Майстер-шустер Теодор

- У Теодора Івановича будинок не схожий на інші, - орієнтували в селищній раді. - Підніметеся на гірку й одразу побачите.

Уся цікавинка в тому, що в Михайло-Коцюбинському живуть люди різних національностей, зокрема, англієць, француз, вірменин, угорець... Про це вдалося дізнатися випадково, а зустрітися пощастило з угорцем, пенсіонером Теодором Івановичем Колоничем.



- Тільки в хату зайшли з дружиною, - каже господар. - Дрова пиляли, хоча й газове опалення, але наш котел може працювати також на твердому паливі, в такі морози вдень дрова підкидаємо, бо газ слабенький. Добре попрацювали, розім'ялися, так що й холод не відчувається. Ноги хоч і болять, але не здаюся, спортивний гарт допомагає, з дитинства футболом захопився. Коли на фабриці індпошиву взуття працював у Чернігові, навіть футбольну команду «Побутовик» очолював. Грали з аматорськими командами інших міських підприємств і нижче другого місця не займали.

Радістю світяться очі Теодора Івановича, як розповідає про сусідського хлопчика Вітька.
- Привіт, Теодоре! - по-приятельськи вітається хлопчина, - каже співрозмовник, - і коли йому зауважують дорослі, мовляв, то ж дідусь, не можна так звертатися, а він на своєму: ні, все одно Теодор. І я хочу бути, як він, холоду не боятися і вдягатися так само.

Теодор Іванович - професійний взуттьовик. Пояснює, що по-угорськи це називається шустер. Трудову діяльність розпочинав удома, у Виноградові на Закарпатті, на взуттєвій фабриці, тож знає, що таке конвеєр на виробництві. Рідне село Шаланки, як і селище Виноградів, колись до Другої світової належали Угорщині. Теодор Іванович розповів, що в школі вивчав рідну угорську мову, а також французьку і, звичайно, російську, а українська й так зрозуміла.
- Служив я в Радянській армії разом із грузинами, вірменами, представниками інших національностей, але ми спілкувалися російською мовою, - висловлює свою думку. - Спорідненість української, білоруської й російської забезпечує вільне спілкування без перекладачів. Українська - наша національна мова, як же її не знати! А взагалі, чим більше знаєш мов, тим краще.

Теодор Іванович вільно розмовляє по-коцюбинському, на чернігівський лад. Це один із нюансів чогось значно вагомішого й важливішого, того, що надійно тримає людину в полі таких цінностей, як повага, авторитет, любов, доброзичливість, співчуття. Недарма в народі кажуть: як озветься, так і відгукнеться. Певно, саме за таким принципом кожна людина творить-вибудовує себе.

Вийшовши на пенсію, Теодор Іванович не розстався зі своїм ремеслом у тому сенсі, що в акуратності зберіг свій інструмент. Зрідка одягає професійний фартух, розкладає на стільчику все знаряддя шустерської праці по порядку й бере до рук черевик чи чобіток, а найчастіше - щось із дитячого взуття. Ремонтує родичам, а коли звернеться хтось із сусідів - совість не дозволяє відмовити.
- Ремонтувати взуття я не навчався, - розповідає. - Знаю, як нове шити. Колись доля привела мене на Чернігівську фабрику індпошиву взуття. Це не конвеєр. Треба було кожну пару пошити індивідуально, не таку, як була попередня чи буде наступна.

З якою тільки повагою й любов'ю розповідав про свою професію майстер. Не самозакохано, а через своє бачення людей.
- Було, прийшов, хлопчинка й просить підлатати підошву в кросівках, бо ні в чому на фізкультуру піти, а купити нові нізащо.., - голос майстра аж застогнав, він раптом витер очі. - Вибачте, не можу стриматися...

Витоки майстерності й людяності Теодора Івановича, як з'ясувалося в нашій розмові, від родини. З раннього дитинства запам'яталося майстрові, як дідусь Януш (і батька так звали, тобто Іван) вистригав у свиней довгу щетину й намотував на нитку, якою прошивав взуття. Також мав хист до шустерства. А ще Януш-дідусь був чудовим столяром. У молодості в Америку на заробітки їздив. Високо цінували в родині Колоничів духовні скарби. Коли в храмі служиться, не дозволялося нічого робити, а мама Теодора ходила в Грецію молитися. Теодор Іванович дотримується родинної віри – греко-католицької, але відвідує місцевий православний храм, де служить чудовий священик.
- Що ж тут такого, молимося ми одному Господу й Богородиці, - каже Теодор Іванович. - І молитви наші одного змісту - просимо миру, спокою, благополуччя, любові до ближнього, благословення Божого й заступництва Діви Марії.



Життєві принципи Теодора Колонича не розходяться із загальноприйнятними, тому й живе він, радіючи.
- Тут дуже хороші люди, - наголошує співрозмовник. - Мені здається, що я завжди тут жив. В угорців так заведено: чоловік має побудувати дім, виростити дерево й викопати колодязь. Я будувався 20 років.

І дім, і дерево, й колодязь - поняття символічні. Про це можна багато роздумувати. Але ж якщо конкретно, то все сам створив цей чоловік. Будинок, дійсно, не схожий на інші, продовжилося дерево роду в синові (теж Теодорові) й доньці Ержеке (по-тутешньому Єлизаветі), п'ятьох онуках. Багато родичів мешкає в Угорщині, зокрема, дві сестри, племінники,їхні діти. З дружиною Вірою Федорівною їздили в Угорщину і в Закарпаття гостювати, а також провідали її родичів на Алтаї. До всього цього - створений цим чоловіком невичерпний колодязь любові до рідних, близьких і всіх та всього. У тому числі й до землі. На п'яти сотках городу вирощує подружжя все, що тут росте, зокрема й виноград, як у рідній Шаланці. До своєї майстерності Теодор Іванович долучає й любов, певно, його щира відкрита душа диктує.
- Як щось ремонтую, - каже співрозмовник, - промовляю слова молитви, щоб добре було людині у цьому взутті ходити, щоб ноги не боліли.

Ніна Петровська, газета «Наш край» №9-10 (9253-9254) 1 лютого 2014 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.