«Іди, куди хочеш, а дітей я тобі не віддам», – сказав Григорій безпутній дружині

Коли розпадається сім'я, діти, як правило, залишаються з матір'ю. Вона бере на себе догляд за ними, виховання й навчання, що не завжди легко в умовах навіть повної сім'ї. Жінці ж доводиться бути мамою і татом одночасно. У випадку Григорія Іванька з Бахмача усе навпаки. Пустилася берега дружина — мати трьох дітей. Уже п'ятий рік Наташа, Аня та Максимко живуть з татом і бабусею Ніною. Де тиняється та, що привела їх у цей світ, ніхто достеменно не знає. Аліментів мати-зозуля не платить. Важко, але Григорій Миколайович і Ніна Микитівна справляються. Діти ростуть хороші.
Максима Оксана народила, и коли Ані ще и року не було
— Коли син привів Оксану у дім, ми нічого не мали проти, — розповідає Ніна Микитівна. — Вона вже ходила заміж. Чоловік сидів у тюрмі, а дитятко померло маленьким. Мати з батьком у Ніжині. Ще є молодший брат.
Гриша робив електромонтером у телекомі. Ми з батьком — поштовики на залізниці. Чоловік — на тракторі, а я була і сортувальницею пошти, і помічником начальника поштового вагона. Оксана не робила ніде. У1999 році народила Наташу, а в 2003-ому — Аню.
Живемо, радіємо онукам. У нас вісімнадцятилітньою померла від білокрів'я дочка Оленка, то Гришині дівчатка були розрадою.

Тієї ночі я прокинулася від дитячого плачу. Прислухаюсь, ніхто до Ані не встає. Іду до молодих у спальню, питаю, чого це мала плаче.
— Я ось кашки нагрію, погодую, вона й перестане, — каже Гриша.
— Чому ти? А де Оксана? — дивуюся.
— А Оксана на Бамі. Сина народила.
Бамом у нас лікарню називають, яку збудували за містом.
Я мало не впала від здивування.
— Якого сина? — питаю.
— Нашого сина, — відповідає Гриша.
— А вона що, вагітна була? — не можу збагнути. — А ми й не помітили. І ти нічого не казав. Ані ж іще й року нема...
Оксана була повна, і ми справді не помітили, що вона вагітна. Живіт великий, то він у неї й раніше такий був. Ну що тут скажеш? Народився онук — будемо тішити. Різниця між Анею і Максимом — без двох тижнів рік. 1 березня 2004 року народився Максим, а 14-го Анечці минув рочок.

Пізніше я дорікнула невістці, що вона не призналася. Каже, ніби довго й сама не знала, що вагітна. А як заворушилося дитя, щось робити було вже пізно.
Ну, троє то й троє. У мене самої троє було: Сашко, Гриша і Лена, ніхто не зайвий. І яке ми горе пережили, коли поховали Леночку. Миттю згоріла моя красуня... Досі плачу за нею..
З Оксаною ми ніколи не сварились. Дім вела я. Козу держали, щоб дітям було молоко. Невістка груддю не годувала жодного. Молоко було, але, мабуть, недобре, нежирне. Діти не хотіли ссати. Годували їх сумішами і козячим молоком.
Сказати, що невістка була поганою матір'ю, не можу. Гляділа дітей, прала, купала, гралася з ними. Усе, як годиться. До пори до часу.

«Розпилася, розгулялася. Тижнями не з'являлася на очі»

