Жінка, якій дарують радість. Зустріч зі спортсменкою Валентиною Цербе-Несіною

З Валентиною Цербе-Несіною ми зустрілися у неї вдома. Моє хвилювання минуло за кілька хвилин. Раптом відчула, що знаю цю людину дуже давно. Спортсменка сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги, розповідала про себе просто і відверто – це було так по-домашньому, без жодної показовості чи зірковості. Привітна, відкрита, усміхнена жінка. Але є в ній щось таке, що дало змогу стати бронзовою олімпійською призеркою. Що саме, я і спробувала з’ясувати.

– Валентино, у Вас таке незвичне для українки прізвище – Цербе, звідки воно?
– Я народилася в селі Поліському, на Житомирщині. Біля нашого села було німецьке поселення, звідки родом мій тато – Адам Карлович. Мама – Антоніна Остапівна, українка. І хоча наш батько німець, за паспортом я – українка.

– Що пригадуєте з дитинства?
– У нас велика родина: брат мого батька жив далеко і спілкувалися ми рідко, а ось із маминого боку в мене дві тітки і троє дядьків. Для мене це приклад великого сімейного родства, коли дружать сім’ями, допомагають одне одному, їздять у гості. Коли рідні приїжджали на свята, ми з сестрами спали на горищі на сіновалі, надаючи їм наші ліжка. Наш дім любили, і гостей було завжди багато: всі родинні торжества відбувалися у нас. Тому законам гостинності я привчена змалку. Всі приїжджали з подарунками, і нас, дітей, це особливо радувало. Мабуть тому, ставши дорослою, ніколи не ходжу в гості з порожніми руками.

– У Ваших батьків п’ятеро доньок. Як воно жити в такій сім’ї?
– Ми зростали в доброті і любові одна до одної і в повазі до батьків. І тата, і маму називали на «Ви». З дитинства були привчені до роботи. Може, тому і спортсменкою стала, що виконувала всю роботу – як чоловічу, так і жіночу. А в селі її вдосталь: тут тобі сіно, дрова, городи і води з криниці треба наносити. Шити і в’язати вмію, правда, нині вже не роблю цього. І справа не в часі. Мабуть, немає такої потреби.

– А яку хатню роботу Ви виконуєте із задоволенням?
– Я хронічна «чистюля». Мені треба, щоб усе блищало. (Все так і є. У квартирі ані пилиночки. – Авт.).
– А що любите готувати? Є якась фірмова страва від Валентини Цербе?
– Готую все. Чоловікові найбільше подобаються мої чебуреки. А ось м’ясо чи рибу в нашому домі готує мій чоловік Анатолій.

– У Вас у квартирі всюди квіти…
– Це все мій Толя. Він любить копатися в землі, щось садити, возитися з розсадою. Це в нього від його батька. Спочатку мені було трохи дивно, бо в нашій родині батько виконував суто чоловічу роботу. Але з часом я згодилася, це ж чудово, коли людина робить те, що приносить їй задоволення. В нас немає розподілу, хто головний у сім’ї і кому що більше подобається – той те й робить. А виконує її чоловік чи жінка – несуттєво.

– Про якого чоловіка Ви мріяли і чи виправдав юнацькі сподівання Анатолій?
– У мене був приклад моєї старшої сестри Світлани, яка провела свого хлопця в армію, дочекалася і потім вони побралися. Кожного дня він писав їй листи. Вони навіть були пронумеровані. Мені також такого хотілося. І Тошик здійснив мою мрію: коли я була на змаганнях, він писав мені листи. І, взагалі, він уміє мені дарувати радість.

– Як Ви познайомилися зі своїм чоловіком?
– Ми з подругою на її день народження пішли на дискотеку. І там був він. Не помітити його було неможливо. Синьоокий красень у білій сорочці і з піджаком через руку. Можна сказати, що це було кохання з першого погляду. Відтоді всі інші хлопці перестали для мене існувати.
– У Вас цікава історія з одруженням…
– Так… Після Олімпіади мені подарували квартиру. Але щоб її отримати, треба було розписатися. В четвер, 11 березня, без нашого відома тренер домовився в РАГСі, що нас розпишуть. Єдине, що спитав: «У тебе з Анатолієм серйозно?» Часу, щоб купити костюм або сукню не залишалося, обручок – не було. І досі чоловік сміється: «В тебе хоч спитали, чи ти згодна, а мені лише показали, де підпис поставити».

– Так сталося, що у вас не було справжнього весілля. Мрію кожної дів¬чини побути нареченою не плануєте втілити в життя?
– Час від часу виникає така думка, особливо при наближенні річниці одруження. Але потім, через щоденні турботи, вона якось щезає.
– Ви любите отримувати подарунки?
– Звичайно, як і кожна жінка. Але й дарувати люблю. Один із моїх дядьків був надзвичайно щедрою і доволі заможною людиною, тож ми завжди знали: їде наш дядько – чекай на подарунки. Отримувати і дарувати люблю практичні речі. Краще, щоб вони були недорогі. Тому й стосовно інших намагаюся примічати: кому що потрібно, і дарувати, знаючи, що це принесе користь.
Іноді роблю подарунки собі, переважно спонтанно, особливо, коли якісь проблеми чи неприємності. Люблю змінювати імідж – з білявки в брюнетку через бордо.

– Якщо вже ми заговорили про свята, то 23 лютого було днем народження Вашої медалі. Святкували?
– Звичайно. Спочатку сказала чоловікові, що 23 лютого це буде моє свято, його, чоловіче – 6 грудня, на День української армії. А потім подумала: якось несправедливо – всі чоловіки святкують, отримують вітання, а мій залишився без свята. Тому на сімейній нараді одностайно вирішили свята поєднати. Відзначали в ресторані.

– Чи є у Вас нездійсненна мрія?
– Так. Політати на дельтаплані. Вже навіть навчилася ним керувати. Але чоловіку це не до вподоби. Тож мрія поки залишається мрією.
Писати про Валентину і не поговорити з її чоловіком, я не могла. Він покохав її ще до того, як вона стала олімпійським призером. Чекав її зі зборів і змагань, радів її перемогам і розраджував у хвилини відчаю. Він просто її кохав і досі кохає, а хіба це не головне для жінки?
– Анатолію, чому з усіх дівчат обрали саме Валю?
– Закохався.

– Ви разом вже майже 18 років? Яка вона, ваша Валя?
– Добра, весела. В неї особлива аура, мені з нею добре і затишно.
– Якому відпочинку віддаєте перевагу?
– На природі з шашликами. Ми легкі на підйом, раз – зібралися і в ліс чи до річки. Були за кордоном: у Люксембурзі, Франції, Німеччині тощо, поїхати-подивитися туди – добре, а щоб відпочити, краще – в Крим.
– 8 Березня, потім річниця весілля, що будете дарувати?
– Секрет. Можу тільки сказати, що обов’язково квіти і побалую чимось смачненьким.

***

Слухаючи розповіді Валентини про її життя, здається, зрозуміла, завдяки чому вона вистояла і відбулася як спортсменка, громадський діяч і просто як жінка. Валентина велика трудяга і справжній боєць. А якщо вона береться за якесь діло, то робить його якнайкраще, незважаючи на труднощі, і розраховує лише на себе. Тоді успіх – це вже закономірність…

Олена Маслова, «Деснянка вільна»

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.