Хто шукає правду, той знаходить проблеми

Как умру...

Как умру - похороните
На горе крутой,
У могилы посадите
Ветлы надо мной,
Пусть с могилы будет виден
Край родимый мой,
И раскинется пред взором
Шубашкар родной.

(Вірш М. Сеспеля «Як умру...» дуже схожий на шевченківський «Заповіт»)

16 червня 1922 року у липовім гаю села Старогородка Остерського повіту Чернігівської губернії був знайдений повішеним колишній голова революційного трибуналу Чуваської автономної області Михайло Кузьмін. Йому було 22 роки.

На траві стояли черевики померлого.

У кишені - записка. На четвертинці листа із зошита, обірваній зі всіх боків, було написано: «Товариші робітники, залізна п’ята НЕПу наступила на горло робочого класу... Революція у небезпеці, рятуйте революцію...».

Він не командував батальйоном у 18 років, не був учасником II з’їзду РСДРП у Брюсселі й Лондоні, а Ленін не називав його «чудовим чувашем». Мабуть, і не знав про його існування. Та Михайло Кузьмін навіки увійшов не лише в історію Чувашії та України, а й багатьох країн світу. Увійшов, як поет Мішші Сеспель (якщо перекласти з чуваської - Михайло Пролісок). Його вірші видані 56 мовами.

Як радянська, так і нинішня версії смерті Сеспеля однозначні: самогубство. Хоча різняться мотиви. У першій - від туги на чужині за рідною Чувашією, у другій - розчарування в революції та неможливість пробачити собі участь у її брудних справах.

Революційний зліт

Політична кар’єра молодика - дуже стрімка. У 1918 році відвідувача вчительської семінарії м. Тетюши Казанської губернії приймають у РКП(б), у 1919 Сеспель проходить курси агітаторів-пропаганди-стів у Москві й починає роботу слідчим у Тетюшинській повітовій судово-слідчій комісії, стає її головою. Наступного року, після проголошення Чуваської автономії, Михайло пише заяву в Чуваський обком РКП(б) щодо участі «у гарячій порі творення чуваської нації» та чи не відразу 20-річний хлопець призначається на посаду голови Революційного трибуналу - органу, що разом з ВНК та місцевими «надзвичайками» займається червоним терором.

Щоправда, надовго юнак там не затримується, а за кілька тижнів очолює відділ юстиції автономії.

«Нагальною потребою є організація каральних установ у межах області (...) Ревтрибунал - як орган пролетарського революційного й червоного терору Чуваської області, де революція торкнеться чуваської нації тільки зараз...» - з доповіді Михайла Кузьміна про діяльність Чуваського відділу юстиції.

Проте і цю посаду, незважаючи на завзятість (принаймні, на словах), товариш Кузьмін обіймав всього лише місяць і пішов з неї... за ґрати. Річ утім, що, віддаючись з головою справі революції, Сеспель не бачив такого ж завзяття з боку колег. Він почав розуміти: вони прийшли на посади не дмухати на іскру революції, а для власного збагачення.

«Під час роботи в установі не маю можливості роздягтися - немає сорочки, а та, що на тілі, уся зітліла. Тісна квартира. Спимо з братом на голих дошках. Ходжу у рваній одежі. Дивлюсь і бачу: навколо такі ж відповідальні працівники, як і я, живуть у хороших квартирах, одягаються у теплі шуби, катаються на конях та поводять себе так, ніби вони богом призначені на посаду. Я знаю, глибоко переконаний, що в даний час досягнення особистого матеріального забезпечення справедливим шляхом - абсурд, а тому й ненавиджу, зневажаю усіма силами душі усіх своїх партійних товаришів, одягнених у теплі шуби, чоботи тощо». - написав Сеспель у своєму щоденнику на початку листопада 1920 року.



Майже сто років тому, а й сьогодні це болюче актуально!

За два тижні до смерті, у вірші «Вигаданим очам», Михайло пише, що в уяві бачив, як «новизни далечінь проростає», але тільки-но відкрив очі, щоб порівняти уяву з дійсністю, та посмів говорити про невідповідність:

...Як попав на язик до злих, Ницих, підлих та обережних.

«Коли мільйони червоноармій-ців терплять холод та голод, невже я маю право користуватися матеріапьним постачанням? Ні. Тисячу разів ні, але не бачу жодного ідейного працівника, що так розуміє цю істину», - з того ж листопадового запису у щоденнику Кузьміна 1920 року.

Вибіркове визнання

41 день він, начальник відділу юстиції, проводить за ґратами, звинувачений... у підпалі будівлі відділу юстиції, який стався в день відрядження Мішші до Казані.

