Пятница, 3 Октября 2008 13:41 | Просмотров: 2977
Вогненний буревій війни, котрий прокотився через Чернігів в 1941 та 1943 роках, приніс нашому стародавньому місту небувалі руйнування, а його населенню — неймовірні страждання. Багатоденні безперервні бомбардування обласного центру наприкінці серпня 1941 року знищили 72 відсотки житлового фонду міста, багато установ та промислових підприємств. Чернігів увійшов до списку десяти найбільш зруйнованих в роки Великої Вітчизняної війни міст Радянського Союзу.
Кривавий режим, встановлений німецькофашистськими загарбниками, в Чернігові забрав життя понад 52 тисяч радянських громадян. Нагадаємо, що до війни в обласному центрі проживало близько 70 тисяч жителів. Подібних людських втрат, мабуть, не зазнав за роки окупації жоден з обласних центрів в Україні.
Історія міста — це долі його жителів. Війна, окупація, партизанські вилазки. Для когось — це просто слова із підручника історії, а для нього — життя. Данило Степанович ХОМЕНКО зустрів Велику Вітчизняну 16річним хлопчаком, тоді, коли тільки починалося справжнє життя, а у голові були не міномети і перестрілки, а залицяння і танці. Однак, це не завадило йому пройти з військами сотні кілометрів і взяти участь у визволенні десятків міст. Він пам’ятає Чернігів довоєнний, переживав разом з рідним містом страхіття окупації, радість звільнення і розпач та розруху повоєнних років.
Простий хлопчак з Лісковиці — традиційно робітничого району Чернігова, Данило Хоменко до школи пішов пізно — вже у 10 років. Яке там навчання у роки після страшного голодомору — доводилося пасти сусідських кіз. Та й надовго у навчальному закладі він не затримався. Після п’ятого класу, піддавшись новій моді на гру у більярд, разом з другом Данило вкрав більярдного стола, за що і був негайно покараний директором виключенням зі школи на місяць. Та ігри і забави на Болдиних горах так прийшлися до душі малому бешкетнику, що до навчання він так і не повернувся. Натомість пішов працювати на музичну фабрику. Там і зустрів війну.
— Хоча багато кажуть про те, що німці напали несподівано, але під Черніговом ще з березня стояли «зенітки» — охороняли мости. Та й солдати, які були у місті, казали нам, хлопчакам, що скоро війна, а чоловіків мобілізувати почали це з зими, — пригадує Данило Степанович. — Ще рано було 22 червня, я збирався на роботу і почув, як почали працювати зенітки. Вибігли на вулицю, а над самим містом кружляють літаки, але бомби чомусь не скидали. На фабриці нас зібрали і сказали, що почалася війна. Зв’язку тоді не було ніякого. Пам’ятаю, як «зенітки» відкривали вогонь і по своїх літаках. Стрілок один з літака катапультувався на Подусівці, так студенти з залізничного ПТУ думали, що німець, пішли брати в облогу диверсанта.
Перші військовополонені потрапляли до Чернігова разом з пораненими солдатами Радянської армії. На них подивитися із цікавістю збігалися місцеві хлопчаки.
— Розумієте, нам так описували ворога, що ми думали, він і виглядає зовсім не так, як звичайна людина — з рогами, іклами, страшною пикою, от і ходили переконатися на власні очі, а виявилося — неправда, цілком нормальні, — розповідає зі сміхом ветеран.
Брали Чернігів німці звечора. Родина Данила Хоменка на той час евакуювалася до Башкирії, а він залишився. Бачив усе страхіття, яке коїлося. Спостерігав страту десяти чернігівців, яких німці «за допомогу партизанам» або «порушення правопорядку» вішали на місці сучасного головпоштамту. Згадує, у місті не було нічого, вижили лише завдяки навколишнім селам — городяни бабцям якісь там хусточки приносили, бабці натомість — шматок сала чи хлібину. По місту, навіть у центрі, усюди, де тільки можна було, господині робили хоч якісь грядки. У 1942 році почалися масові розстріли — за день по 40 машин вивозили. Не кажучи вже про вагони молоді, яку везли на роботу до Німеччини.
- Мене відправляли на роботи чотири рази — і кожного разу вдавалося якось тікати, — розповідає Данило Степанович. — Я ж на Лісковиці знаю усі ходивиходи, от і примудрявся — щастило якось весь час. Але раз нас зібрали 70 хлопців з музичної фабрики і повезли, думали — розстріляють, аж ні — змусили укріплювати водонасосну станцію на Десні поблизу ТЕЦ, щоб повінню не змило. Я і тоді втік.
Війна війною, а, незважаючи на комендантську годину, і під час окупації молодість брала своє. На танці ходили на подвір’я церкви Михайла та Федора, у театр до Єлецького монастиря, а у кіно на сучасну вулицю Коцюбинського.
У 1943-му Данило Степанович потрапив до партизанів — вони проїжджали підводами повз молодика, який вранці повертався з гулянь, та й забрали з собою. А пізніше партизанський загін зустрівся з Вісімнадцятим гвардійським корпусом. Вояки принесли з собою добру звістку — Чернігів звільнили від окупантів! Рідне місто вільне, значить, можна бути спокійним. Та довго радіти і святкувати Данилу Степановичу не довелося — попереду була ще низка битв. Молодих партизанів направили до с. Андріївка під Черніговом — там вони навчилися повзати попластунськи, вистріляли аж по чотири патрони по мішенях і майже без зброї відправилися на справжню війну — на фронт. Далі було форсування Дніпра і Прип’яті, бої за міста на Тернопільщині і Закарпатті, у Чехії, орден Слави третього ступеня, перше поранення у руку і друге, тяжке, у груди, коли війна вже майже закінчилась — 4 травня. Ще потім були і спогади про те, як чотири 16річні хлопчаки тягли його 6 км від чеського госпіталю до радянського, і про незрозумілу радість крізь лихоманку, і крики медсестрички «Війна закінчилася!». І ще думка: «Тепер і мені кінець».
Та, на щастя, там для Данила Степановича був ще не кінець. Після численних операцій і майже року видужування він повернувся до рідного міста — точніше того, що від нього залишилося.
— Навколо були одні руїни, — пригадує ветеран, — залишився тільки виконком: кінотеатр розбитий, філармонія спалена, по Шевченка усі будинки розгромлені. Собори погоріли. Та люди потроху почали сходитись, відбудовувати.
А далі розповідь Данила Степановича — оповідання справжнього патріота, все тільки про досягнення і новації у місцевій промисловості. Сам чоловік майже усе життя пропрацював на музичній фабриці.
Данило Степанович і досі живе на рідній Лісковиці, от тільки скаржиться, що природа вже не та — ліси не такі густі, ягід мало і розливів справжніх зовсім не буває. Зі старих друзів, а своїми хлопцями Лісковиця в його часи на все місто славилася, залишився тільки він і ще однин чолов’яга. А ще під час нашої розмови йому зателефонували і повідомили, що нарешті в архівах у списках партизанів знайшли його ім’я — тепер дадуть медаль. Тільки його сусідка і дружина покійного брата сумно всміхається: «Краще б чимось більш відчутним допомогли».
Ольга Чижова Газета "Чернігівські відомості", 17 вересня 2008 року
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.