Паспорта в Аліни немає, а синочку вже другий рік

Про дівчат-підлітків, що у шкільні роки стають мамами, ми вже писали. По-різному складаються долі їх і їхніх дітей. Що рано народжувати у 14-15 літ, скаже кожен. Але коли таке вже сталося, кого тут засуджувати? Та й хто має на це право? Тут треба думати, як виростити дитину. Вона ж ні в чому не винна.

«Метрики мені вже витребували»

Знала ж, що Аліна Ганжа із села Пустотине Носівського району в п'ятнадцять літ народила сина, але, переступивши поріг хати, в якій вона живе, і побачивши в кріслі перед телевізором маленьку худеньку білявку, подумала, що це чиясь дитина, а ніяк не вона. Ну дуже молоденька! Та поруч тупав хлопчик, простягав до неї ручки:
— Мама! Мама!
Це Дениско, Алінин синок, якому 30 січня минув рік.
— Яка ж ти молода! — кажу.
— 18 квітня буде вже сімнадцять, — усміхається Аліна.
Володимира Дмитрука, батька хлопчика і її цивільного чоловіка, вдома не було. Хотілося познайомитися і з ним. Але той так і не з'явився, пояснивши Аліні телефоном, що він далеко, аж у Згурівці Київської області, і повернеться хіба що ввечері.
— То як тобі живеться, Аліно? — цікавлюся.
— Добре, — каже вона. — Туберкульоз мені в Чернігові вилікували. Тепер я з сином і з Володею. Все гаразд.

— Паспорт уже одержала?
— Ні, паспорта ще немає. За ним треба їхати у Княжичі, це село у Броварському районі під Києвом, звідки я родом. А метрики, ну свідоцтво про народження, Носівське управління у справах сім'ї мені витребувало. Так що тепер і паспорт буде. Тоді й розпишемося. Сина Володя записав на себе. І гроші за його народження Володя получив. Зразу вісім чи дев'ять тисяч, а до року — по 800 гривень у місяць.
— Що ж це ти така рання, Аліно? У п'ятнадцять, сама дитина, сина народила...
— Так склалося. Влюбилася у Володю. Баба лаяла, казала: «Та він же старший пошти на двадцять літ, мати в тебе така». Ну й що?
— Неслухняна ти дівка. А що ж мати?
— Я з нею давно не живу. Вона й досі в Княжичах, а мене баба сюди забрала, в Пустотине. Я тоді до третього класу перейшла.

— Вони що, обидві п'яниці?
— Ну, мати спочатку не пила. Працювала в хорі Верьовки. Голос у неї дуже гарний. А тоді вийшла заміж. Була вагітна мною, як батько сів у тюрму. Коли повернувся, мати вже в хор Верьовки не пішла. Співала в церковному там, у Княжичах. А тоді вони розійшлися. Мати" зійшлася з іншим. Через якийсь час баба приїхала сюди, в Пустотине. Тут жив її безногий батько Микола Данилович Лакей. Забрала й мене. Сюди ж приїхав і мій батько Валентин. Робив на фермі сторожем. Пили вони з бабою по-чорному. І батько помер. 38 років йому було. Я тоді у п'ятий клас перейшла. Баба прийняла собі приймака. Через пару років він теж помер.

«До інтернату попросилася сама»

— З бабою ми не мирили, лаялися. Вона все, було, інтернатом погрожувала: «От попадеш в інтернат, там узнаєш!» І я зрештою сама попросила класного керівника Ларису Петрівну, щоб мене відправили в інтернат. До восьмого класу я вже пішла у Старій Басані.
На той час ми вже рік зустрічалися з Володею. То він приїздив за мною в інтернат. Я казала, що це мій дядько. Мене й відпускали з ним під розписку. А тоді хтось із подруг здав мене. І хоч у школі вже знали, що це не дядько, але під розписку відпускали до нього.
І тут на медогляді сказали, що в мене киста яєчників, через це ніколи не буде дітей.

Я зателефонувала матері. Та каже: «Їдь, у мене є хороший гінеколог». У Броварах діагноз підтвердили. Ні на яку операцію я не пішла, а в Стару Басань не повернулася. Приїхав Володя. І через місяць виявилося, що я вагітна. Володя дуже хотів сина, зрадів і сказав, що ми повернемося в Пустотине, до його матері. Ми трохи пожили в неї, а тоді перейшли в оцю хату. Тут жила Володина баба Маша. Вона пішла жить до дочки, моєї свекрухи, а ми поселилися тут.
Із школи-інтернату мої документи передали у Бобровицю, в заочну школу. Але я туди ні разу й не їздила. Свідоцтво про закінчення 9 класів мені видали вже в Чернігові, у тубдиспансері, куди я потрапила зразу після родів. Десять місяців там лікувалася і вчилася.