«ЧеКа винесла мені вирок трирічного ув’язнення. Однак вирок у силу чомусь не ввели, а передали справу в ревтрибунал... Бюрократія порушникам своєї моралі метиться дуже витончено», - пише у щоденнику Кузьмін. І поруч називає своїх колег-партійців «безмозкими, тупими баранами». Звісно, корумповані «барани» не дали б йому життя у Чувашії, а тому Сеспель при першій же можливості виїздить на лікування у Євпаторію, потім у Київ.

А остання зупинка - село Вовча Гора (нині с. Поліське) Остерського повіту, куди його запросив друг, селянський поет Федір Пакришень, з яким вони познайомилися під час спільного перебування у Криму.

«Великим поетом чуваського народу» Сеспеля вперше назвали лише років за 5 після смерті, причому акцентували увагу на, так би мовити, першому етапі творчості поета, який прославляє революцію та передрікає світле майбутнє. Як, наприклад, у вірші «Знедолених світ у непосильній боротьбі» (1918):

... Будет время, - не будут одни утопать
В золотом, полном благами, море,
А другие меж тем под нуждой издыхать,
Надрываясь за хлеб в вечном горе...



Водночас значна частина віршів останніх півтора року життя Сеспеля, коли поет вже розчарувався у подіях 1917 року та жахався їхніми наслідками, приховувалися. Скажімо, як «Перекиньте місток» (1921):

Шляхи мої...
А на шляхах - все трупи,
А на узбіччях - гори із кісток,
Ах, тяжко, нестерпно - купа на купі...
Гей! Ви живі,
Через трупи, через купи кісток
До сонячного завтра
Перекиньте,
Збудуйте різьблений місток.

Восени 1921 - навесні 1922 років на У країн Сеспель бачить прямо на вулиці безліч померлих від голоду людей, бачить біженців з Чувашії - жертв жахливого голоду на Поволжі. Працюючи діловодом Остерського повітового земельного відділу, Сеспель за сумісництвом призначається інструктором по влаштуванню біженців з голодуючих губерній України та Поволжя. Він їздить повітом та збирає пожертви у фонд допомоги голодуючим, організовує будинки очікування, їдальні, лікарську допомогу біженцям. У клубі організовуються чотири платні концерти, а отримані гроші передані до фонду допомоги голодуючим Чувашії. Не жаліючи себе, Михайло допомагає біженцям, бо на власні очі бачив страшні картини голодної зими 1921-22 років.

«То тут, то там вмирають купами - хворі, замерзлі, їх сотнями, як дрова, навантажують на дровні і вивозять, причому не прикритих: стирчали голі руки, голі ноги; ноги мотались, висячи з саней», - писав він Пакришню за кілька місяців до того.

Він не жаліє себе і вимагає того ж від свого начальства, для якого головніша «галочка» для звіту, а не реальна допомога. Він не мовчить, у тому числі й стосовно свого розчарування цілями революції («Комунізм зник з горизонту майбутнього...»).

Хто вбив?



Він шукає правду, а такі, як це зазвичай буває у нашій країні, знаходять тільки проблеми.

Говорять, востаннє його бачили живим після розмови з начальником відділу, який відмовився віддати пайок Сеспеля чуваській біженці з дитиною. Буцімто від начальника Михайло вийшов дуже похмурим, щось друкував на машинці, а за добу його знайшли повішеним.

Такі діалоги у Сеспеля були регулярними і порозуміння він майже ніколи не знаходив, а тому дивно, що після такого, чергового, він вирішив покінчити з життям. Мовляв, не хочете нагодувати чувашку - то я повішусь. Наче після цього чувашку нагодують.

Перед смертю Сеспель щось друкував. Посмертну записку? Але знайдена була рукописна, на «огризку». І ту, тільки-но прочитали, розірвали на дрібні клаптики й пустили за вітром. Щоправда, Наталя Рубіс, колега Сеспеля і його останнє кохання, говорить, що почерк був саме Михайла. Але вона була у шоковому стані, то чи варто сприймати її слова за істину?

«Мішші сказав мені, що йому треба 300 тисяч рублів на ліки для очей, - згадує останню розмову з Сеспелем його друг та сусід Федір Пакришень. - Я позичив гроші у господарки й віддав йому. Він взяв хліба, але не взяв сала. Сказав, що, можливо, скоро повернеться і будемо разом варити обід».

Невже людина, плануючи самогубство, турбувалася б про ліки для очей і змушувала єдиного друга влазити у борги? Хай невеликі (300 тисяч «радзнаків» у 1922 році - менше за три дореволюційні копійки), однак навіть таких мізерних грошей не було ані у діловода земельного відділу, ні у тодішнього голови остерських комуністів Пакришня.


«Взяв він ці гроші, - згадує Пакришень, - і говорить: піду без черевиків, їх треба полагодити». Що ж тоді за згадані на початку черевики акуратно стояли поруч з повішеним Сеспелем, коли востаннє він пішов на роботу босоніж?

