Згадаймо Віктора Забілу

«Воспитьывался он, правда, в Нежинском лицее, в одно время с незабвенным нашим Гоголем, потом служил в гусарах... Как настоящий бандурист, играл он на бандуре, и в часу досуга занимался сочинением чувствительных малороссийских романсов, из числа которых один положен на музыку известным нашим композитором Глинкою». Так писав Тарас Шевченко у повісті «Капитанша» про нашого земляка, уродженця Борзнянщини, поета Віктора Забілу.

Навчався з Гоголем
Виповнилося 200 років, як на хуторі Кукуріківщина (тепер це околиця Борзий), у сім'ї збіднілого дворянина, нащадка славного колись козацько-старшинського роду, представники якого посіли чільне місце в українській історії доби національно-визвольних змагань, народився Віктор Забіла. Рано залишився без батька, але мати все ж потурбувалася, щоб хлопець отримав належну освіту. Відтак Віктор два роки провчився у Московькій губернській гімназії, однак, з огляду на матеріальну скруту, Надія Миколаївна змушена була перевести сина до Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька. Там він навчався до шостого класу, водночас, до речі, з Миколою Гоголем, але у 1825 році з невідомих причин кинув навчання і вступив на військову службу.

Проходив її у Київському драгунському полку, брав участь у поході до Польщі і наприкінці 1833 року вийшов у відставку у званні поручика - за домашніми обставинами. Якими?

...І народилися «Співи крізь сльози»
Роком раніше, перебуваючи у відпустці, молодий драгунський офіцер познайомився з Любою Білозерською, родина якої жила на сусідньому хуторі Мотронівка. Варто зазначити, що Любов Михайлівна мала двох молодших сестер - одна з них, Надія, стала дружиною відомого етнографа Матвія Номиса (Симонова), друга, Олександра, - відомою згодом письменницею Ганною Барвінок, дружиною Пантелеймона Куліша. А ще - шістьох братів, зокрема, Василя - громадського діяча, редактора журналу «Основа», та Миколу - фольклориста і етнографа, редактора неофіційної частини «Черниговских губернских ведомостей» (нині «Деснянської правди») на початку 50-х років XIX ст.

 Було гаряче кохання, були мрії про подружнє життя. Але не так склалося, як гадалося Віктору і Любі. Батько, всупереч волі дочки, віддав її заміж за багатшого претендента, місцевого поміщика Боголюбцева. Втрата коханої стала особистою драмою для Віктора Забіли, зламала його життя, вилилася у меланхолійні вірші, розпачливі рядки:

Підстирила мене стира
Полюбить дівчину,
Не на радість, не на втіху,
На лиху годину.
Ба бідному без талану
Любить не годиться;
Йому дулю під ніс дадуть.
Як схоче жениться.
Нехай буде пречесніший,
Нехай прехороший,
Скажуть:
«П'яниця, бездільник,
В його нема грошей».

Забіла усамітнюється на своєму хуторі, який називає «Кинь-горе», а щоб мати душевну розраду, все частіше їздить до Качанівки, де у гостинному домі поміщика-мецената Василя Тарновського зближується з істориком Миколою Маркевичем, художником Василем Штернбергом, композитором Михайлом Глинкою... Саме в цьому колі народжується думка видати на кошти Тарновського збірку поезій Віктора. Чи вийшла вона? Мабуть, так, але з невідомих причин не потрапила до читача: до цього часу виявлено лише один примірник, без обкладинки...

Романси Глинки принесли йому славу
На 1838 рік випадає знайомство Забіли із Глинкою. Захоплений поезією «малороссийского поета», як він згодом про нього писав, видатний композитор створює романси на вірші «Не щебечи, соловейку» («Соловей») та «Гуде вітер вельми в полі», які наступного року публікує у зошитах своїх музичних п'єс. Це була перша публікація поета. Друга, із трьох віршів, теж у Петербурзі, - в альманасі Євгена Гребінки «Ластівка» 1841 року. І, нарешті, третя - у Чернігові, у «Губернских ведомостях».

Але вже цього було досить, щоб ім'я поета стало відомим і в Україні, і в Петербурзі та Москві, де тоді гуртувалася українська інтелігенція. Особливу славу принесли романси Михайла Глинки на йога слова, які ось вже понад півтора століття співаються, давно ставши народними піснями. Кому не відомі мелодія і слова «Соловейка»:
Не щебечи, соловейку,
Під вікном близенько:
Не щебечи, малюсінький,
На зорі раненько...
Твоя пісня дуже гарна,
Ти гарно й співаєш.
Ти щасливий, спарувався
І гніздечко маєш!
А я бідний, безталанний,
Без пари, без хати.
Не досталось мені в світі
Весело співати.

Ще раз нагадаємо: ці рядки, що входять до золотого фонду української класики, вперше, як окремий вірш, і вперше в Україні були опубліковані саме у «Черниговских губернских ведомостях». їх переписав у поета і запропонував газеті літератор із Ніжина Іван Кулжинський. І не тільки він їх переписував, їх переписували сотні людей...

Дружив із Шевченком, Кулішем...
Із рукописними віршами Віктора Забіли познайомився у Петербурзі і Тарас Шевченко: їх показав йому Василь Штернберг. А невдовзі Віктор отримав від Тараса окреме видання поеми «Гайдамаки» з написом: «На заочне знайомство». Коли ж 1843 року Шевченко приїхав в Україну, завітав і на Забілин хутор біля Борзни. Певний час жив там, намалював портрет Віктора.

Відвідував Шевченко Забілу і 1847 року, подарувавши йому на знак сердечної дружби свого кашкета і вишиту сестрою Яриною сорочку. Того ж року Тараса було заарештовано. Зберігся протокол його допиту у ІІІ відділенні поліції, де згадуються виявлені у Шевченка і «пасквільні» вірші Забіли. А через чотирнадцять років, коли Тарасову домовину перевозили з Петербурга у Канів, Забіла супроводжував її від Борзни і власними руками насипав землю на свіжу Тарасову могилу.

Ще за життя Віктор Забіла став не тільки відомим поетом, а й літературним героєм. Передовсім завдяки Тарасу Шевченку, у повісті якого «Капитанша» він фігурує під іменем Віктора Олександровича - персонажа позитивного. Інакшим постає Забіла під іменем Капітона Іволгіна у повісті Пантелеймона Куліша «Майор». Втім, Куліш не тільки зробив у цій повісті Забілу негідником, але й облаяв його творчість у кількох критичних статтях. Зрештою, таким же непослідовним був Куліш і у ставленні до Шевченка, його творчості. Пробачимо йому. Бо ж саме він, Куліш, опублікував 1869 року у львівській «Правді» некролог про безталанного поета, якого поховали на його хуторі селяни. Як свідчив сучасник, «всі вони плакали за ним, мов за рідним: таким він був для них добрий та ласкавий».

З окремою книжкою поезій Віктора Забіли «Співи крізь сльози» читачі познайомилися тільки 1906 року. Її видав у Львові Іван Франко, поставивши поета в ряд найталановитіших сучасників Тараса Шевченка. Таким він залишається для нас і сьогодні.

Володимир Сапон (щотижневик „Деснянська правда”, № 99)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.