Особисте життя лікаря Медведєва

Чорна смуга в його житті тривала надто довго: позаду два невдалих шлюби, серйозні негаразди із здоров'ям. Він подумав, що жити далі нецікаво. Тоді йому було аж 64 роки... Вона також прагнула кохати І бути коханою. їй виповнилося 62. Ну, хіба ж це вік для симпатичної та життєрадісної жінки?! Він - киянин і зовсім не збирався жити в Чернігові. Власне, навіть ніколи раніше не бував у нашому місті. Нині йому 69. На запитання: "Ваш Ідеал жінки?" Володимир Никанорович із гордістю відповідає: "Моя Галина Семенівна!" Вони вже п'ять років разом.

З вуличних хуліганів -у лікарі

У восьмому класі Володя переймався не коханням, а цигарками — щодня викурював пачку "Біломору" Наслідки такої "пристрасті" не забарилися: туберкульоз легенів. Мама розлучилася з батьком, коли хлопчикові минуло два роки. Тяжко працювала: йшла на роботу ні світ ні зоря, а поверталася пізно увечері. Де вже там встежити за своїм шибеником! Якось сама визнала: "Ніхто тобі, синку, не допоможе, мусиш сподіватися лише на себе"

Та, одужавши, юнак потрапив до вуличної банди. Подібні ватаги розбишак тоді існували майже в усіх мікрорайонах його рідної Полтави. Хлопці жорстоко з'ясовували стосунки між собою — билися ланцюгами та батогами. А коли такі сутички набридли, почали чіплятися до самотніх перехожих, відбираючи годинники. Володя грабувати людей відмовився, тож, скоївши злочин, озброєна металевими трубами банда вирішила покарати "зрадника" Розлючені підлітки прийшли до його оселі і заходилися жбурляти камінням у шибки. На щастя, сусіди Медведєвих виявилися людьми не боязкими. За кілька днів усі нападники за вуличний розбій потрапили до колоні для неповнолітніх.

Це так вплинуло на Володимира, що він всерйоз замислився над своєю подальшою долею. Школяр захопився навчанням, .згодом, склавши випускні Іспити на золоту медаль, вступив до Київського медичного інституту.

— На четвертому курсі прийшло до мене кохання, — пригадує він. — Познайомилися ми на стадіоні під час спортивного свята. Це була моя перша жінка і вона стала моєю дружиною.

Спочатку все складалося добре, народилась донечка. Та Володимиру було непросто поєднувати подружні обов'язки з наукою. Адже він вступив до аспірантури, до того ж, підробляв у поліклініці, працював у науковій лабораторії, тому нерідко приходив додому навіть вночі. Теща обурювалася: "Та він лише вдає, що наукою займається, а
насправді щодня стрибає в гречку". Якийсь час дружина на докори матусі не зважала. Сподівалась: тільки-но чоловік захистить кандидатську, як одразу ж стане вільнішим. Та Медведєв і далі палко переймався своєю наукою. Тож одного разу Віра ухвалила власний вердикт: "Я це терпіла десять років. Годі, нам потрібно розлучитися". Потім вона вдруге вийшла заміж, донька виросла, емігрувала за кордон, Відтоді Володимир Никанорович нічого не знає про їхню подальшу долю.

Друга дружина була на 21 рік молодшою

Спливло немало часу, доки лікар Медведєв нарешті познайомився з дівчиною, яка відповідала його тодішньому ідеалу жіночої вроди. У Нелі була розкішна довга коса. Звісно, все інше йому також подобалося:

— Дружина моя була на 21 рік молодшою. Я на ній одружився уже сорокалітнім. Офіційно ми з Нелею перебували у шлюбі 24 роки, проте фактично це було не життя, а просто існування під одним дахом. Тільки впродовж перших трьох-чотирьох років складалося все начебто нормально, народили дітей. А далі — казна-що! Я підтримував із нею стосунки з суто прагматичних міркувань, попри постійні сварки й скандали, Цього не уникнути, якщо в сім'ї немає інтимних контактів, душевного тепла. Тепер я з дуже великою недовірою ставлюсь до подібних шлюбів. Вони можливі лише тоді, коли чоловік та дружина мають спільну мету. Тоді їхні стосунки будуть гармонійними. А якщо все тримається лише на сексі, то такий шлюб випробування життям не витримає. Власне, спочатку Неля мене все-таки підтримувала, але потім їй це набридло. Вона не розуміла ні моїх уподобань, ні вчинків. Жодних почуттів не залишилося. Натомість з'явився третій зайвий..

