Другу донечку вона назвала Оленкою, щоб було схоже на ім’я покійної Альонки. Інакше не могла

25 лютого 2003 року в селі Феськівка Менського району загорілася хата. У диму загинули діти — п'ятирічна Альона і трирічний Олег. Їх поховали у червоних маленьких домовинах в одній могилі. Горю матері не було меж. На минулому тижні ми побували у Феськівці. Спасибі Богу, він дав Оксані Луговець ще двох діток, з якими вона й живе через вулицю від згарища. Може, народження донечки та сина й допомогло їй вижити після страшного лиха.

«З димаря йшов дим, і я здивувалася, хто ж це затопив у хаті грубу»

Музичні здібності в Оксани — від батька. Усе життя Степан Іванович працював водієм, а за три роки до смерті взявся раптом за виготовлення скрипок. І змайстрував! Одну дочці подарував. Його дід Павло Хлистун, що жив на хуторі Петрівському під Чорним Рогом Семенівського району, грав чи не на всіх музичних інструментах. Добре вчилася в музичній школі й Оксана, закінчила Чернігівське музичне училище по класу акордеона. Мала уроки в Менській музичній школі, а тоді знайшла роботу ще й у Феськівці. Переїхала в село з маленькими дітками, найняла житло.
Заміж вона вийшла в дев'ятнадцять, народила донечку і сина. Але сімейне життя не склалося. Через чотири роки подружжя розлучилося.
Дитсадка на той час у селі не було. Доводилося іноді брати дітей із собою в школу. Вони часто застуджувались — сопельки, кашель. Але були слухняні, в шкоду не лізли. Мати Оксани, Людмила Миколаївна, інвалід першої групи, тяжко хворіла, була прикута до ліжка. Дочка забрала її з собою в село. То мала Альонка у відсутність мами годувала бабусю з ложки.

Оксана ж моталася по роботах, старалася заробити на життя. Допомагав батько. Дров привіз, картоплі. Старався підтримати дочку, як міг. Захворіють онуки — віз їх до лікарні.
Незадовго до нещастя мати сказала:
— Хочу в ванну.
І Степан Іванович забрав її в Мену, у квартиру з усіма комунальними вигодами. Лежала б у Феськівці — загинула б і вона.
Того дня у Оксани було два уроки в Менській музичній школі. Пішла вона з дому десь о першій годині, наказавши Альонці глядіти брата, не робити ніякої шкоди. Діти хворіли — в обох був бронхіт.
— Грайтеся, я недовго. Швидко повернусь,—сказала.

Повернулася о четвертій.
— Іду вулицею і бачу, що з димаря йде дим, — згадує вона. — Чому? Хто міг розтопити грубу? Відімкнула двері, а зайти вже не могла. Кинулася до вікна кімнати, де залишалися діти. Розбила шибку, кличу їх, а ніхто не відгукується. А в хаті ж газовий балон. Не доведи, Господи, вибухне. Кричу, волаю. Прибігли сусіди, люди, що в посадках за хатою дрова пиляли. Віктор Ємець, він працював разом зі мною, ми ще з ним сусіди по городу, вбіг у палаючу хату, знайшов дітей під ліжками, куди вони, мабуть, забилися від страху. Подав їх через вікно. Давай робити штучне дихання — ніякого результату. Приїхала «швидка», зробили укол — нічого.
Дітей повезли у Мену.
Я була в такому розпачі, що й згадувати страшно. Картала себе: я винна, недогледіла. Діточки, донечко, синочку!..

«Заплакала тільки через місяць. А тоді буда в якомусь ступорі»

— Наступного дня привезли моїх діток у маленьких червоних домовинах. Відспівували їх у церкві, а потім опустили в одну могилу. Поминали в школі.
Спасибі колективу школи, сільраді. Вони взяли на себе всі витрати по похованню, дуже мені допомогли. А далі усе село збирало гроші, щоб розрахуватися за згорілу хату зі спадкоємцем її колишніх господарів. 2000 гривень зібрали. Люди давали, хто скільки міг.
Я залишилася без дітей і даху над головою. Перші дні ночувала в кумів, які не відходили від мене ні на крок. Ще три дні пожила у батьковій квартирі. Коїлося зі мною щось неладне. Не вірила, що дітей нема. Уранці вставала і пекла їхні улюблені млинці. Для них, хоч і знала, що їх нема.
Батько боявся залишити мене на самоті, взяв із собою до Чернігова, де наші добрі знайомі вирішили, що мене треба вивезти звідси. Так я опинилася в Києві, працювала в одній із приватних фірм. Жила, як автомат: робота, квартира, знову робота, дорога до житла... Раз помітила, що в транспорті на мене оглядаються люди. Виявляється, я плачу. Сльози потоками ллються з очей. Це вперше після того страшного дня, коли не стало моїх дорогих дітей.

У грудні я повернулася до Феськівки. Умовив повернутися хороший друг, дорога мені надійна людина.
Приїхала в село вночі.
— Я хочу до дітей, — було перше, що сказала.
Він не пустив:
— Не треба вночі, підемо завтра вранці.
Перші мої дні у Феськівці були дуже важкими. Страшно дивитися людям в очі, соромно. Боялася людського осуду, не знала, куди себе подіти. І досі живу з цим відчуттям, що винна в смерті дітей. Не вберегла, недогледіла...

