Леночка Журба потихеньку одужує
Чернігівська преса вже не раз писала про чернігівку Оленку Журбу, яку чотири роки тому збила машина. 20-річна студентка довгий час була у комі. Зусилля медиків і догляд матері, яка усі ці роки не відходить від дочки, зробили, здавалося б, неможливе. Дівчина прийшла до тями, почала потихеньку одужувати, зробила перші самостійні кроки. Історія Леночки схвилювала багатьох наших читачів, особливо тих, в сім'ю яких прийшло подібне лихо. Люди телефонували в редакцію, зв'язувалися з Марією Журбою, просили поради. Приклад дівчини вселяє надію в їхні душі, сподівання на одужання рідних людей, ми продовжуємо слідкувати за станом Оленки Журби. Розповідаємо, як вона почувається сьогодні.
1. Чотири роки тому
Коли після третього курсу інституту економіки та управління Лена заїкнулася, що хотіла б поїхати на море, батько, Володимир Кузьмич, уже на том час пенсіонер, сказав:
— Поїдеш, донечко. Ось мене кличуть на роботу. Зароблю тобі на путівку.
І Лена з попружкою поїхали в Кирилівку Запорізької області. А 31 серпня ввечері батькам зателефонувала директор бази відпочинку: "Приїздіть. Лену збила машина». Коли Марія Василівна, забравши з дому усі гроші, які були, приїхала на місце, дочку вже прооперували в Якимівській районній лікарні. Нейрохірурги із Запоріжжя видалили гематому правої височної ділянки. До тями дівчина не прийшла, була паралізована. Через два дні їй стало гірше, з'явилася небезпека набряку мозку й інших незворотних процесів. З Якимівки хвору повезли до Запоріжжя. У нейрохірургічному відділенні обласної лікарні мати з дочкою були до 15 жовтня. Марія не відходила від ліжка Оленки, щодня купувала ліки і молила Бога про спасіння дитини. Нарешті Леночка відкрила очі.
Далі рекомендувалося лікування за місцем проживання. Карети «швидкої допомоги» для транспортування хворої не дали ні Запоріжжя, ні Чернігів. Спасибі, погодився везти власною іномаркою лікар-анестезіолог, який мав супроводжувати пацієнтку. Коштувало це матері великі гроші, але нарешті вони опинилися вдома.
І тут — нова біда. Вже через кілька днів у Леночки різко піднялася температура, з'явилася загроза сепсису. Лікарі першої міської лікарні зробили все. щоб врятувати дівчину. Через місяць її виписали додому з невеселим висновком: "Має І групу інвалідності. Загальний стан тяжкий, стабільний. Курс лікування закінчений. Виписується без позитивної динаміки».
2. А мати не втрачала надії
— Мені прямо сказали: стан тяжкий, п'ятдесят на п'ятдесят. А я ні на мить не втрачала надії. Вірила, що Лена видужає, — каже Марія Василівна.
Може, саме ця материнська любов, увага й турбота, якою оточили дівчину вдома, молитва, з якою зверталися до Бога, лікарі І медсестри — всі разом зробили, здавалося б, неможливе. Леночка, що не тримала голови, не могла ворухнути ні рукою, ні ногою, почала вимовляти слова. Спочатку попросила води. А далі повторювала все, що їй казали, лічила пальчики на руках: раз, два, три, чотири, п'ять...
Наташа, старша сестра, почала вчити її співати. Спочатку «В лесу родилась елочка», а далі "В темно - синем лесу, где трепещут осины, где с дубов-колдунов облетает листва...» виводила тоненьким голосом Леночка слідом за сестрою.
Потім почала сидіти. Тут згодилося медичне крісло, яке після ампутації ноги служило покійній бабусі Марії Вікторівні. Лену пересаджували з дивана в коляску і везли до телевізора. У неї з'явився апетит. І це було щастям!
Марія Василівна день і ніч була поруч з дочкою, прислухалася до кожного її руху, вгадувала бажання, розробляла паралізовані руку і ногу, годувала і поїла свою нещасну дитину, розважала, як могла. У 2005 році вони потрапили до реабілітаційного центру Київського інституту нейрохірургії. Місяць перебування там дав дуже багато. Коштувало лікування дорого, і повторити курс реабілітації в Києві сім'я просто не в змозі. Добре, що можна робити це вдома, в першій міській лікарні. Тут, правда, немає барокамери, але все інше є. І головне —уважний медперсонал і вдвічі нижча вартість лікування. Двічі на рік Марія Василівна з дочкою проходить курс реабілітації. Масаж і лікувальну фізкультуру навчилася робити сама. Дякує за це прекрасній масажистці Надії Михайлівні Колос, яка три рок підряд ходила до них додому, стала для Оленки рідною людиною.
Праву ногу вони випрямили з допомогою тутера. Дорога річ, але необхідна. Коли нарешті нога стала слухняною, мати з дочкою подарували один тутер чернігівському хлопцю, другий— дівчині, яких теж спіткало лихо.
— Треба допомагати людям, якщо можеш, — каже Марія Василівна.
3. Перші кроки по квартирі
Професор-ортопед, оглянувши Лену в Києві, сказав:
— Ходити буде, але не зразу. Потрібні допоміжні засоби.
Допоміжні засоби — це милиці, палиці, ходунки. Але ж у дівчини паралізовані права нога й рука, нема чим тримати милицю. Допоміжним засобом стала... мати. На той час Леночка вже ступила на праву ногу. Сталося це на балконі їх затишної квартири. До крісла, в якому сиділа Лена, підійшла Наташа, простягла до сестри руки:
— Ану вставай! Не бійся!
