Неля Лавриненко: «Наше суспільство не готове сприймати «особливих» дітей»
Неля Лавриненко
«Ми - першопрохідці, але відступати не будемо»
- Пані Нелю, у вас за плечима чималий педагогічний досвід. Як же ви нарешті дозріли та наважилися відкрити приватний заклад освіти?
- Я побувала у багатьох країнах, завжди цікавилася досвідом у цій сфері і бачила, наскільки наша освіта відмінна, навіть закостеніла щодо застосування новітніх технологій. Мені багато чого хотілося змінити в роботі з дітьми, але я розуміла, що в цю величезну структуру важко внести щось нове, а якщо вносити, то безпосередньо на місцях, у своєму класі чи школі, і не завжди це вдається - все залежить від керівництва.
Я виношувала мрію про приватну школу, але не мала такої фінансової можливості. Врешті-решт я зрозуміла, що досить працювати на когось, а поштовхом до відкриття центру «Янголятко» стала моя робота в Міністерстві освіти, де приймається дуже багато програм, далеких від життєвих реалій. Особливо не під силу «витягувати» ці програми звичайним сільським садочкам чи школам. Я вирішила розпочати свою власну справу. Ми відкрилися на Святого Миколая позаминулого року, так що тільки-но стаємо на ноги.
- Центр «Янголятко» - заклад з елементами інклюзивної освіти. Чому ви взялися за таку непросту справу?
- Свою роль зіграв випадок. Як представник молодіжної організації, я попала на конференцію, що проходила в Сімферополі. І один з її учасників говорив саме про те, як працювати з людьми з обмеженими можливостями. Раніше я ніколи про це не замислювалася, але саме в Сімферополі за кілька годин знайомства з містом я побачила не одного і не двох інвалідів-візочників, які пересувалися у своїх справах.
Виникли питання: а чому ми не бачимо цих людей у Чернігові? Чому ми опускаємо очі, коли зустрічаємо? Вочевидь, ми не знаємо, як з ними спілкуватися, як поводитися, чим можемо допомогти. Виявляється, все просто: вони такі ж самі люди, які потребують нашої уваги, аби ми сприймали їх на рівних, не звертали уваги на те, що вони в чомусь відмінні. Насправді вони ні в чому не обмежені. Тому я почала думати про створення центру з елементами інклюзивної освіти. Щоправда, коли ми відкривалися, були побоювання щодо фахівців, адже в Україні їх дуже мало. Крім того, ми сумнівалися, чи зможемо прийняти всіх бажаючих.
- І справді таке могло статися, адже «особливих» дітей у Чернігові чимало!
- Але виникли зовсім інші труднощі. По-перше, ми з'ясували, що це середовище дуже закрите, батьки дуже зневірені. Багато хто сумнівається: як таку дитину сприйматимуть інші діти, їхні батьки. І признаюся, що це нелегко. Доводиться пояснювати, що «звичайні» та «незвичні» діти можуть дати одне одному, чого навчити.
По-друге, люди питали, чи це заклад для розумово відсталих дітей. А це зовсім не так! Так, нам дуже непросто, але ми тішимося з того, що ми першопрохідці в цій справі. Так, діти питаються, що з цим хлопчиком чи дівчинкою, а ми їм терпляче пояснюємо. Діти в цьому плані простіші, відкриті, допомагають одне одному. З батьками важче домовитися. Нині ведеться багато розмов про впровадження інклюзивної освіти в школах. Є приклади, коли одна така дитина відвідує клас. У садочках переважно утворюють спеціалізовані групи. Це називають інклюзивною освітою, але насправді це не те. Діти з особливими потребами не вчаться жити у суспільстві, для них не створені комфортні умови.
- Те, про що ви говорите, як на мене, дуже важливої І вочевидь, що наше суспільство не готове до цього - ні заклади освіти, ні самі люди.
- Так, так. Ми робимо тільки перші кроки, але не збираємося відмовлятися від напрямку інклюзивної освіти. Потрошку такі дітки до нас приходять, наші батьки до цього звикають - і це дуже позитивний момент.
«Діти пізнають світ під час дослідів»
- Пані Нелю, я розумію, що спілкування «звичайних» і «не-звичних» дітей сприяв їх кращому взаємному розумінню, виховує доб-роту. А чого ще можна навчитися в «Янголятку»?
- До нашого центру ми запрошуємо дітей віком від 9 місяців. Вихователі працюють з ними за відомою методикою Монтессорі. Заняття триває близько години, і десь 80% часу присвячені розвитку дрібної моторики.
Хвилин десять дитина може займатися тим, що їй цікаво, брати ті речі чи іграшки, які їй подобаються. Ми пояснюємо батькам, як на це реагувати, коли треба втручатися у цей процес, як треба допомогти. Виконуємо також різні фізичні вправи, є ритміка, всі заняття у всіх групах пов'язані з музикою. І абетку ми вчимо співаючи, І привітання співаємо. Так і дитині цікавіше, і це її краще розвиває.
Буває, батьки приводять на заняття півторарічну дитину, а потім запитують: а чому ви не вчите букви? Вони не розуміють, що для дитини до трьох років буква - це образ, вона ще не пов'язує її з певним звуком. Тому моя особиста думка: не треба поспішати, наслідуючи моду, це може навіть зашкодити дитині.
