Двічі народженний

— Цієї весни, перед самою Пасхою, мені наснився сон. Наче старший син Сергій приїхав з Чернігова на вихідні. Уже полягали спати, коли чуємо: хтось стукає. Ми — до вікна. А там — Вова. Мій молодший. Уже три роки як покійний. Стоїть посеред двору, а біля нього — оббита червоним труна. «Іди до мене, — простягає руки до брата. — Лягай отут».

Сергій був рушив до нього. А потім різко розвернувся — і назад. Побіг не всередину хати, а на вулицю. Я ще подумала: «Добре, що у нас дім на два входи», — зітхає 58-річна Ольга Власенко зі Сновського.


Розказує: житло з чоловіком зводили самотужки. Тому будівництво розтягнулося на довгих сім років. Зате оселя вийшла, як хотіли: простора — щоб не тісно було дітям та онукам.

- Микола був добрим хазяїном. Умів усе. Одне тільки було в ньому погане - ревнував до кожного стовпа. Я тоді злилась, плакала. Тепер думаю: хай би довіку ревнував, аби тільки жив. Його не стало у 2000-му. Два роки не дожив до 50-ти. Мені було 45.

Потім сини поодружувались і пішли жити окремо: старший — у сімейний гуртожиток в Чернігові, молодший — у Сновському. Я залишилась у нашому великому домі сама.

Вдруге заміж вона не захотіла. У 2003-му забрала (під опіку) з інтернату (в Донецькій області) дочку двоюрідного брата Оксану (її батьків позбавили батьківських прав). Дівчинці було тільки 9. На третій день вона назвала Ольгу мамою.

- На перших порах як не ступить, так і «мама». Дитя провело в казенних стінах майже 8 років. Було таке раде, що нарешті і а нього є сім’я.

Згодом ми забрали до себе і старшу на 7 років Оксанину сестру Таню. Вона тільки-но закінчила школу-інтернат. Ні житла, ні реєстрації. Як далі жити не знала.

Зараз Таня уже заміжня. Живе в Кіровоградській області. Ростять з чоловіком сина.

А Оксана вивчилась на ветеринара в Козельці, тепер — на четвертому курсі Білоцерківського аграрного університету.

Молю Бога, щоб дав дівчаткам щастя і вберіг їх від долі, яка випала моїм синам.

... Володі Власенка нема з 2010-го. Пішов зранку допомагати товаришу, а під вечір Сергій приніс брата додому на руках. Довезли до лікарні ще живим, але врятувати не вдалося. У ЗО років згорів від неякісного спирту, яким пригостив товариш, який, до речі, залишився живий.

Сиротами залишилось двоє дітей. Старшому хлопчику було 7, меншому — 3.

— Вову ховали 2 травня. Весна, все ожило, зеленіє, а над моїм синочком замість буйного цвіту — сира земля, — витирає сльози Ольга. — Серцевий напад тоді стався в мене просто на кладовищі. Потім дома раз по раз хапало. У лікарню не зверталась: полежу, відпустить — і добре. Махнула на себе рукою: що буде, те й буде.

Тільки через рік Сергій майже силою відвіз в обласну лікарню. Кардіолог сказав: був інсульт. Через те, що я переходила його замість того, щоб лікуватися, виникло ускладнення. Гзміпарез по-медичному. В результаті м’язи ослабли. Я стала як трава. Куди вітер. туди й хилюся. Ходила з двома ціпками. Позбувала все хазяйство. Не до нього стало. А попереду чекало ще більше лихо.

... Сон, що наснився перед Пасхою, ніяк не забувався. Оббита червоним труна ніби переслідувала мене. Мучило передчуття горя. Тому часто телефонувала Сергієві. Щоб переконатися: на цей момент з ним усе гаразд.

