Іван Костирко: "На роботу я йду завжди з радістю"

Дивлячись на нього, підтягнутого, енергійного, працездатного, важко повірити, що його трудовий стаж складає 65 років, з них лише на будівництві 56, а йому самому виповнюється 80. Він і сьогодні кожного ранку відчиняє двері свого кабінету і починає свою улюблену справу. На даний час Іван Антонович очолює відділ капітального будівництва у відкритому акціонерному товаристві «Домобудівник» і відпочивати поки що не збирається. Він вважає, що свій величезний досвід він зобов’язаний передати молоді, і керівництво «Домобудівника» з ним цілком згодне. Життя заслуженого будівельника, а саме це звання ще раз підтверджує його високий фаховий рівень, було нелегким, але наполегливість і відповідальність — головні риси його характеру — завжди підштовхували у спину і казали: «Йди вперед».

РАНОК ЖИТТЯ
Маленький Ваня був четвертою дитиною у родині, молодшеньким. Село Звеничів, що у Ріпкінському районі, до війни було невеликим, дворів десь 150. Костирки мали десятин десять землі, пару коней, працювали від ранку до вечора. Жили непогано, вважалися заможними селянами, за що й поплатилися: розкуркулили, але у Сибір не переселили. Батько все майно віддав у колгосп. Він був майстром на всі руки, управлявся і з вітряком, і з маслобійкою, став бригадиром у колгоспі. Діти підростали, життя налагоджувалось, але його сонячну «хвилину» німці зруйнували 21 червня 1941 року. Почалася війна.

ЗМУЖНІННЯ
Ваня став дорослим у 13 років: батько пішов на фронт у перші дні війни і загинув у сорок першому. Треба було допомагати мамі, бо всі тяготи лихоліття тягарем впали на жіночі плечі. Німці, мов сарана, забирали усе, що знаходили у селян. На щастя, село розташоване далеко від шосейки і «набіги» були не дуже часті. Хлопець пас худобу і мріяв про навчання — до війни він закінчив лише п’ять класів. Два роки випали, бо школа до сорок третього не працювала, та й потім рівень освіти був не найкращим, вчителів майже не було. Яскравою згадкою у пам’яті юнака залишився День Перемоги: люди раділи визволенню, хоча майже кожна сільська родина не дочекалася своїх рідних та близьких. У Вані на війні загинули батько та старший брат. Закінчивши сім класів, хлопець залишився у колгоспі, не відмовлявся від будьякої роботи. Саме у селі отримав перший досвід будівельника і першу подяку. Був приємно вражений, коли за накритий дах сараю йому сказали: «Молодець, як у тебе гарно вийшло».

ТРУДОВИЙ ШЛЯХ
Іван, а він завжди був хлопцем розумним і допитливим, розумів, що без навчання «вгору» йти неможливо, і зробив перший крок на сходинку успіху. У 1950 році вступив до платної бухгалтерської школи (були тоді і такі), але працювати бухгалтером він ніколи не хотів, і вирішив спробувати себе на іншому поприщі. Та і грошей не вистачало. Заробляти «копійчину» Іван поїхав до середнього брата, Петра, у Казахстан. Працював теслярем, допомагав закривати наряди у бригаді. Тут його і побачив Володимир Попов, якого Іван Антонович і до цього часу вважає своїм «хрещеним» батьком і який дав йому «путівку в життя». Це він розгледів здібності хлопця і допоміг йому отримати направлення до Челябінського будівельного технікуму. Саме там набув Іван Антонович свої перші знання з будівельної справи, а потім всі роки навчався, навчався, навчався. Без відриву від виробництва закінчив Київський інженернобудівельний інститут та декілька разів був на підвищенні кваліфікації в Київському філіалі Московського інженернобудівельного інституту ім. Куйбишева. Він і до цього часу вважає, що тільки високопрофесійна людина може керувати людьми і очолювати виробництво. Це він довів собі і всім, працюючи директором. Приїхавши до Чернігова, пан Костирко 11 років стояв за кермом корабля, що має назву «Домобудівник», і впевненими діями, врівноваженим характером, професіоналізмом та досвідом вів його вперед. Те, що сьогодні це одне з найстабільніших підприємств міста, є і заслуга героя цієї статті.

КОХАННЯ
Свою єдину і неповторну кохану Іван Антонович побачив вперше у рідному селі, коли вона ще була зовсім малою дівчинкою. Різниця у віці немаленька — 8 років, себе він тоді вже вважав зрілим чоловіком і спочатку не звернув особливої уваги на симпатичну Катерину. Але Амур вже підготував свої стріли, щоб через деякий час влучити ними у серця молодят. Коли побачив вдруге, зрозумів — це вона. Ні час, ні відстані не зруйнували почуттів. Рік листувалися, і, як згадує Іван Антонович, листи писали довгі і майже щодня. А потім було весілля — веселе, щасливе, радісне. На конях їхали до Вихвастова, щоб зареєструвати свій шлюб, якому у минулому році виповнилось рівно 50. Відсвяткували «золоте» весілля у колі рідних та друзів. Кохана жінка завжди поруч, навіть до своєї педагогічної освіти додала будівельну і пропрацювала більше 40 років за фахом будівельника. До речі, Іван Антонович — засновник династії: на підприємстві і сьогодні працюють донька Світлана та онучка Ірина. Онук Сергій закінчив юридичний факультет Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, але хто знає, як доля повернеться — а може правнуки оберуть професію будівельника.

СЕКРЕТ МОЛОДОСТІ
Свою гарну фізичну форму Іван Антонович підтримує здоровим харчуванням, фізичною роботою на городі та невгамовним характером. Він не палить і не зловживає спиртними напоями. За все своє життя він лише двічі відпочивав на курорті, це не для нього. Йому більше до вподоби рідна природа — ліс, річка, поле і… безумовно будівництво, без нього він нікуди. А ще йому здається, що охороняє його від хвороб, негараздів та проблем його дружна родина та Катерина Борисівна, його єдина, кохана дружина, яка за все життя жодного разу не відпустила його на роботу без гарячого сніданку і завжди була поруч з ним на всіх теренах життя. Тож дай же їм, Боже, жити і далі у злагоді та любові, а Івану Антоновичу від щирого серця бажаємо міцного здоров’я, щоб через двадцять років ми підняли келихи за його сторічний ювілей.
З 80-річним ювілеєм, шановний Заслужений будівельнику!
 
Рита Бордонос, газета "Чернігівські відомості", 8 жовтня 2008 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.