Засновник українського дзюдо

Тренер має не лише добре знати всі тонкощі свого виду спорту, а й бути педагогом, психологом і навіть трохи дипломатом. А ще – вірити у майбутню зірку, сподіватися і чекати. Все сказане стосується засновника українського дзюдо Ярослава Волощука.

Як і всі ніжинські хлопчики, Ярослав ходив до школи. Займався спортом, допомагав батькам по господарству. Рано став дорослим. Закарбувалася у серці страшна картина, коли ворожі літаки бомбили місто: палали будинки, стогнали поранені. На вулицях лежали убиті, всюди паніка, страх. Сім’я евакуювалася у Воронезьку область. У російській глибинці Ярослав працював конюхом. Перебравшись із родиною у Самарську область, освоїв професію коваля.
Восени 1943 року його призвали в армію. Служив у розвідці.
Не раз доводилось Волощуку бути у тилу ворога: добував цінні військові відомості, доправляв «язика». З фронтових буднів запам’ятався момент, коли під Клайпедою захопив цінного офіцера-штабіста. Дорогою до своїх відбувся запеклий бій. Кількох гітлерівців застрелив, однак несподівано поряд розірвалася граната. Не встиг ухилитися. Його всього посікло осколками. Однак завдання виконав, за що й одержав медаль «За відвагу».

На його тілі чотири мітки від ножових ран. Всього ж 13 поранень. Лікувався у госпіталях і знову повертався на фронт. Востаннє – у лютому 1945-го. У госпіталі Лієпая і зустрів Перемогу. Але служив ще до березня 1946-го.
На крилах летів додому, в рідний Ніжин. Добре, що батьківська хата уціліла. У двадцять років – й інвалід. Що робити? Знадобилося надбання розвідника, коли вчився керувати автівкою. Сів за кермо старенької вантажівки. Працював у Ніжині, але траплялися рейси і в Київ.

Укотре доставив продукцію на київський склад. Поки автівку розвантажували, вирішив пройтися столичними вулицями. Настрій хороший. Тішило, що на місці руїн постають нові будинки. Люди привітні, усміхнені. На стовпі помітив оголошення про набір у школу тренерів Київського державного інституту фізкультури. Заради цікавості зайшов до вишу. Перед дверима приймальної комісії юрмилося чимало бажаючих – таких, як він, колишніх фронтовиків, і зовсім юних. Відвідувачів приймав директор школи Іван Кириченко. Дійшла черга і до Ярослава Волощука.
– Нівроку вимахав, – зустрів ніжинця педагог. – Бачу, що дужий. А чи зможеш вижати штангу? Там 75 кілограмів.
Про важку атлетику Волощук лише чув, однак впевнено підняв вагу, не скидаючи тілогрійки.
– Оце клас! – похвалив екзаменатор і записав Ярослава до списку зарахованих.
Зі штангою вправлявся недовго. Його більше захоплювала боротьба. Почав опановувати греко-римську. Старався, на тренуваннях викладався. Після занять тіло наливалося свинцем, особливо дошкуляли поранені під час війни ноги. Зміцнював їх, піднімаючи пальцями ніг гирі. Зумів так їх накачати, щоб чіпко триматися на борцівському килимі. Опанувавши ази майстерності, взявся підкорювати спортивні вершини. У березні 1948 року на всесоюзних змаганнях посів третє місце.

Його успіх зацікавив уславлених на той час борців вільного стилю Василя Рибалка і Арама Ялтиряна (пізніше провідних радянських наставників, заслужених тренерів СРСР). Вони умовили Волощука перейти на вільну боротьбу. І недаремно, Ярослав став чемпіоном України.
Дружна трійка киян – Волощук, Рибалко і Ялтирян паралельно займалася самбо. У 1949-му на чемпіонаті СРСР їхня команда перемогла. В особистому заліку Ярослав Волощук двічі був сильнішим у країні (1954, 1955 рр.).

Настав час, і Волощуку запропонували перейти на тренерську роботу у «Динамо».
До кожного свого учня Ярослав Волощук ставився із розумінням. Ніколи не відбирав лише талановитих, запрошував у секцію стільки, скільки могла вмістити зала. Навіть тих, хто не пройшов медкомісії: у кого, скажімо, астма, порок серця, інвалідність… Бо сам був інвалідом і розумів тих, хто відчував безпорадність. Чимало таких потім одужували, досягали вершин у житті. Йому завдячують за батьківське піклування професор Сергій Матвєєв, академік Анатолій Бєлов… Список чималий.