Раптом син перестав відповідати. Я не знаходила собі місця. Додзвонилася до його друга. Він заспокоював: може, батарея в мобільному розрядилася чи ще щось. Тільки через чотири дні признався: Сергій у Гомелі в обласній лікарні. Стан — тяжкий.

Не хотів відразу казати правду — жалів моє хворе серце. Думав, почне видужувати - тоді. Але Сергієві стало ще гірше. Я відразу ж — у Гомель. Син був уже в реанімації. Мене пустили до нього всього на 15 хвилин.

Дивлюся на свою дитину і не впізнаю: лежить як мрець. Обличчя змарніло, витягнулось. Руки холодні. Тільки очі живі.

Нахилилась поцілувати, а він шепоче: «Мамо, врятуй». У мене й ноги підкосилися. Шукаю, на що обпертися, аби не впасти, а ціпків нема.


Де залишила, як ішла без них - не пам’ятаю. Тривога за сина затьмарила мою власну неміч.

З того моменту я жила тільки для того, щоб не дати йому померти.

... Сергій (за фахом електрогазозварюваль-ник) працював у Білорусі із жовтня 2012-го. Поїхав туди на заробітки після розлучення. З дружиною вони попрощалися мирно. Хоч спільне життя не склалося, обоє дуже любили єдину дочку Настю (зараз їй 10 років). Сергій нерідко навідувався до них у Чернігів.

Біда прийшла цьогорічного 12 травня (Пасха була 5-го). Сергієва бригада зводила птахокомп-лекс поблизу Рєчиці (за 55 км від Гомеля). В якийсь момент Сергій не втримав важкої конструкції, і вона, падаючи, «пройшлася» по його грудях. Біль був терпимим, і Сергій працював до вечора. Вийшов на роботу і наступного ранку. А за кілька годин втратив свідомість. Колеги викликали «швидку».

Що у нього серйозна травма стравоходу, встановили не зразу. Спочатку повезли в кардіоцентр, бо хворий задихався і скаржився на болі в серці.

- Як пізніше розповіли лікарі, на легені і серце тиснув гній, що ^назбирався всередині. Його почали відкачувати, але він збирався знову. На ліки я щодня витрачала більш ніж тисячу гривень, та син танув на очах. Якось випадково почула, як лікар сказав про нього: «Не жилець». І Сергій це теж почув. Зовсім упав духом. Почав говорити про смерть. Казав, де його поховати.

Я зібрала всі гроші, які були, пішла до лікаря, впала на коліна. Він не взяв ні копійки. Сказав: «Дуже вам співчуваю, але Сергій Власенко — не жилець». Заклятому ворогу не побажаю пережити таке...

Я була у відчаї. Як за рятівну соломинку вхопилась за пораду завідувача реанімаційного відділення: «Ваш син у нас — іноземець. Забирайте його в Україну і шукайте хорошого торакального хірурга (фахівця з хірургічного лікування органів грудної клітки. — Авт.)».

Забирайте — а чим? Як довезти? Звичайна карета швидкої допомоги не підходить. Потрібен був реа-німобіль. і щоб на нього був страховий поліс «Зелена карта», бо треба перетинати кордон.

За поїздку таким реанімобілем до Гомеля в Києві запросили 10 тисяч гривень, — розказує далі Ольга і не перестає дякувати усім,-хто допомагав їй рятувати сина.

— Відгукнулися родичі, куми, друзі, сільчани, віруючі райцентрівського Свято-Миколаївського храму і зовсім незнайомі люди.

Приватний підприємець Олександр Веселий зі Щорса відразу дав цілу тисячу. У Нових Боровичах продавець (наша знайома) поставила у магазині банку, куди люди кидали гроші — хто скільки міг. Десятирічний Сергіїв хрещеник Максим нарвав кілограм чорниць, здав, приносить десять гривень: візьміть для хрещеного... Кошти надходили зі Щорса, Єнькової Рудні, Тур’ї, Гвоздиківки, Чепельова. Шість тисяч назбирали односельці. Допомогли рідні із Сургута, Курська, Києва, Черкас.