Дружина завела собі коханця, згодом ще одного.

Звісно, обирала вона ровесників або й молодших за себе. При цьому милостиво дозволяла чоловікові також шукати інтим в іншому місці. Проте йому такі стосунки здавалися бридкими, і після чергового гучного скандалу подружжя розлучилось. Володимир страждав, однак залишився мешкати під одним дахом із колишньою дружиною — заради дітей. Юркові було 8 років, Іринці 6. А Неля, як і раніше, зустрічалася з коханцями.

Лікар Медведєв мріяв, що Юрій чи Ірина продовжать його справу — оберуть професію медика. Та якось на запитання гостей: "Ким будеш?" син-восьмикласник впевнено відповів: "Ким завгодно, тільки не лікарем. Я хочу спокійно спати, а тато ніколи нормально не спить!" Донька ще школяркою допомагала батькові, підробляла медсестрою. Закінчивши школу із золотою медаллю, вдало пройшла співбесіду в медінституті, та, навіть не порадившись з Володимиром Никаноровичем, забрала документи і вступила до іншого вузу. Коли ж він поцікавився: "Донечко, ну чому ти так вчинила?" Іринка відповіла: „Тату, я хочу, щоб у мене було нормальне життя!"

І він збагнув: вустами дитини промовляє істина. У медицині справді повинні працювати лише фанати — самовіддані люди, які обожнюють свою професію і ніколи, за жодних обставин, не зрадять її.

"Самотній лікар бажає познайомитися..."

Коли син та донька подорослішали, Володимир і Неля нарешті оселилися окремо. Але розпочати нове життя лікарю Медведєву було непросто. До того ж, все частіше виникали проблеми із здоров'ям. І раптом 64-літнїй професор надіслав оголошення до газети: "Самотній лікар бажає познайомитися..."

— Я отримав кілька десятків листів, — розповідає він. — Та кожна зустріч приносила лише розчарування: призначав побачення, дарував квіти, пригощав кавою, бесідував і на тому все. Я ж киянку собі шукав! Тому, одержавши конверт із Чернігівською адресою, великими літерами червоним фломастером написав на ньому: "Відмова". Відклав у бік, навіть не прочитав уважно листа... А потім одна за одною сім зустрічей з киянками.

І нічого. Знову переглядав свою кореспонденцію, аж гульк — Чернігів. Ну, думаю, зателефоную леді, з'їжджу, водночас і місто подивлюсь. Подзвонив, назвався. Вона пояснила: "Я найближчим часом провідуватиму сина у Києві, тоді й зустрінемося"

Проте Володимир Никанорович не на жарт занедужав, пролежав у лікарні не один місяць і отримав інвалідність.

— Якось сиджу, дзвонить телефон. Підняв слухавку — вона! Привіталася й запитує: "Ви вдома зараз?" — "Авжеж". — "А я в Києві. То, може, зустрінемося?" — "Сьогодні ніяк. Я себе кепсько почуваю..." Їїодразу зачепила як же так — призначає побачення, а я не збираюся на нього йти. "Добре, — зітхаю, — то де ми зустрінемося?" — "Біля Політехнічного інституту, на виході з метро!" — "Гаразд". Наступного дня чимчикую туди і розмірковую: "Отже, сім побачень відбулося, двох жіночок возив на дачу. Але годі вже, нічого більше не хочеться! Скільки ж можна?" Іду підземним переходом і навіть не переймаюсь, щоб квіти купити. Втім бачу: жінка тримає в руці незвичайний букет. Цікавлюсь: "Що за диво?" — "Японські гладіолуси. Це квіти особливі: коли постоять п'ять-сім діб, їх необхідно засушити і потім зберігати увесь час Вони неодмінно принесуть вам щастя та любов!"

