«Я й досі багата жінка. 100 кілограмів золота – мої!»
Олена Коваленко з дочками Вікторією та Діаною
Захотілося познайомитись ближче. Тоді й розповіли читачам «Вісника Ч» про цікаву людину, сільського лікаря і щасливу жінку. На наше запитання, чи не планує вона повернутися в Дніпропетровськ, Олена Василівна відповіла: «Не знаю. Росте дочка. Треба буде думати, як і де її вчити».
«Вісник Ч» нерідко повертається до своїх героїв. От і ми мало не через десять літ вирішили поцікавитися, де ж сьогодні Олена Коваленко, як склалася її подальша доля.
«Лебедівку не залишила. А живу в Гончарському»
Виявилось, що Олена Василівна живе тепер у сусідньому Гончарівському, де її чоловік Олег Васильович одержав квартиру. Там і працює сімейним лікарем. Та Лебедівку не залишила. Після скорочення штатів тут у неї півставки. По суботах веде прийом хворих з усіх трьох сіл — Лебедівки, Максима і Соколівки. Так, як і раніше.
Гончарівська лікарська амбулаторія — на другому поверсі колишнього військового госпіталю. Роки не змінили нашу героїню. Вона все така ж гарна, молода і уважна, як і в 2004 році. Кажемо їй про це. А вона сміється:
— Ну, спасибі на добрім слові. Звісно, не постаріла. От тільки Вікусі моїй уже тринадцять, а меншій дочці Діанці — п'ять.
— То у вас ще й Діанка! — радіємо ми.
— Спасибі Богу, послав нам цю радість. А в іншому все, як і раніше. Живі наші батьки — мої і Олега. Я й досі багата жінка. 100 кілограмів золота — мої!
Тоді, у 2004-ому, Олена так жартувала, поглядаючи закохано на свого кремезного чоловіка.
— Правда-правда! — казала. — У мого Олега золоте серце, золота голова і золоті руки.
— Я такий! — підхопив жарт Олег, і вони весело сміялися.
А ми милувалися молодим подружжям і їхньою трирічною донечкою, яка то тулилася до таткових колін, то щось шепотіла йому на вухо.
Олег, як і раніше, працює в Гончарівському електриком. У 2007 році одержав двокімнатну квартиру. Маленьку, на першому поверсі двоповерхівки, але з усіма комунальними вигодами. У травні Коваленки переселилися сюди, а у вересні Віка пішла до першого класу Гончарівської гімназії.
— У Лебедівці школи нема. Треба було б возити дитину у Максим. А в Гончарівському школа чудова. Дуже хороші вчителі, — каже Олена Василівна. — Тут і школа мистецтв. Умови для розвитку дітей у селищі прекрасні. Мої дочки займаються танцями. Віка добре малює, а Діанку ми віддали на музику. Мій тато прекрасно грає на баяні. Успадкувати талант є від кого.
Діанка народилася вже тут, у Гончарівському, 31 березня 2008 року. Віка на перших порах ревнувала.
— Вам мене мало? — сердилася. — Я не така?
Та, підрісши, зрозуміла, що ми любимо обох дочок однаково, і тепер уже прекрасно справляється з роллю старшої сестри, опікується малою. А нещодавно сказала, що хоче бути вчителькою початкових класів. Радію, що маю двох дочок. Заздрила тим, у кого були сестри і брати. Олег у своїх батьків один, і я — єдина донька.
«У Дніпропетровськ їздимо у відпустку»
— Не сумуєте за Дніпропетровськом? Міська дівчина обжилася в нашій лісовій стороні. Не в кожного так складається.
— Ой, мені тут дуже подобається! Це ж диво — квартира в лісі. Краса яка! А до Дніпра ми їздимо у відпустку. Ось Діанка цілий місяць гостювала у дідуся і бабусі. Батьки у нас бувають. Разом їм приїхати складніше, їздять по черзі. Дім же не кинеш. Тепер, коли є мобільні телефони, розмовляємо щодня. І по скайпу спілкуємось. Слава Богу, і тато, і мама здорові. Це головне.