Коли стало відомо, що до програми Олімпійських ігор 1964 року додали дзюдо, радянські самбісти взялися опановувати його техніку. Ярослав Волощук охоче почав тренувати дзюдоїстів. З-поміж інших вирізнявся Володимир Саунін – такий собі хлопчина, 192 сантиметри заввишки і вагою 110 кілограмів. Він змінив самбістську куртку на кімоно. Титулів у нього було чимало – неодноразовий чемпіон СРСР з вільної боротьби і самбо, чемпіон світу, абсолютний чемпіон і неодноразовий призер Європи з самбо, майстер спорту міжнародного класу.

Перший вихід на татамі закінчився для Сауніна поразкою. І надалі щось не клеїлося у Володимира: він неодноразово очолював список призерів на першостях Збройних сил і на міжнародних чемпіонатах дружніх армій, а от у змаганнях борців країни й континенту не міг піднятися вище третьої сходинки.
Отож Ярослав Волощук запропонував більше вправлятися з гирями, щоб міцнішали руки й плечі. А на татамі допоможе перевірений метод дзюдо: протягом одного заняття боротися з чотирма, а то й з п’ятьма «свіжими» суперниками.

Після такої напруженої підготовки київський богатир був першим на чемпіонаті Європи-1968 у Лозанні.
Коли Володимир Саунін тріумфував, інший талановитий вихованець Волощука Сергій Новіков був ще юнаком, лише починав освоювати ази дзюдо. Про таких кажуть, що доля їх любить, пестить: такі не зрадять, не залишать у біді... І тому доля щедро обдаровувала Новікова. Два рази поспіль киянин ставав абсолютним чемпіоном Європи.
За три місяці до літньої Олімпіади-1976 у Монреалі у Києві відбувся чемпіонат Європи. У рідних стінах двоє вихованців Ярослава Волощука – Сергій Новіков і Валерій Двойніков вибороли золоті медалі. Приймаючи щирі вітання, Ярослав Волощук мовив:
– Я гордий за хлопців! Однак почивати на лаврах нам ніколи. Попереду –
Монреаль…

Волею жереба перший двобій Сергія Новікова був із найсильнішим дзюдоїстом світу – японцем Цуміо Ендо. Як суперник не вертівся, однак не уникнув коронного прийому українця – кидок через груди і задню підніжку. Перемога! Далі Сергій переконливо переміг Пака Лонг Гіла із КНДР, югослава Радомира Ковачевича, англійця Кейта Ремфрі. У такому ж красивому стилі розправився Новіков і зі своїм останнім суперником – стрімким і агресивним, небезпечним західнонімецьким борцем Гюнтером Нойройтером. Для цього йому знадобилося 40 секунд, які й зробили його олімпійським чемпіоном. До своєї блискучої перемоги він ішов десять років. А вирішальними стали 27 хвилин – від першого виходу на олімпійське татамі…
Ярослав Волощук завжди ставив перед тими, хто вперто йшов до мети, лише одне завдання – бути кращим серед кращих. Гасло наставника – краплина таланту і відро поту.
Він виховав чемпіонів Європи Сергія Мельниченка, Олександра Шукліна, Віталія Биченка, понад 50 майстрів спорту.

Кілька разів відомий тренер побував у Чернігові. Цікавився, як у спортзалі на Валу тренуються дзюдоїсти, проводив із ними майстер-класи, спостерігав за поєдинками. Двічі, ще за життя Ярослава Волощука, у Чернігові відбувався турнір на його призи, де за перемогу боролися найсильніші спортсмени України. Вони одержували нагороди з рук уславленого тренера. Теплими словами згадують про нього заслужені тренери України Анатолій Маркін і Павло Лобас із Чернігова, які тісно з ним співпрацювали.
Де б не бував Ярослав Іванович Волощук – на змаганнях, тренуваннях – він завжди був лідером, умів прогнозувати результат, користувався незаперечним авторитетом.

Кажуть, що кожна людина – неповторний світ. Її втрата – незамінна. Це сповна відчули дзюдоїсти відтоді, як Ярослав Іванович Волощук пішов з життя…

Досьє

Ярослав Іванович Волощук
Народився 19 квітня 1926 року в Ніжині.
Закінчив Київський державний інститут фізичної культури (1958).
Займався греко-римською боротьбою (бронзовий призер всесоюзного змагання (1948), вільною боротьбою, став переможцем чемпіонату СРСР.
З 1949 року почав займатися самбо (чемпіон СРСР 1954, 1955), срібний призер чемпіонату СРСР (1958) у середній вазі.
Засновник українського дзюдо.
Тренер збірної СРСР з дзюдо на Олімпійських іграх (1972, 1976).
Майстер спорту.
Заслужений тренер УРСР (1971).
Заслужений тренер СРСР (1975).
Учасник Великої Вітчизняної війни.
Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, «Знак Пошани», Вітчизняної війни ІІ ступеня, українським орденом
«За мужність», медаллю «За відвагу».
Помер у 2005 році. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

Віктор Береговий, газета «Деснянка вільна» №19-20

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.