Савицкий Петр Николаевич – відомий науковець та літератор

     Досить довго П.Савицьким серйозно цікавилося хіба що...ДПУ та інші відповідні органи. Наприкінці минулого століття відновилася увага до євразійського руху та Савицького як одного з його ідеологів. У Росії залучені до наукового обігу фундаментальні праці Петра Миколайовича. 1996 р. у Чернігові нами була видана його збірка віршів "Дороги" з передмовою про її автора, в українських часописах надруковані маловідомі статті. 
     

Народився майбутній учений і літератор 15 травня 1895 р. в родині заможного землевласника, голови Чернігівської губернської земської управи Миколи Петровича Савицького. Із дитинства він серйозно ставився до навчання. І Чернігівську чоловічу гімназію 1913 р., й економічний факультет Петроградського політехнічного інституту 1917 р. він закінчив з відзнакою. 
     

  У студентські роки П.Савицький зблизився з відомим ученим і громадським діячем П.Струве, вважався кращим його учнем. За рішенням ради політехнічного інституту здібного юнака було залишено професорським стипендіатом при кафедрі господарського побуту. 1917 р. перспективного молодого вченого призначили заступником торгового аташе російського посольства в Норвегії. На цей же час припадає і публікація кількох його економічних праць. 
     

  Слід вважати, що шлях П.Савицького як науковця почався у Чернігові. 16-річним юнаком він подружився із українським істориком Вадимом Модзалевським і під його впливом захопився минувшиною рідного краю. Протягом 1911-1914 рр. об'їздив майже всю Лівобрежну і частково Правобережну Україну, вивчав історію рідного краю, народне мистецтво. Його статті про українську архітектуру, вишивку ХУШ століття були надруковані в газеті "Черниговская земская неделя". Дослідження "Кам'яне будівництво на Україні від часів Богдана Хмельницького до часів Розумовського" свідчила про глибоке знання автора історії України та Росії, архітектури двох народів. Підтвердженням цьому служить посилання на розвідку 19-літнього науковця історика І.Огієнка в його книзі "Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу" (Київ, 1918). 
     

1914 р. на виставці української старовини у Харкові П.Савицький представив велику колекцію фотографій пам'яток архітектури Чернігівщини. А 1916 р. він разом із В.Модзалевським підготував до друку книгу "Очерки искусства Старой Украины. Чернигов", яка вже була набрана у Петербурзі, але після відомих подій 1917 року побачити світ вже не змогла. Лише 1992 р., завдячуючи зусиллям чернігівського історика О.Коваленка, ця робота була опублікована. 
    

 Та громадянська війна зруйнувала всі плани молодого вченого. Тричі життя завдавало йому нищівних ударів.
     Перший - еміграція. Під час буремних років П.Савицький опинився на півдні України, де став секретарем свого петроградського вчителя П.Струве, який обіймав тоді посаду завідувача департаменту закордонних справ уряду генерала Врангеля. Після розгрому білої армії вимушений був емігрувати: спершу опинився у Болгарії, а 1921 р. переїхав до Чехословаччини. Разом із сім'єю він мешкав у Празі. Працював доцентом і професором Російського юридичного факультету, Російського інституту сільськогосподарської кооперації, читав лекції з економічної географії, славістики, українського та російського народознавства. Його наукові розвідки перекладено чеською, німецькою, французькою мовами. 
    

 Відомо, що 1921 р. після прийнятого ВЦВК декрету про амністію рядових учасників білого руху додому повернулося біля 120 тисяч. Однак при всьому бажанні П.Савицький цього зробити не міг, бо не був "рядовим" емігрантом. Москва знала, що він - один із засновників, ідеологів і організаторів євразійського руху. 
 

    Революцію євразійці розцінювали як реакцію на реформи Петра І, які розкололи націю. Вони засуджували більшовицький переворот, але примирялися з ним, вважаючи його стихійною катастрофою. Більшовизм як російська версія марксизму був кульмінацією дегенеративного впливу Заходу. А російський народ використав революцію, щоб зберегти територіальну цілісність країни. Євразійці підтримували лозунг "Ради - без комуністів", приймали націоналізацію, але не погоджувалися з методами її реалізації, відстоюючи комбінацію великих державних і малих приватних підприємств. 
   

  Окрім політичної діяльності П.Савицький продовжував дослідницьку роботу, зосередивши увагу в основному на церковній архітектурі. Його обурило варварське знищення історико-архітектурних пам'ятників Києва. Руйнація Михайлівського монастиря, Трьохсвятительської церкви, Видубицького монастиря, Військово-Нікольського собору, Братського монастиря, як вважав учений, "не може не викликати тремтіння у кожної скільки-небудь освіченої людини, у всякого, для кого Україна і українська культура не просто "гній" для чиїхось ланів". 
     