Черкащани знайшли реанімобіль у місцевій приватній медичній компанії «Айболит». Обійшлося вдвічі дешевше. У Чернігів Сергія доставили за годину і 20 хвилин — у торакальне відділений обласного тубдиспансеру.

— Хворий був у важкому стані. Механічні травми стравоходу взагалі вважаються одними з найбільш небезпечних. Вони дуже часто закінчуються смертю. А в цьому випадку хвороба була ще й запущена. Інфікованість організму призвела до виникнення сепсису (зараження крові. — Авт.). Це захворювання характеризується важким прогресуючим перебігом і відсутністю тенденції до спонтанного видужання, — говорить завідувач відділення, заслужений лікар України Ілля Колесников.

- За Іллю Ілліча і його колег - Сергія Маркова, Володимира Семєрню, Олега Лузана, Володимира Богачевського — я молюсь, як і за власного сина! Кожного ранку стаю на коліна перед образами і прошу Бога, усіх святих, анге-лів-хранителів, щоб дали їм здоров’я і довгих років життя, — із вдячністю каже Ольга Власенко.

Зізнається: побувала в усіх, в яких тільки могла, храмах — замовляла Сорокоуст (особливу, посилену молитву церкви про здоров’я дітей. — Авт.), просила помочі у Святого Пантелеймона і Святого Шарбеля — канонізованого арабського священика, відомого цілителя.

Ольга продала все, що могла, оформила кредити в трьох банках. Через родичів, знайомих діставала дорогі дефіцитні ліки. Увесь курс лікування сина обійшовся їй більш ніж у 60 тисяч гривень — для пенсіонерки, що отримує щомісяця тільки тисячу, сума неймовірна. Зате Сергій був живий!

28 серпня мати привезла сина додому. Накрила стіл, запросила усіх його близьких друзів:

— Сергій весь просіяв. Повторював: «Будемо жити!» Йому дали першу групу інвалідності підгрупи А (через виключно високий ступінь втрати здоров’я, надзвичайну залежність від постійного стороннього догляду. - Авт.). Він дуже потребував підтримки.

Недарма кажуть: своя ноша не важка. Мати невтомно повертала сина до життя. Годувала кожні дві години. Щоразу свіжим, тільки-но приготованим. Не відходила від плити. Доглядала як за дитиною, розраювала, відганяла важкі думки.

— По граминочці, по маковому зернятку мій синочок видужував. Почав посміхатися. А якось заходжу у сіни, чую — співає. Своєї улюбленої:

Ой, мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиться, Грицю шапка до лиця, Люблю Гриця-молодця!

У мене серце як не вискочить від радості. Обняла його, цілую. А він: «Будемо жити, мамо!»

Учився наново сидіти, ходити. Спочатку, тримаючись за стіну, — до вікна. А потім — вже без нічого — через хату. Почав потроху набирати вагу — на сьогодні уже без малого плюс 30 кілограмів. Кожного місяця мати возить його в Чернігів — на перевірку та по нові призначення лікарів.

Живуть тільки з пенсій. На двох нема й двох тисяч, бо Сергій працював офіційно тільки 8 років. Отримував копійки. Через це й пішов «до хазяїна». А там — зарплата в конвертах. І ніякого соціального захисту.

Тисячу чотириста віддають банкам. Що залишається — іде на продукти. Більше нічого не купують. Хоч дров — хтозна, чи вистачить на зиму.

— Бачили й гірше, — каже Ольга Леонідівна. — Головне — живі.

Син із вдячністю стискає в своїх долонях її руку. Його найбільша мрія — швидше піти працювати, щоб мама, яка вдруге подарувала йому життя, ніколи вже не знала нужди.

Щорський район.

Марія Ісаченко, "Гарт" №50 (2647) від 12 грудня 2013

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.