Мій тато — з Верхньодніпровського дитбудинку. Знайшли його, маленького, в липні 1945 року. Ніяких документів при ньому не було. Прізвище дали — Іюльський. А назвали, як Чапаева, — Василь Іванович.
Дату народження теж довільну поставили — 15 квітня. Мабуть, дитятко виглядало місяців на три. Може, тому, що сам не знав щасливого дитинства, мене з малих літ балував, виконував усі мої забаганки. Батько у мене золотий, усе на світі робити вміє. Він і слюсар, і електрик, і токар, і зварник. Заочно закінчив торговельний технікум. Вступив до будівельного інституту. З мамою вони познайомилися в гуртожитку. Вона приїхала до Дніпропетровська з Волині вчитися на маляра-штукатура. З часом закінчила бухгалтерський технікум. Усе життя — бухгалтер. Завжди у неї ревізії, звіти, завжди ніколи. Отож вихованням єдиної доні більше тато займався, про все мені розповідав, усе показував. Приміром, як родяться кролики, розповів. Ми тримали тоді вухастих. Так що я все бачила і все знала.
Хоч жили ми не в розкоші, але все необхідне у мене було. Приміром, піаніно. Я успішно закінчила музичну школу. Все, як у людей.
Що обов'язково буду лікарем, знала з дитинства. Робила лялькам перев'язки і уколи, мазала зеленкою і бинтувала «рани». У старших класах відвідувала школу юного медика. Коли вчилася в медучилищі, підпрацьовувала санітаркою в перукарні. От тоді я вперше врятувала людину від смерті. У завідувачки було хворе серце. Коли їй стало погано, всі розгубилися. А я тільки пройшла курс реанімації. Не злякалася, а взялася робити штучне дихання і масаж серця. Мала єдине бажання: врятувати! Допомогти!
Цей випадок запам'ятався на все життя. А тепер, коли за плечима вже 14 років лікарського стажу, коли щодня, кілька разів на день приходиш на допомогу хворому, про щось конкретне й не згадаєш.
Після училища два роки працювала медсестрою. Про інститут якось і не думала. Блату у моїх батьків ніякого, грошей на хабар нема. А конкурси у медичний завжди захмарні. Пішла складати вступні екзамени за компанію з подружкою. Була впевнена, що провалюсь. Того року вперше запровадили на вступних тестування, конкурс був лише три чоловіки на місце. Я вступила і закінчила. А вже працюючи у Лебедівці, поїхала до Києва на курси сімейної медицини. Так стала сімейним лікарем.
А це знімок 2004 року. Вікуся з мамою і татком. Тут їй ще три роки
«У село мене привіз сам Романюк»
— У Дніпрі наш двоповерховий дім — на Краснопіллі. Таке робітниче селище між двома заводами-велетнями — «Южмашем» і шинним. Збудувати дім допомогли колись батьки мами з Волині. Татові, зрозуміло, допомагати було нікому. Дитбудинок він і є дитбудинок.
Сім'я наша проста. Клопотати про кращий розподіл для дочки ніхто не міг. Із нашого випуску поїхали працювати в село тільки двоє — я і ще одна дівчина. Теж міська, з Дніпра. Приїжджі ж усі влаштувалися в місті. Батьки сказали: «Ну що ж. Попрацюєш за призначенням, а там видно буде».
Так я потрапила в Козелець. Головним лікарем тоді там працював Микола Михайлович Романюк, нинішній головний обласної лікарні. До Лебедівки він привіз мене власною машиною. Сказав: «Там будиночок є для лікаря. Підремонтуєш і матимеш житло».
Спочатку я поселилася в кабінеті головного лікаря. Наступного дня вирішила зварити борщ. За овочами поїхала в Чернігів. Хоч і 42 кілометри, а ближче ж базару немає.
Стою, куховарю. Заходить Наталія Іванівна, медсестра.
— Що варите? — питає.
— Борщ, — відповідаю.
— А овочі де взяли?
