Рік тому, у Святвечір

Колись вона дуже любила зимові свята. Та й як їх не любити. На Новий рік — ялинка, перед Різдвом — кутя, а далі колядки, щедрівки, засівання, Водохреща... Уже сама, ставши матір'ю трьох своїх дітей, дотримувалася старовинних звичаїв, готувала Святу вечерю для сім'ї  — з кутею та узваром, дванадцятьма стравами на родинному столі. Вони й побралися з Олександром 24 січня 1969 року. Онук Денис, Пашин син, народився 28 січня. А Максим, Олин меншенький, 25 грудня. Усе взимку. Усе на радість. Але рік тому страшне горе прийшло в їх затишний дім у Ріпках, теж у січні, 6-го, у Святвечір. Горе те не забувається, не меншає. Нема йому ні кінця ні краю.


Олександр та Світлана Вовк

Батько ждав третього сина. А народилася донечка

Світлана — ріпкинська. А Олександр приїхав сюди із Селянської Слободи. Працював верховим на буровій, помічником бурильника, шукав нафту і газ. Знімав житло, повз яке щоранку бігла на роботу симпатична дівчина. Веселому говіркому парубку не коштувало великих зусиль, аби познайомитися. Після весілля він прийшов до неї у прийми. Синів коханому Світлана народила в травні. Андрія — в сімдесятому, Павла — в сімдесят третьому. Коли носила під серцем третю дитину, Олександр був упевнений, що буде син.

— Моє прізвище Вовк, — казав. — А Вовк — чоловічого роду.

Та Господь послав їм донечку, Олю, кохану дитину. Паша, було, жартує:

— Ну, Оля — це мамина доня, на неї схожа. Андрій — на тата. А я на кого?

У новий дім подружжя перейшло вже з синами. Купили зруб і довели його до толку. Сад посадили, хазяйство завели. У них і тепер і свині, й птиця. Працюють не покладаючи рук, хоч уже пенсіонери. Щоб і дітям допомогти, і в себе прийняти. Світлана Володимирівна у свій час заочно закінчила кооперативний технікум, працювала бухгалтером у торгівлі. Олександр Григорович — у сільгосптехніці, на екскаваторі, на грейдері. Учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС першої категорії. Друга група інвалідності — теж звідти.

П'ятеро онуків — то наша радість

У синів теж потяг до техніки, як у батька. Андрій закінчив Ніжинський технікум механізації сільського господарства, працював у системі МНС. У званні капітана пішов на пенсію. Коли одружився, батьки побудували йому дім. Його дружина Алла приватний підприємець, займається фотографією. Тепер, коли на Сході війна, з подругою Оксаною Бевзюк взялися готувати сухі борщі для бійців АТО. Сушать овочі, фасують у пакетах і відправляють з волонтерами чи «Новою поштою» на Схід. Уже приготували на 1200 літрів борщу.

Син Андрія та Алли Діма — курсант Житомирського авіаційного інституту імені С. Корольова, майбутній електронник. До Житомира у фармацевтичний коледж вступила й Аліна, дочка.

У Павла теж робота горіла в руках. Працював водієм у дорожньо-експлуатаційній дільниці 932. З майбутньою дружиною познайомився ще до армії. Тамара чекала його зі служби. Нині їхньому сину Денису 18 літ.

Оля вчилася добре. Закінчила Чернігівський педуніверситет, факультет трудового навчання. Там і долю зустріла. Віталій Пономаренко на два роки старший за неї, сам з Олишівки, з хорошої сім'ї. Тепер вони обоє працюють учителями праці в Олишівській школі. Ольга — з дівчатами, Віталій — з хлопцями.

Теща Світлана Володимирівна не нахвалиться зятем. Каже, золоті руки має. З квартири зробив справжнє диво. Трудяга.

Сергійка Оля народила дочасно, восьмимісячним, 8 травня 2002 року. Цілий місяць тримали дитину в реанімації, а коли перевели в патологію, дозволили Олі бути з сином. З лікарні Світлана Володимирівна забрала дочку з онуком у Ріпки.