Продала квартиру в Мені і купила в селі дві хати та корову

— Мати моя — росіянка з Вологди. Після того, що сталося, попросила батька відвезти її на батьківщину. Там вона й відійшла, царство їй небесне і наша вічна пам'ять. Про своє рішення повернутися у Петрівське заявив і батько.
— Продавай квартиру, — сказав мені. — Ми там жити не будем.
Я так і зробила. А за виручені гроші купила у Феськівці дві хати і корову. Хати по сусідству. Якраз через дорогу від згарища. Гадала, що в одній буду жити я, а в другій батько. Він двічі приїздив. Але залишитися не захотів. Йому було важко жити з усвідомленням, що ось тут, поряд, сталося таке горе. І він поїхав у край свого дитинства, в Петрівське. Казав, що там йому добре. В останній час тяжко хворів, а минулого року помер.
Життя не стоїть на місці. Так склалося, що я познайомилася з Миколою. V нього вже було кілька відсидок, але він мені здався не закінченою людиною. Вірила, що все в нас буде добре, що він стане іншим. 11 березня 2007 року у нас народилася Оленка. Бачите, імена у моїх дочок схожі. Та — Альона, ця — Олена. Повірте, я не могла дати їй інше ім'я. Дуже дорога мені пам'ять про ту, Альонку. Дуже хотілося, щоб народилася донечка, така ж сонячна, як та, Альонка — Оленка...

Ми прожили з Миколою три роки. А потім він почав випивати, піднімав на мене руку. І я з малою дитиною поїхала до батька. Влаштувалася на роботу в Семенівці. Микола приїздив, просив повернутися. А одного разу зателефонував і сказав, що його заарештували:
— Мене не буде. Подзвоню, коли зможу.
І тут я зрозуміла, що вагітна. Так хотілося цієї дитини — не виходило. І ось у такий момент, коли чоловік знову опинився за ґратами на три роки, — є.
27 листопада 2009 року народився Андрійко. З двома дітьми і коляскою я їздила до нього на зону, возила передачі. І тоді ж вирішила розірвати наш шлюб, перевести дочку та сина на своє прізвище. Ну нащо їм судиме? Нехай живуть з моїм, не приниженим ніяким злочином. Так що вони в мене — Луговці. У декретну відпустку за сином я приїхала до Феськівки, у свою хату. Так і живу.

Перед пожежею приснився страшний сон

— Десь за тиждень до нещастя мені приснився страшний сон. Ніби була пожежа, і померли мої діти. Зі мною залишилися їхні душі. От їх нема, а вони зі мною. З цим відчуттям я нібито кудись їду.
Прокинулася, розповіла
сон мамі. Усе думала, як таке може статися зі мною і з моїми дітьми. Яка пожежа? А воно ось як склалося. Сон виявився віщим.
А душі моїх загиблих дітей — зі мною. Згадую їх повсякчас. Альонка була дуже музичною. Могла повторити будь-яку пісню, яку співали мої учні. Заплющу очі і чую чистий прозорий голос дочки:
Рідна ненька
мене народила
У квітчастій
карпатській колисці...

Цю пісню вона перейняла від моєї кращої учениці Світлани Басистої. Маленька ж іще була, а ні разу не збилася з мелодії. Слух мала абсолютний. Я хотіла її восени до першого класу віддати. Дарма, що в п'ять літ. Альона вже ходила у підготовчу групу до Галини Петрівни Назаренко. Гарна була дитина, прибирати в хаті допомагала, картошку чистила, біля лежачої бабусі клопоталася. І Олежик, мамин синочок. Миле, добре дитя...
Минає час, а я дивлюсь на ровесників моїх покійних дітей і уявляю, якими б вони вже були. Альонка б оце ходила до дев'ятого класу, Олежик — до сьомого. У їхні дні народження у лютому я обов'язково запалюю свічку і боюсь, щоб вона не впала.

«У мене немає права на відступ. Треба жити»

— Спасибі Господу, що він дав мені ще дочку і сина. У них тепер — усе моє життя.
Сьогодні Оленці вже п'ять років, Андрійку — третій. Дочка гарно співає, танцює, торохтить без угаву. А синок досі мовчить. Усе чує, розуміє, а не говорить. Я вже хвилююсь, а люди кажуть: усе буде добре. Діти ходять до дитсадка, який відкрився в селі. Хазяйства я не тримаю. Пораю город. У мене дуже хороші сусіди, яким не знаю, як і дякувати. Ось Марія Іванівна Шерстюк, золота людина. Щодня приносить моїм дітям молока, грошей не бере. Допомагає мені в усьому.
Чудові люди в нашій школі. Теж готові підтримати в будь-яку хвилину. Їх надійну руку допомоги я відчуваю повсякчас.
Жити з двома дітьми непросто. Стараюсь заробити, щоб забезпечити сім'ю. Після смерті батька продала хату, що колись придбала для нього. І купила музичну апаратуру. Мені вже тридцять чотири роки. Хочу відкрити свою справу, зайнятись концертною діяльністю.
У мене немає права на відступ. Піти з життя я не маю права — у мене діти, їм потрібна мати. Значить, будемо жити.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №17 (1355)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.