"Ви третя Галя, вчителька початкових класів..."

Він придбав чарівний букет і почав чекати наполегливу незнайомку:

— Пильную навколо шпигунським поглядом — начебто ніякої статечної пані не видно. І тут стрімголов вилітає така маленька спритна комета і прицільно мчить на мене. А я ж, як і будь-який досвідчений лікар, — психолог. Ну, міркую, нічого собі! Я і туди, і сюди, а вона погляд не відводить. Підлітає: "Ви Володимир Никанорович?" — "Я..." Вручив квіти, взяв під руку, а сам втупився кудись убік. Зайшли до парку, прогулюємося, розмовляємо. Запитую:  „То ви Галя?" — "Галя!"

—  "Ну, вже четверта Галя..." — "Яка четверта Галя?" — "Та це в мене є Галі знайомі, ви   —   четверта..." Знову цікавлюсь: "Ви, мабуть, вчителька? Очевидно, початкових класів?"   —   Так..."

—  "Ви вже третя Галя, вчителька початкових класів" І продовжую: "Ну, а що ж це ви там, у Чернігові, живете? Мабуть, у вас просто хатинка потребує ремонту, то й вирішили з чоловіком познайомитися?" Тут вона не витримала: "Та за кого ви мене маєте? Я мешкаю в центрі Чернігова, у мене квартира сто квадратних метрів. Щодо всього іншого — можете також не турбуватися" А я міркую: "Треба все ж поїхати, поглянути. Запитую: "Отже, можна до вас у гості?” — "Звісно, приїжджайте"

Минув день і я знову гостро відчув свою самотність, оту невлаштованість, всі життєві негаразди. Дзвоню до Чернігова, а Галя, виявляється, вирушила з сином на три дні до сватів на Полтавщину. Тільки-но вона з'явилася в Чернігові, телефоную: "Галю, я так за тобою скучив!" - "І я теж! То мені приїхати до тебе?" Мене одразу підкупила ця абсолютно необдумана, без усілякого розрахунку промовлена фраза. Кажу: "Ні, зробимо інакше. Я свій "кабріолет" підготую і заїду до тебе!" — "А коли? Ти ж попередиш?" — "Ну, звичайно"

Натомість Володимир Никанорович купив квіти, торт І вже; за три години після тієї ранкової телефонної розмови подзвонив у двері.

"Я її обожнюю!"
Коли об'явився гість із Києва, худющий, мов таранька, вона не приховувала своєї радості... А невдовзі щасливий професор знову завітав до Чернігова на власному автомобілі: "Збирай речі, Галю, тепер житимемо вдвох"

— Зіграли справжнє весілля, — розповідає він. — Приїжджала моя донька Ірина. Було багато зворушливих, душевних тостів. Ми так витанцьовували! Я із зав'язаними очима шукав свою дружину серед п'ятьох жінок. Знайшов! Потім поцупили її черевичок, викуп вимагали... Коротше, дотримали всіх традицій.

У Галини Семенівни троє дітей. Крім сина Сергія, котрий мешкає в Києві, є ще й дві доньки: старша живе в Болгарії, а молодша — чернігівка. Всі троє дітей ставляться до нього з великою повагою.

— У мене зараз все чудово! Я знайшов тут свою сім'ю. Мої діти нас теж підтримали. Тут побували і Юра, й Іра. Все добре! Іринка взагалі сказала: "Ви так підходите одне одному, що просто дивно, як не зустрілися раніше"

— А вік справжньому коханню не перешкода. Знаєте, у нас навіть проблем таких не виникає і розмов про наш вік. Галя мій ідеал, у нас із нею абсолютна гармонія. Є така у Михайла Шуфутинського пісня "Обожаю". У ній йдеться про те, як я приходжу з роботи, а Галя мене зустрічає у вітальні, "фартук теребя", і запитує: "Кохаєш?" Я говорю: "Ні, звичайно, не люблю" Вона: „Чому?" І тут я відповідаю: "Обожаю я тебя, обожаю!"

Сергій Дзюба (щотижневик „Місто” №32)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.