Дениско народився вагою 3400 грамів і зростом 52 см

— Син народився з хорошою вагою — 3400 грамів і 52 сантиметри зросту. І тут виявилося, що в мене туберкульоз. Ні-ні, не відкрита форма, але якась там пляма була. Володя забрав нас із сином з пологового будинку додому, а через чотири дні «швидка» відвезла мене в Чернігів. Дитина залишилася на руках у Володиної матері Ніни Іванівни і сестри Наташі, яка через місяць народила донечку. Там Дениско і був, аж доки мене не виписали з тубдиспансеру. Лікарі сказали, що я повністю вилікувалася.
Дениска похрестили без мене. Тепер ми з ним нерозлучні. Він у нас парубок ранній. Ще до року почав ходити. І перші слова вимовив до року: мама, баба, папа, дай, ні, іди... Цікаво, що добре вимовляє букву «р». Синок, скажи кар!
— Кар-р-р-р! Кар-р-р-р! — сміється-заливається хлопчик.
— А як машина гуде?
— Р-р-р... р-р-р...
— От молодець! — беру я хлопчика на руки. Дитина чужих людей не боїться, несе іграшки, тягне машинку. — Ти мій хороший!

— Так що виріс Дениско без маминого молочка?
— На сумішах виріс. У свекрухи дві корови. То їхнє молочко пив. І тепер нам носять. А найбільше Дениско любить суп з макаронами, ще банани. А м'ясо випльовує.
Я ж, по правді кажучи, куховарити не вміла. Володя навчив борщ варити, вареники ліпити, рагу готувати. Минулого літа ми держали двох свиней, сотню бройлерів, кролів, курей. Тепер лишилося троє курок і півень. Бройлерів вивозили в Київ на базар. По 30-35 гривень за кілограм продавали. Тепер думаємо знову сотню бройлерів узяти. Треба ж якось копійку заробити. У Володі роботи нема. Руки в нього золоті. Ходить по людях. То машину комусь ремонтує, то ще щось робить.
Сина він любить безмежно.
— Моя дитина. На мене схожий, — хвалиться.
І малий до нього аж труситься.

У першому шлюбі у Володі дочка Альона. Їй уже чотирнадцять, живе з матір'ю у Веприку. Приїздила знайомитися з братом. Каже:
— На мене похожий.
Одного ж батька діти.
Мати моя тільки раз приїздила, щоб з онуком познайомитись. Привезла у подарунок соску-пустушку. П'є, як і пила.
Мені ж зараз треба одержати паспорт і оформити допомогу на дитя. З часом, думаю, розпишемося з Володею. Щоб було, як у людей.


"Ми доглядали Дениска. А куди ж його подіти?" Ніна Іванівна з дочкою Наталією та Онукою Орисею

«Та як же б я відмовилася від онука? Нізащо!»

Мати Володимира Дмитрука Ніна Іванівна Мешкова живе з великою сім'єю на цій же вулиці. Колись давно вона переїхала сюди з Дніпропетровщини. Та так і осіла тут.
— Там степ, овочі родять чудово. А тут можна тримати худобу, щоб годувати сім'ю, — каже вона.
— Ніно Іванівно, — питаю я, — як ви відважилися взяти на себе тижневу дитину? Виростили Дениска з пуп'янка.
— А що було робити? Мій же онук. Невже б же я відмовилася? Та нізащо! Дитина ж не винна, що народилася у таких батьків.
Сином, на жаль, похвалитися не можу. В молоді літа потрапив у в'язницю, чотири роки відсидів. Тоді від нього й дружина з дочкою пішли до іншого.
А після ув'язнення Володя запив. І досі п'є. Все на світі уміє робити. Роботи постійної нема в селі. Гукають люди. А розплачуються чим? Чаркою. А він і радий. Біда...

Коли почав плутатися з Аліною, що ми тільки не робили! І лаялися, й застерігали: вона ж дитя, майже ровесниця твоєї дочки. Її проганяли з двору. Поведінки дівчина не кращої. Матері-п'яниці вона давно не потрібна. Баба п'є без зупину. Хто займався вихованням Аліни? Коротше кажучи, яке брело, таке й стріло. От і доходилися... Жили трохи в нас. Та тут же сім'я — десять душ. От ми і вирішили поселити їх у бабусину хату. Тепер мама у мене, а вони — там.
А коли після пологів виявилося, що в Аліни туберкульоз, ми дитину забрали до себе. Дениско — хлопчик гарний. І дуже ранній. У шість місяців впевнено сидів, до року пішов, десь у дев'ять чи десять місяців. А до того швидко повзав. Кмітливе дитя. Усе розуміє. Скажу: подай оте, принеси оте, — подає, несе! Любимо його всі, забавляємо. І тепер беремо до себе. А що вже молоко, інші продукти туди несемо, то й говорити не варто. Наша ж дитина.
Що ж, пустили дитя на світ — нехай живуть. Треба б давно сину за розум взятися і Аліні пам'ятати, що тепер вона — мати.

Досі ніяк не одержить паспорт. Залиш дитя на нас і їдь у Княжичі, клопочи. Яка проблема? Треба мати документ, невже не зрозуміло? Через місяць їй сімнадцять, а паспорта все ще нема. Якась безвідповідальність.
Досі курить. І це після туберкульозу! Лікувалася в Чернігові, приїздила в село, тікала — але не до дитини, а до Володі. Пояснювала, що через хворобу не сміє наближатися до малого. Ну то маску одягни! Невже не цікаво, як росте твій син? Наташа, дочка моя, була з Дениском більше, ніж рідна мати. У неї Орися вже третя дитиня, на місяць молодша за Дениска. То, було, Наташа й каже:
— Якщо Дениско буде непотрібний батькові та матері, я вирощу й виховаю.
Дуже любимо його. Наша дитина. Дай Боже йому щасливої долі!


Аліна з синочком

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №12 (1350)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.