїм телесеріалом став "Не народись вродливою". Робоча назва його — "Бридке каченя". Так от, пам'ятаю, коли нас познайомили з сюжетом, то він усім нам здався дуже банальним. Роботу починали без особливого запалу. А потім поступово ми й самі перейнялися усім, що відбувається з героями. Рейтинги серіалу шалено підскочили вгору...
— Побутує думка, що телесеріали розраховані на певну категорію людей — пенсіонерів, самотніх та обділених увагою жінок...
— Якщо навіть так, то хіба це погано, коли вони очікують кожної серії, мов свята, якщо після перегляду у них стає світліше на душі, коли їм є за кого вболівати, зрештою, якщо завдяки цьому вони довше живуть? Коли перестала з'являтися на екрані Катя Пушкарьова, моя мама запитала в мене: "Синку, а як же я буду жити далі?" Та хіба тільки моя мама? У мене є знайома з кількома вищими освітами, театрознавець, тонка інтелігентна людина. Так от вона мені якось поскаржилася: "Анатолію, я ненавиджу себе. Я купила квитки на "Лебедине озеро", веду туди друзів-американців, а сама думаю: встигну я на "Не народись вродливою" чи ні". Отож відповідь на питання про те, хто дивиться телесеріали, не така однозначна, як здається на перший погляд.
"Киянка стала бізнесвумен завдяки мені..."
— Ви сценарист діалогів. Це означає, що герої серіалів говорять вашими словами?
— Так. Хоча загалом серіал — це робота колективна. Над кожним працює вісім або й шістнадцять сценаристів. Половина з них — сюжетники, ще половина — діалогісти. Я писав діалоги.
— А як проходить творчий процес, де ви працюєте над текстами — в Москві чи в Чернігові?
— На початку проекту у Москві збирають нас усіх — і сюжетників, і діалогістів. Я отримую сценарій серії, розмовляю з головним автором і їду додому, в Чернігів, працювати. А через тиждень маю відправити свою серію з 75 сторінок тексту. Такий формат, її читають, а через три години повертають з правками. Їду додому і через два дні маю відправити вже готовий варіант.
— Чи була у вас можливість вносити якісь зміни до сценарію?
— Якщо пам'ятаєте, у "Не народись вродливою" є невеликий епізод, коли до модельного агентства Андрія Жданова з Києва приїздить дівчина-колега. У росіян склався кіношний стереотип: коли треба розбавити ситуацію, розсмішити глядача, вони вводять у сюжет українців. Образи наших співгромадян — якихось дурнуватих, тупих провінціалів — мандрують з фільму у фільм. Так було й тут. За сюжетом ота киянка мала не вимовляти якихось літер, бути обмеженою і тупою від природи. Я категорично не погоджувався. Доходило до сварок з головним редактором. Зрештою зі мною погодились. І глядач побачив суперсучасну модельєрку, інтелігентну, тонку і красиву бізнесвумен, яка приїхала з Києва підкорювати Москву, вона сподобалась Жданову і той з нею навіть фліртував. Я за своєю природою націоналіст. І терпіти, як принижують мою національну гідність, не міг.
— Але всупереч цьому, ви все ж працюєте на російське кіно.
— Я писав сценарій і для одного українського телесеріалу — "Серцю не накажеш". На жаль, у нашій державі ця робота, як і акторська, до речі, надто низькооплачувана. Знаєте, коли я остаточно залишив акторство? Коли після прем'єрної вистави в одному з київських театрів директорка принесла мені мій аванс — цілу пачку купонів. Це було в той час, коли вони заміняли гроші. Я тоді зрадів: скільки багато заробив! І вирішив запросити п’ятьох своїх друзів на каву та пляшку вина. Кафе було недешеве. Мого авансу не те, що на вино не вистачило, а й на цукор до кави. Хоча парик для панночки з нашої вистави привезли з Німеччини за 3,5 тисячі доларів. І тоді я остаточно вирішив піти з театру.