— Як — де? У Чернігів їздила, на базар.
Вона й руками сплеснула.
— Що ж це ви нас, Олено Василівно, ганьбите? Та чи ж у селі буряків і капусти немає, щоб лікарка у Чернігів за ними їздила?
Через день у мене вже був повний погріб усякої всячини. В селі лікаря шанують, так ведеться з давніх-давен.
І мене колектив амбулаторії зустрів як рідну. Оточили увагою і турботою. Підказували, радили, вчили. Прекрасні люди. Буду дякувати їм усе життя. А вже згадувана Наталія Іванівна Коваленко з часом стала моєю свекрухою. Вона познайомила нас з Олегом. Усе розповідала про свого єдиного сина, який працює електриком у сусідньому Гончарівському, а тоді запросила нас із батьком, що приїхав навести лад у моєму житлі, у ліс по гриби. Олег тату сподобався.
— Хороший хлопець, — сказав мені. — Придивись уважніше, доню.
Спочатку ми просто дружили. Олег був дуже уважний, делікатний, приносив мені з лісу гриби, рибу з Десни. Головним були не ті плотвички, а увага і підтримка. Я — міська людина, а треба ж звикати до сільського життя. Колеги і Олег дуже допомогли. Почуття любові виникло пізніше, а тоді були просто довіра і розуміння одне одного.
Віка, Вікуся, Вікторія. А тепер ще й Діанка
— Ми почали жити разом. Олег в усьому допомагав. Він і тепер такий — добрий, уважний, роботящий. Коханий чоловік і прекрасний батько нашим дочкам. Коли вільний, а я затримуюся на роботі, приготує обід, нагодує дітей. Якось я захворіла, лежала в Чернігові в лікарні. З Дніпра приїхала мама. Якраз був її день народження, 60 літ. Мама біля мене в лікарні, а вдома Олег накрив тещі святковий стіл. Усе сам приготував. Від несподіванки мама мало не розплакалася.
— Донечко, у тебе чудовий чоловік, — не перестає повторювати. — Дякую Богу за нього.
Коли в нас народилася перша донечка, ім'я їй вибирали бабусі — Наталія Іванівна і Марія Степанівна. Доця народилася 26 серпня 2001 року. На звороті листочка відривного календаря у це число вони знайшли розповідь про два жіночі імені — Вікторія і Ніка. У давньоримській і давньогрецькій міфологіях так звалася богиня перемоги. Я бережу той листочок. Хай Віка знає, звідки в неї таке красиве ім'я.
А для Діанки вибирали ім'я усією сім'єю. Було багато варіантів. Зупинилися на Діані. Теж красиво.
Донечки мої в чомусь схожі між собою, в чомусь різні. Віка розсудлива. Діана — дуже жива, бойова. Швидка... Так хочеться їм щасливої долі.
Віка вже в сьомому класі. Діанці в березні мине шість років. Восени піде доня до першого класу. Ким вони стануть у майбутньому, яку спеціальність виберуть, сьогодні гадати рано. Головне, щоб були хорошими людьми, щоб працю любили, шанували тих, хто поруч з ними. Нехай будуть схожими на своїх дідусів і бабусь. Як і мої батьки, батьки чоловіка Василь Васильович і Наталія Іванівна — прекрасні люди, добрі, працьовиті. Тримають чимале хазяйство, порають городи, забезпечують продуктами нашу сім'ю. У вихідні Олег з дочками іде в Лебедівку, допомагає батькам. І дівчатка привчаються до сільської роботи. Це добре. Треба знати, що будь-які статки виростають з праці. Важкої, наполегливої. Тільки вона робить людину людиною.
Чи сумую за Дніпропетровськом? Сумую, звісно, і за містом, і за батьками. Чи жалію, що так склалося? Ні, не жалію. Тут прекрасна природа, ліс, луг, Десна. Люди хороші. Тут тепер мій дім, моя сім'я, коханий чоловік, любі донечки. Те, що треба людині для щастя.
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №7 (1449)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.