— Діти підросли. Наташа вже пішла до школи, а Максима й Аню віддали до дитсадка. Пішла працювати й Оксана — свинаркою на тваринницький комплекс. Ми з батьком на той час уже вийшли на пенсію. Він занедужав. Бронхіт замучував. І хоч знав, що куриво йому шкодить, з цигаркою не розлучався. Вважав, що так йому легше. Я вела хазяйство. В домі завжди була їжа, город доглянутий. Оксані ж після роботи належало зайти в садок за дітьми і прийти на все готове.
І тут почалася біда. Невістка з'являлася додому напідпитку, і чим далі, тим частіше, а тоді взагалі почала зникати на день, два, на тиждень і більше. Я пробувала зупинити, нагадувала, що вона мати, що в неї діти, яким потрібна її увага. Оксана слухала мовчки, не огризалася, не виправдовувалася.
— У тебе ж діти. Невже душа не болить? — намагаюсь достукатися я до и серця.
Стоїть і мовчить. Гриша виходив із себе, лаяв безпутну дружину, умовляв. Слухає і мовчить. Руки на неї син ні разу не підняв. Про це просила його я.
— Удариш і сядеш у тюрму, — сказала. — А на кого залишаться діти?
Життя стало нестерпним. Перед новим 2007 роком Оксана взагалі зникла. Роботу вона вже давно покинула. Де бродила, з ким, не знаємо. Дітьми не цікавилася. Гриша шукав, їздив до сватів у Ніжин. Ніде нема.

А 6 березня помер наш батько. На моїх очах відійшов.
Почував він себе погано. Жалівся, що кашель не дає дихати. Удень ще сидів на кухні, чистив горіхи на продаж. Десь о четвертій сходив у магазин, купив пряників, барбарисок.
Полягали спати. Я біля дітей, він у нашій спальні. Чую, вийшов на ґанок перекурити. Повернувся — я до нього.
— Випий таблетки, — прошу.
— Я вже випив, — відповідає.
— Іди спи, —до мене. — Діти прокинуться, тоді не поспиш.
А я сиджу, чекаю, коли він засне. Дихає важко. І раптом затих, а далі захрипів. Я до нього. Розумію, що це кінець, і не хочу вірити. Кинулася до Гриші.
— Синок, батько, мабуть, помер.
Гриша схопився. —Тату, таточку, озовись! Таточку!..
— Не чіпай його, синочку, — спиняю його. — Це вже все — батько помер.
Гриша побіг до Сашка, нашого старшого сина. Його дім через один від нашого.
— Сашо, іди. Мати каже, що батько, мабуть, помер.
— Не може бути! — не повірив Сашко. — Я ж його перед вечором бачив.

Отак не стало нашого батька. Відійшов він у 64 роки. Ми з ним прожили хороше життя, були разом майже 40 літ. Дітей виростили, онуків діждали, дім побудували собі і старшому сину. Багато горя разом пережили. Дочку поховали, його матір, моїх батьків догодували і провели в останній путь. Дружно жили, хоч побралися після короткого знайомства у Донбасі, куди приїхали на роботу. Я — після школи з Сумщини, а Микола — після армії до батька приїхав, якого не бачив з дитинства. Той кинув його матір давно, мав іншу сім'ю. Від сина, правда, не відвернувся.

На похорон прийшла й невістка

— 7 березня ми поховали нашого батька. Людей прийшло багато. Раптом сусідка каже:
— Ніно, дивись, он Оксана стоїть.
Бачу, точно вона.
— Ти б уже й зовсім не приходила, — кажу їй. — Як узнала?
— Мені сказали.
— Оксано, Оксано! Задумайся на мить: у тебе ж троє дітей! Ну, коли прийшла, то хоч допомагай поминки лаштувати чи йди з дітьми сиди.
Допомагала. Ще трохи у нас пожила, здається, до дев'яти днів. А тоді знову зібралася. Гриша не зупиняв. Він, бідний, так настраждався. Діти ж плачуть уночі, а йому уранці на роботу. Так їй і сказав:
— Де була, туди і йди. А вона:
— Я Максима заберу. Син розсердився.
— Іди куди хочеш, а дітей я тобі не віддам, — сказав твердо. — Чуєш, мамо? — до мене. — Максима хоче забрать.
— Кого? — обурилася я.
— Хай іде, а діти будуть тут. Коли прийшла забрати
свій одяг, я знову спробувала поговорити з нею.
— Тобі не жалько дітей?
— питаю.
—Жалько.
— То проси в Гриші прощення, миріться та й живіть! Трійко ж діток! Малих!