Вроджена катаракта у дитини вимагала операції. Першу по видаленню кришталиків зробили Сергійкові в Києві, в інституті мікрохірургії ока 19 вересня, другу — 5 жовтня, а третю — у 2005 році. Ходив з лінзами. Зараз він вчиться у шостому класі, носить окуляри і контактні лінзи. Відвідує музичну школу. Головне — бачить.

Три роки тому Ольга народила Максимка. Того дня, коли ми приїхали до Вовків у Ріпки, бабуся поспішала на автобус, щоб їхати в Олишівку до онука на день народження.

«Дзвонить Алла: «Паша утопився». А я повірити не можу»

— Батько у нас і мисливець, і рибалка. Йому посидіти з вудкою — найкращий відпочинок, — каже Світлана Володимирівна.

— А танцюрист — що, поганий? — хвалить себе Олександр Григорович.

— Ну, танцюрист ти — на всі Ріпки. Та коли то було? В молодості, — зітхає дружина. — Я про те, що й сини і полюванням, і риболовлею на батька схожі. От і 6 січня Паша з приятелем поїхали в Боромики. З цього села наша Тамара. Паша любив туди їздити на рибу. Там якраз Снов у Десну впадає. Казав, хороші місця.

Поїхали вони о 12-ій годині. А о 16.20 Володимир, той, з яким син поїхав, заявив у Чернігівський райвідділ міліції, що Паша втопився. Немов би сів у надувний човен і поплив до іншого берега. Погода тоді була точно така, як тепер. Тепло. Будто доплив до протилежного берега і вдарився об кригу. Човен перевернувся. Паша будто ще раз чи два показувався над водою, а тоді зник.


Портрет покійного Павла стоїть у батьківській хаті на столі

Нам про нещастя сказала Алла у 6 годин вечора. їй зателефонував Денис. Сказав, що до них у Киїнку з цією страшною звісткою приїздила міліція. Почувши таке, хлопець з горя так стукнув рукою в двері, що кістка тріснула. Його зразу ж повезли в Чернігів у лікарю, наклали гіпс.

У нас того вечора була Оля. Вона і взяла телефон, почула від Алли про горе. Я не могла повірити, що це правда. Мене трусило й колотило. Господи, Господи! Дитятко моє дороге, Паша, синочок!

Наступного дня Андрій домовився з МНСниками, і на місце нещастя виїхали чотири водолази, два моторні човни. Два тижні шукали. Пройшли річку аж до Улянівки. Нічого. Може, і довше шукали б, та тут ударили морози, Десну вкрила крига.

До самого літа ми не знаходили собі місця, без кінця їздили в Боромики, розпитували людей, мо', хто що бачив чи чув.

Сплив Паша тільки 8 червня. Якийсь рибалка побачив його і повідомив у міліцію. Тоді ж о дев'ятій годині вечора Андрій виймав його з води. Упізнали ми Пашу по мобільному телефону в кишені і одягу. Обличчя з'їли риби.

Ховали ми його 10 червня тут, у Ріпках, на старому кладовищі. За гробом ішло море людей. Одних вінків було 33. А ще квіти. Поминальний обід, на який прийшло більше ста чоловік, робили в ресторані. Спасибі всім, хто розділив наше горе, підтримав у важку хвилину. Сльозам нашим немає спину. Не дай Бог нікому хоронити дітей. Бідний мій синок, дитя моє дороге! За що ж тобі судилося так мало прожить на цьому світі. Не оженив Дениса, не діждався онуків. Синочок, сонечко моє золоте...

Свята вечеря буде й поминальною

— Після похорону сина я розмовляла із священиком, запитувала, коли за церковними правилами треба поминати Пашу. Священик сказав, що й дев'ять днів, і сорок, і півроку, й рік треба відбувати, відлічуючи час від дня похорону.

Та ось наближається 6 січня, той день, коли прийняв смерть мій синочок, коли його не стало. Нехай простить нас Господь, але ми з батьком вирішили, що цього дня зберемо за столом у своїй хаті дітей із сім'ями і пом'янемо Пашу. Буде Свята вечеря у нас поминальною. А дочекаємося червня — пом'янемо ще раз. Запросимо всіх, хто пам'ятає нашого сина, хто розділив з нами наше безмірне горе.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №1 (1495)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.