Дивує й те, що тіло Сеспеля майже добу про-висіло у парку земвідділу, а, будучи знайденим, чи не одразу було поховане. За словами Рубіс, від тіла Сеспеля дівчата забрали її у будівлю земвідділу плести вінки, а коли вже з вінками вони повернулись, то «серед зелених кущів височів свіжий горбик».

Пакришень же дізнався про смерть Сеспеля, коли поет був уже похований, хоча доти півтори доби майже безперервно шукав зниклого друга. Хто й чому поспішав з похованням?

Мой любимый, любимый Нуль,
Ненавистный ты мой, проклятый.
Не твою я Тщету люблю ль,
Не тобою ли жизнь распята?
Жизнь моя вся Тебе отдана,
Вот и сердце принес на блюде
С кровью свежей, жри наклонясь, -
Этот дар мой последний будет.

В останньому своему вірші, написаному чи не в день смерті, особливо у контексті останніх днів поета, слова «Нуль» та «Ніщо» можуть значити «ідею комунізму». Невже за кілька годин після цього така людина могла написати «рятуйте революцію від залізної п'яти НЕПу»? У вірші увесь Сеспель останніх днів. У записці -бозна-хто.

Нерозділене кохання?

Є версія, що приводом до самогубства могло стати нерозділене кохання Сеспеля. Ще у 1919 році у Тетюшах він знайомиться зі старшою за нього на 10 років Анастасією Черв’яковою.

«Хочу до нестями Вашого погляду, Ваших пестощів, несамовито притиснутися до Вашого серця, до болю, до муки притиснутися та віддати Вам усе своє життя, увесь залишок майже згаслого його вогню. Моя Нуся, моя, моя, кохайте мене! Це зойки мого серця, моєї душі, які знесилилися зі дня розлуки», - і це уривок одного з сотень листів до неї.



І? Відповідала вона зрідка, сподіваючись, може, по смерті чоловіка знайти кращу партію, аніж малолітній чуваш. А як не склалося, почала писати йому теж зворушливі листи, майже рік писала. Тоді, коли Сеспеля (вона і не здогадувалася) вже не було в живих. Решту життя Черв’якова провела самотньо, згадуючи Мішші та до дір зачитуючи його листи.

У листах поет не раз обіцяв себе вбити, бо припускав: кохання не взаємне. Та хто хоче - той робить, а не обіцяє, та й хто такого не бовкнув у 20 років? І хто вже за рік після цього не відчував чогось на кшталт:

«...устами к цветам прильнув,
П’ю из чаши я откровений...»

- вже до іншої дівчини. Знавці Сеспеля говорять, що на вірш «Видуманим очам» поета надихнула Наталія Рубіс, до якої й звернена поезія, і що такого він навіть Черв’яковій не писав.

«Це кохання, звичайне, справжнє. Кохання - дружба, кохання - прагнення в одну душу, в одне серце, де вже не знаєш, де я, де він - все єдине, - згадує Рубіс. - Він читав мені вірша «В солнечную мань синевы» і голос його був таким глибоким, таке приховане хвилювання було в ньому... а про мене й говорити нічого: я зовсім зімліла, стояла, як статуя і, здається, ми тоді розійшлися, щоб наодинці знову пережити й відчути, що трапилось щось незвичайне...»

Як можна скоїти самогубство через нерозділене кохання Черв’якової, коли поруч - кохана Рубіс?

У Сеспеля, окрім цих, було безліч обставин, які б могли призвести до самогубства. Хоча б туберкульоз кісток, що не давав поету жити з часів отроцтва. Але ж чому така «прогнозована» подія дає стільки запитань щодо власної волі поета в цьому?

Автор дякує працівникам Остерського краєзнавчого музею, які відтворили у своєму закладі робочий кабінет Сеспеля, та, зокрема, ст. науковому співробітнику Ользі Григорівні Добробоженко.



* * *

Колишній голова Козелецької РДА Володимир Француз розпочинав свою діяльність на посаді в 2005 році з розправи над Сеслелем. Разом з однодумцями він викинув з вестибюлю Остерської школи, що носить ім’я поета, бюст Сеспеля, картини та стенди, пов’язані з ним.

«Сеспель був у продзагоні та грабував Україну», - коментував тоді Француз свої дії Станіславу Реп’яху, заслуженому працівнику культури України та Чувашії, лауреату премії ім. Сеспеля.

«Коли починають часто говорити про патріотизм -значить, знову щось вкрали», - колись говорив російський письменник Саптиков-Щедрій. І справді, в травні 2009 року Француз потрапив за ґрати через хабар, отриманий за клаптик української землі.

Ігор Стах, "Чернігівщина" №2(506)від 8 січня 2015

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.