Мовчить. Як пізніше виявилося, вона вже була вагітна. Коли народила хлопчика, кинула його в пологовому будинку. Міліція розшукувала її, до нас приїздила.
— Це ваше дитя? — запитували у Гриші.
— Ні, не моє, — відповів він, — ми вже давно не живемо.
Та Оксана сама Гриші раніше сказала:
— Це не твоя дитина.

Борг по аліментах сягнув уже, мабуть, 60 тисяч гривень

7 березня 2008 року суд виніс рішення про розірвання їхнього шлюбу і про аліменти з горе-матері на трьох дітей. Ще через два місяці Оксану позбавили батьківських прав. Аліменти вона так і не платить, і Григорій каже, що борг по них сягнув уже, мабуть, 60 тисяч гривень. Платила на дітей держава — тисячу гривень на трьох. Рік тому Григорій втратив роботу, став на біржу. Тепер держава платить по 556 гривень на кожну дитину як малозабезпеченій сім'ї.
У 2008 році Іваньки провели у хату газ. Григорій взяв у банку кредит. Провели воду, встановили душову кабіну, придбали пральну машину, хлібопічку і мультиварку. Перекрили дах, поміняли вікна, утеплили підлогу, поклеїли шпалери. У домі чисто й затишно.
Григорій Миколайович зараз без роботи — у Бахмачі, як і скрізь сьогодні, з цим проблеми. Пенсія Ніни Микитівни трохи більше мінімальної. Сім'я порає два невеликі городи. Садила овочі цього року Наташа. У бабусі Ніни дуже впав зір. Катаракта на обох очах закрила білий світ.
— Не можу вже ні садити, ні сіяти, — журиться вона. — Гриша каже, що восени повезе мене в Одесу на операцію. Якось, може, стягнемося, Сашко допоможе. Не доведи Господи бути сліпою! Я й до магазину чи на базар ходжу тепер тільки з онуками. Вони читають ціну, а я кажу, берем чи ні і скільки. По дому все роблю навпомацки. Наташа вже уміє і варити, і пекти. Дуже смачні виходять у неї торти і кекси. Навчилася вишивати. Ходить в гурток, де творить красиві картини з клаптиків шкіри. Погляньте, як гарно! І менші привчаються до роботи. Картоплі начистять, цибулі. Молодці, помічники мої дорогі!

Оксана не з'являється. Де вона, ніхто не знає. У серпні до нас на храм приїздив її батько. Хороша людина, інженер. Привіз дітям гостинці. Про Оксану сказав, що вона ніби десь на Полтавщині чи під Києвом. Ще одного сина народила. Сват переживає, що в нього така дочка.
— Уся в матір, — каже. — Тетяна ж теж у свій час дітей мені покинула, а сама поїхала з коханцем на Житомирщину. А як той помер, його рідня її вигнала з хати. Тоді вона й повернулася до нас. Безпутна...
Аня і Максим матір не пам'ятають — були малими, як вона їх кинула. Знають її тільки по фото. Одне залишилося, де в колі родичів — Оксана. Молода красива жінка. Інші альбоми з фотографіями забрала з собою. Наташі ж було вже вісім. Вона, звичайно, образ матері зберегла.
Одного разу (про це Ніні Микитівні розповіла сусідка, яка проводила до школи через залізничну колію свою дочку і Наташу) біля переходу дівчинку погукала якась жінка. То була Оксана. Страшна, худа, спита. Щось говорила з Наташею. Та про зустріч з матір'ю дівчинка вдома не призналася. Ніна Микитівна все ж запитала:

— Мати приїздила?
— А звідки ви знаєте?
— Та знаю... То що розповідала, чим цікавилась? Дала тобі щось?
— Три гривні дала...
— Так і багато ж!
— А в неї більше нема. Гірко й боляче знати, що молода й здорова жінка проміняла на горілку дітей. Може, опам'ятається колись?
А Григорію Миколайовичу і Ніні Микитівні честь і слава. Діти не стали сиротами, не опинилися в дитбудинку, живуть у сім'ї, оточені теплом і любов'ю.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №20 (1358)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.