В еміграції П.Савицький уважно спостерігав за подіями, що розгорталися на Батьківщині. А наприкінці 30-х років він отримав унікальну можливість побувати в Росії й хоч одним оком та побачити, що ж там відбувається. Учений не підозрював, що бажана дорога додому відкрилася йому завдячуючи "вікну", створеному НКВС. Цим же шляхом він повернувся назад. Лише через деякий час, коли було арештовано Б.Савинкова, емігранти зрозуміли підступність органів у проведенні операції "Трест". На відміну від чоловіка М.Цвєтаєвої - С.Ефрона Петро Миколайович не був радянським шпигуном. 
    

 Другий удар, який отримав Савицький, - арешт після довгоочікуваного звільнення Праги від фашистів радянськими військами. За що?! За євразійське минуле? Чи за те, що як директор кооперативної російської гімназії сидів у залі поряд із німцями напередодні війни? Тоді зі сцени його вихованці співані: "Скажи-ка, дядя, ведь недаром Москва, спаленная пожаром..." За спиною було чути ридання співвітчизників, які передбачали жах війни. А він, директор, мав стримувати себе та думати про те, як урятувати юнаків від служби в німецькій армії. Хоч із запізненням та фашисти зрозуміли тактику Савицького і 1944 р. звільнили його з цієї посади. Чи може не знали органи держбезпеки, що ще напередодні війни він очолював своєрідний штаб емігрантів-патріотів? 
   

  1945 р. П.Савицького було заарештовано й інтерновано до СРСР. Судовий процес вів сам Л.Берія: вирок 10 років. І це тяжке десятиліття, яке вчений провів у концтаборах і на засланні у Мордовії, не зломили його, сили давала віра у Бога та поетична творчість. Добре, що міжнародні організації допомогли обійняти посаду бібліотекаря, це врятувало йому життя. Він навіть знайшов можливість налагодити листування з академіками Є.В.Тарле та Л.С.Бергом. Відомі вчені написали листа до Сталіна, щоб той використав П.Савицького за спеціальністю. Та даремно. Десь через п'ять років після арешту 11.Савицького відвезли до Москви, намагалися спровокувати на нові показання, загрожували додатковим терміном ув'язнення. Однак він не підкорився. 
     Декілька років тому автору цих рядків написав листа племінник П.Савицького -О.М.Кренке, що проживає у Москві. Він повідомив, що його мати - Анна Миколаївна, молодша сестра Петра Миколайовича, підтримувала свого брата посилками, які відправлялися з Митищ, бо з Москви цього не можна було робити. 1955 р., коли закінчився термін ув'язнення П.Савицького, к юний племінник поїхав до Мордовії на побачення з ним. Учений на і той час із нетерпінням чекав відповіді на своє прохання про надання йому радянського громадянства. Проте було вирішено, що країні не потрібен ні такий громадянин, ні такий спеціаліст. 1956 р. відомий учений повернувся до Праги.
     Третій удар, який нанесла доля, був подвійним. 1960 р. померла дружина П.Савицького, сили якої були підірвані більш ніж десятилітнім чеканням. Два сини - Піка та Ваня - залишилися з батьком. 
  

   А тут і друга біда. Не забувають органи своїх підопічних. Тепер і уже чехословацькі гебісти пильнували його. У Франції вийшла збірка поезій П.Савицького під псевдонімом П. Востоков. Як євразієць він завжди дивився на "восток". Здогадалися, хто стоїть за цим псевдонімом, і засудили на три роки за те, що розповів у віршах про життя радянських політв'язнів. 
     

Правда, потім доля ледь усміхнулася. І року не пройшло - Савицького звільнили. Можна було працювати далі. У 60-ті роки він активно листувався, обмінювався науковими працями з відомим ! літературознавцем М.Гудзієм, істориками М.Гуковським та Л.Гумильовим. Останній знайомив П.Савицького зі своїми рукописами, шукав у нього підтримки і натхнення для дослідження історії євразійських кочівників. 
  

   П.Савицькому доля увірвала нитку життя 13 квітня 1968 р. Але й зглянулася вона - не довелося йому почути гуркіт танків на празьких площах і прокльони чехів, які дали притулок українському вигнанцю. Поховали вченого на Ольшанському кладовищі у Празі, де з 1941 р. спочивав його батько.
     Що ж було опорою в житті П.Савицького, що допомогло йому визначити вірний шлях і твердо стояти на ногах? Напевно те, що мав рідний грунт під ногами, навіть тоді, коли вже був за кордоном, що не обрубував пущене коріння, а постійно живив його. Не випадково у гербі Савицьких є нога, відрізана до коліна. За легендою засновник цього роду XIV ст. пожертвував ногою, щоб втекти з галери, до якої був прикутий.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.