Деякі діти навіть у 4 чи 5 років важко сприймають, що таке звук. У нас кожна група займається за своїм планом. Є група, де діти в три з половиною роки починають читання, і є група, яка на межі п'яти років тільки закінчує вивчати букви. Тільки після цього ми починаємо підготовку до школи. Для нас важливо, щоб це був різнобічний розвиток, щоб дитина почувалася природно, бавилася, не сприймала б заняття як муштру. І кожен вихователь знає: якщо група чогось не розуміє, не сприймає, наприклад, додавання, то він може призупинити виконання програми і приділити більше уваги цій темі. Ми вважаємо, що у дитини від 3 до 6 років є час для того, аби вона зрозуміла, а не завчила.
- Батьки розповідали й про інші родзинки вашого центру - лабораторію, творчу майстерню. Розкажіть про це докладніше нашим читачам!
- Так, у нас є лабораторія для дітей віком від 4 років і старше, приходять навіть учні початкової школи. У нас вони проводять різноманітні хімічні, біологічні, фізичні досліди. Вивчають, наприклад, світло й тінь, сили природи (грім, радугу, дощ), дію магніту тощо. Дітям настільки подобається цей процес, що потім всі досліди вони проводять вдома - показово для всіх членів родини.
- Що це дає?
- По-перше, малеча пізнає цей світ. Діти дуже допитливі, і в період чотирьох-п'яти років головне для них запитання: чому? Наші досліди дають відповіді на ці питання. По-друге, це допоможе їм у подальшому навчанні, дасть поштовх до нових досліджень. Вони зрозуміють, що фізика, хімія та біологія також можуть бути цікавими, захоплюючими. До того ж, не всі школи мають гарне обладнання для експериментів. У нас також є майстерня, де діти вчаться працювати руками, майструвати, до Великодня ми розписували писанки.
Зараз триває набір у театральну групу, плануємо, що в нас будуть не просто вистави, заняття допоможуть подолати певні психологічні бар'єри. Театр - це також розвиток дикції, ходи, пластики, артистизму. Але специфіка нашого міста в тому, що батьки чомусь вважають ці напрямки малопопулярними. На їхню думку, читати та рахувати - важливіше.
- А ви запрошуйте до майстерні та лабораторії і батьків!
- Так, для наших батьків ми також проводимо майстер-класи за символічну плату. На цьому не заробляємо, просто вважаємо, що це цікаво й корисно.
Чернігів – Вашингтон - Чернігів
- Нелю, у мене складається враження, що ви живете роботою. Чи вистачає часу на якісь Інші захоплення спілкування з друзями?
- Якось так сталося, що мені все це вдається поєднувати. Дійсно, вільного часу катастрофічно бракує, а якщо він видається, я намагаюся приділити увагу коханій людині, люблю вишивати мініатюри хрестиком, люблю просто погуляти вулицями нашого чудового міста. Я дуже люблю Чернігів, і це усвідомлення прийшло після «київського» періоду життя. Якою б не була гарною столиця, і які б там не відкривалися перспективи, коли повертаюся додому, відчуваю просто колосальну насолоду. Хочу придбати гарний фотоапарат, тому що все частіше з'являється бажання щось сфотографувати.
Мені доводиться багато подорожувати, працюю з іншими громадськими організаціями, громадами, виїжджаю в села, навчаю людей, як їм покращити своє життя, як зорганізуватися, приміром, для прибирання, встановлення дитячого майданчика, де знайти кошти на свої ідеї. Я веду тренінги з менеджменту громадських організацій, фандрейзингу.
В Україні читаю лекції для вчителів про інтерактивні методи роботи з дітьми. Часто буваю в Америці. Завтра вилітаю до Вашингтону, де на запрошення Спілки української молоді Америки проводитиму тренінг з лідерства. Я розробила програму навчання майбутніх лідерів для цієї організації, ми вже три роки проводимо такий тренінг, і, за їх відгуками, він є досить вдалим. Також мене залучають для організації літніх таборів, адже моя громадська організація займається вихованням молоді, я маю такий досвід. Я вивчаю, зокрема, як запроваджується інклюзивна освіта в Америці.
На порядок легше працювати, коли у вихователя є помічник, котрий допомагає особливій дитині. Тоді і в батьків не буде претензій, і такій дитині буде легше, але поки що не можемо собі цього дозволити. Це наша мрія.
Є багато різних задумів. До речі, гарну ідею нам підказали самі батьки. Цього року навчальний рік закінчується раніше, а батьки не завжди можуть відправити дитину до бабусі чи в табір, тому фактично з початку травня школярики опиняться на вулиці. Тож зараз ми складаємо програму для молодших школярів, щоб вони мали і цікаві екскурсії, і творчі заняття, і щоб ми могли нагодувати їх гарним обідом. Гадаю, ця послуга буде корисною.
- Успіхів вам у всіх починаннях!
Наше досьє
Неля Лавриненко народилася в Корюківському районі, росла в Анисові неподалік Чернігова, там закінчила середню школу, поступила в Чернігівський педагогічний, отримала фах вчителя початкових класів. Педагогіку вважає своїм покликання. Тривалий період працювала у сільських школах на Чернігівщині. Потім переїхала до Києва, працювала в Інституті інноваційних технологій при Міністерстві освіти, паралельно очолювала Всеукраїнську громадську організацію «Спілка української молоді в Україні». Наприкінці 2010 здійснила свою мрію - відкрила центр розвитку дитини «Янголятко».
Власних дітей у Нелі немає, так сталося, що вона рано залишилася вдовою. Зате у нашої героїні є кохана людина та улюблена справа!
Вікторія Сидорова, «Любимая черниговская газета», №12 (042), от 23.04.12
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.