І Леночка — встала! Нога не слухалася, та все ж не підвернулася, прилипла підошвою до підлоги. Спасибі тобі, Господи!
А Марія Василівна, той самий „допоміжний засіб", так учила дочку ходити: Лена ставала до неї впритул, обличчям до обличчя, обнімали за шию, а мати обнімала її тонкий стан і спиною вперед рухалася по кімнаті, ведучи дівчину за собою. Спочатку кілька кроків, далі більше... Було це в січні 2006 року. А в травні почали виводити Леночку у двір.
Відтоді вони з мамою гуляють у дворі щодня. Вранці роблять зарядку, масаж, снідають і — на вулицю. Ходить у магазин, на базар. Леночка вже сама купує хліб. Мама, звичайно, поруч, спостерігає за дочкою. У спекотні дні вони їздили тролейбусом на Десну. Купатися Лена любить, хлюпається у воді з великим задоволенням. Марія Василівна одягає на неї надувний пояс: пливи! Дівчина сяє від радості. Пливе!
А одного разу вони поїхали на авторинок — там можна дешевше купити одяг. Вибрали джинси і футболку. Вбрання дуже пасує вродливій дівчині.
Ще мати з дочкою ходять до церкви помолитися Богу, подякувати йому, попросити про милість і здоров'я для хворої. Храм архистратига Михайла недалеко, через дорогу. На першу Пречисту Марія Василівна з Оленкою носили святити яблука і квіти.
— Священик двічі посвятив мої яблука, — хвалиться дівчина. — Я так стояла, що він двічі підійшов.
— Бач, як тобі пощастило, — радію з нею й я.
— Ми й на Великдень ходили паски святити. Лена любить бувати в церкві, — каже Марія Василівна.
— Повезіть її в Спаський собор, на Вал. Це наш найстаріший храм, дуже намолений. Кажуть, що молитва а ньому допомагає стражденним вилікуватися.
— Справді? Обов'язково поїдемо. Спасибі вам.
4. А Шевченка і Пушкіна пам'ятає!
Прогрес у поверненні Леночки до нормального життя дуже помітний. Вона весела і привітна, охоче спілкується з людьми. Мова до неї повернулася, а пам'ять, на жаль, ні. Нічого з того, що було до 31 серпня 2004 року, дівчина не пам'ятає. Не впізнає людей, родичів і друзів, яких знала дуже добре, не вміє читати, а от лічити потроху вчиться.
— Якщо до двох додати один, скільки буде? — питаю я.
Замислилась, ворушить губами. І показує три пальці.
— Три.
— Правильно, Ланочко. Три. Ти молодець.
Вона вже знає, як називаються речі, що її оточують: стіл, ліжко, диван, ложка, виделка. А у дворі—дерева. Береза, клен чи горобина — це ще для неї важко. Просто дерева, трава, птахи. І небо над головою. Вона вже багато чого навчилася робити, охоче миє посуд, пере собі трусики і шкарпетки, витирає пил з меблів, нарізає овочі для салату, допомагає Наташі пекти пиріг. Пробує й сама щось варити. Щодня відкриває світ.
Друзі, які були в її житті, після нещастя десь зникли. Але дві шкільні подружки — Тамара Мурач і Таня Десіна провідують. Вона їм дуже радіє.
А це якось Марія Василівна застала дочку в сльозах — Леночка перебирала свої дитячі фотографії. І — о диво! — Тамару і Таню впізнала! І заплакала.
— Може, це до неї пам'ять повертається, — каже мати.
А ще з тих добрих часів до Оленки приходять вірші і пісні. Вона декламує Шевченків "Заповіт» і пушкінське «У лукаморья дуб зеленый», співає. Варто почути якусь пісню — вмить підхоплює. Значить, пам'ять, повертається?
— Я вірю, що все у нас налагодиться. Потрібен час. Головне, треба вірити.
Нещодавно по телевізору розповідали про англійку, яка впала зі сходів і ударилася правим виском. Вона довго була в комі, а коли прийшла до тями, повністю втратила пам'ять. Довгі роки її доглядав чоловік, і нарешті пам'ять повернулася. І здатність читати —теж. Тепер жінка не відривається від книжок і газет.
— Ця передача ще більше зміцнила мою віру в те, що й з Леною все буде гаразд, — каже Марія Василівна.
— Усе буде добре, — обзивається Леночка. — У людей буває гірше. Он літак упав, і всі загинули. А ми ж живі.
Господи, це та сама Леночка, яка чотири роки тому була далеко, за межею життя! Вона повертається в цей світ. Он уже й помаду для губ попросила, жінкою себе відчула. Спасибі тобі, Боже! І слава матері, яка вершить справжній подвиг. Вона не дала дочці загинути, щодня й щомиті робить усе, аби жила її дитина. Це ще більше вражає, коли знаєш, що матеріальні статки сім'ї дуже скромні. Пенсії і в Марії Василівни, і у Володимира Кузьмича, і в сина Валерія, і Леночки малі. А лікування вимагає великих грошей. З 2006 року стоять вони у черзі в райсоцзабезі на путівку для Лени в санаторій "Остреч», а черга рухається поволі. Потрібна не компенсація за невикористану путівку, як там запропонували, а путівка.
Не одержала сім'я і грошей від винуватця нещастя, водія легковика, що зробив Лену Журбу калікою. У 2005 році Якимівський районний суд Запорізької області засудив Євгена Дуная до п'яти років позбавлення волі. Але ще в залі суду його звільнили з-під варти — потрапив під амністію. Присуджених 1754 грн. 40 коп. на користь постраждалої досі ніхто не сплатна.
Лідія Кузьменко (щотижневик „Вісник Ч”, №36)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.