Подружжя з села Макіївка всиновило двох братиків

«Мамо! Татку! Я Вас люблю!» - що може бути кращим та зворушливішим за ці чудові слова, про які мріє кожна нормальна родина. Не маючи мужності взяти відповідальність за чиюсь маленьку долю, людина так ніколи й не пізнає любові, ніжності та співчуття. Тільки-но Олександр та Марина Зенічі з села Макіївка Носівського району побралися, як почали мріяти про дітей. Проте народити малюка не вдавалося. І вони задумалися, аби його всиновити...

„Мати - це ім'я Бога на устах і в серцях маленьких дітей".
Вільям Теккерей

Згадаймо, як легко і весело бавитися з однолітками, ловити материну посмішку і батькові обійми, коли кожному з нас було п'ять-шість років. Тоді нам здавалося, що так має бути, що це природно. Справді, це природно, бо кожна дитина заслуговує на опіку, любов, на турботу, на... батьків. Але нерідко доля складається так, що деякі діти позбавлені всього цього, позбавлені повноцінного дитинства...
„Це було два роки тому. Я навіть не знала, куди мені податися, аби всиновити дитину, тож пішла у лікарню, де мені підказали, що слід звернутися до соціальної служби у справах дітей, - розповідає Марина Зеніч. - Там пояснили, що треба зібрати цілу гору документів: копію паспорта, довідку про заробітну плату за останні шість місяців, копію свідоцтва про шлюб, висновок про стан здоров'я кожного заявника, засвідчену нотаріально письмову згоду другого з подружжя на усиновлення дитини, довідку про наявність чи відсутність судимості для кожного заявника і копію документа, що підтверджує право власності або користування житловим приміщенням. На жаль, останнього у нас не було, бо свого житла ми тоді не мали. Та вже за рік бабуся переписала на нас свою хату, і ми почали все спочатку. Швиденько зібрали документи, подали заяву, а потім... найвідповідальніший момент - знайомство з дітьми..."

...Чекати родина Зенічів уже не могла. Не було силі Тож подружжя швиденько зібралося і поїхало до дитячого будинку. На той час у закладі було лише четверо діток. Незважаючи на те, що Марина раніше хотіла дівчинку і хлопчика, сім'я обрала братиків: двох і шести років.
Сергійко та Артем (імена змінені) одразу припали до душі й Олександру, й Марині. А от спеціалісти в дитячій установі були не дуже привітні. Говорили, що менша дитина „ненормальна", мовляв, навіщо вам «... недорозвинене, хворе і тупе дитя...» Але рішення подружжя було остаточним. Кілька разів чоловік із дружиною їздили до притулку, спілкувалися з дітьми, балували їх подарунками. Мамою й татом Марину та Олександра хлопчики почали називати майже одразу, але зрозуміло, що ці слова тоді не були усвідомлені. А от перші обійми дали зрозуміти всім: контакт встановлено.

«Дуже тяжко було щоразу віддавати своїх дітей знову в групу, адже вони звикали до нас все більше й більше, а ми - до них, - продовжує розповідати Марина. - Проте найбільше ми з чоловіком перехвилювалися, коли чекали рішення суду, адже діти неповнолітні, тож останнє слово було за державним органом».
Засідання призначили на один день, потім перенесли на інший. Подружжя навіть уночі не спало.
„Я бачила, як ці дітки вже живуть з нами, як граються з іграшками, готувала для них смачні обіди, - згадує жінка. - А потім приходили інші - чорні думки. І мені здавалося, що нам не віддадуть хлопчиків. V мене серце вискакувало з грудей. А під час суду і руки мокріли, і голос тремтів... Одним словом - це були найжахливіші години чекання. Проте коли пролунали слова, що хлопчики тепер наші - щастю не було меж. Таке враження, що я сама народила".

Вже понад три місяці у будинку Зенічів чути дзвінкий сміх дітей. А щасливі очі батьків, говорять самі за себе. Артем вже ходить до дитячого садочка, опановує читання і письмо, а маленький Сергій з нетерпінням чекає на братика вдома і допомагає матері по господарству.
Марина каже: „Старшенький меншого береже, поступається у всьому, доглядає за ним. Взагалі діти між собою добре ладнають, хоча іноді б'ються, та це ж нормально. Згадаймо свої стосунки з братами та сестрами в дитинстві... Проте Артем добре знає, що Сергійка в обличчя бити не можна. Сам каже: «...у нього кров носиком часто йде, то я його чіпати не буду». З іншими знайомими дітками хлопці товаришують, спілкуються, з комунікацією - жодних проблем. Коли говорю Артему: «Йди-но, синку, попиши чи почитай...», він мені так тихенько з-під лоба:«... а цукерку даси?». В такі хвилини хочеться його дуже міцно обійняти і пообіцяти, що тепер, мій рідненький, я тобі купуватиму хоч щодня цукерки... Мені здається, людина, яка хоч раз відвідала дитячий будинок, не залишиться байдужою до долі малят. Я б усіх їх забрала. А тим, хто хоче усиновити, бажаю не боятися й наважуватися на це. Адже жити для дітей, жити з дітьми - ніщо не може бути кращим. Ми - щасливі разом.

P.S. Усиновлення — це особливий шлях до батьківства. Шляхетний і складний, переповнений емоціями, очікуваннями, тривогами і обов'язково надбаннями як для дитини, такі для дорослого. І тому хочеться від щирого серця привітати тих відважних батьків, які здійснили цей відповідальний крок і взяли дитину у свою родину, - побажати їм розуміння, доброти, терпіння та здоров'я. Адже бути батьками — це один із найважливіших обов'язків, які доводиться виконувати у житті.

Сніжана Божок, тижневик «Чернігівщина» №17 (345)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.