"У нас про кіно згадують перед виборами"
— У Росії більше платять?
— Так. На порядок більше. І премії, до то ж, по закінченні проекту виплачують. За останній проект на "Амедіа" я отримав, окрім гонорарів, ще й 1000 доларів як кращий сценарист. Та й загалом у Росії керівництво розуміє, що кіно, телебачення — це четверта влада. А в нас про це згадують лише перед виборами. Знаєте, чому нині на всьому пострадянському просторі дивляться кіно про ментів, спецназ тощо і чому цих фільмів так багато? Свого часу Путін зібрав кіношників на чолі з Михалковим і сказав, що необхідно підняти престиж силових структур, зняти таке кіно, яке б виховувало національну гордість, звеличувало державу. Ви, мовляв, зніматимете такі фільми, і вас звільнять від частини податків. І таке кіно з'явилося. А росіяни переконані, що Росія — це велика держава. Мені ж образливо за нашу країну. Адже є у нас прекрасні режисери, і чудові актори є. Однак вони змушені грати другорядні ролі, за гонорари у кілька разів нижчі.
"Мрію зняти повнометражне кіно"
— Які ще ваші роботи ми побачимо найближчим часом на телеекранах?
— Є така кінокомпанія "RWS". Нині на каналі "1+1" демонструється її телесеріал "Руда". Вона готується до зйомок 16-серійного фільму "Трохи не сповна розуму". Зараз сценарій у розробці. Щоправда, я не знаю, чи піде він на наш екран. Чи закуплять його українські канали. Зараз вже пишуться серії… Хотілось би, звичайно, зняти і власний повнометражний фільм. Сценарій у мене є.
— За чим затримка?
— Мій сценарій під назвою "Служниця" розглядається. На жаль, для киян він дуже вартісний. У Москві готові його знімати, проте вимагають деяких змін, які для мене неприйнятні.
— ???
— Оце якось подзвонили з Москви серед ночі. Хвалять мій сценарій на всі лади. Я давно не чув стільки хороших слів. А потім кажуть, що є маленьке "але"... Чому, запитують, події розгортаються у Чернігові і Києві? Тому, кажу, що в Чернігові я живу і люблю це місто. А в Києві, бо це наша столиця. Ні, відповідають, так не годиться. Нехай це буде середня широта Росії, якесь конкретно невизначене місто. А у фіналі хай обов'язково всіх рятує російський спецназ. Я не погодився. Адже це шматок мого життя, він мені дорогий.
— Про що він?
— За сюжетом, двоє головних героїв — двоє щирих друзів. Один росіянин, другий українець. Українця, за моїм задумом, мав грати покійний Анатолій Дяченко, під нього був написаний сценарій. Він там — очільник столичного "Беркута". У сценарії багато української мови. Герої співають український гімн... Для мене це все принципово. Одне слово, я відмовився переробляти. Нині дещо інші часи ніж тоді, коли ладен був їхати за тридев'ять земель патрати рибу, щоб прогодувати сім'ю. Тепер штани в мене не падають, діти не голодні. А переступати через власні переконання не хочу.
— Може все-таки вдасться зняти фільм в Україні?
— Щоб зняти у нас повнометражку, потрібен мільйон, а з кожного мільйона 600 тисяч належить віддавати державі у вигляді податків та інших платежів. От і порахуйте, у скільки обійдеться. Дорого, дуже дорого.
— А ви самі не хочете знятися у кіно, професійний актор все ж таки?
— Такий намір є. Хочу знятися у власному фільмі. Але то вже буде, як Бог дасть.
— Ви звертаєтесь з проханнями до Бога?
— У Господа треба щось просити лише у найважчі моменти, не набридаючи йому своїми проханнями. Тому я кажу лише: хай сьогодні буде не гірше ніж учора.
Валентина МЕРКУЛОВА, щотижневик "Місто"
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.