Людмила Хропата — жінка за штурвалом

Стояти за штурвалом судна й борознити водну гладь мріяла ледь не половина радянських хлопчиків. Дівчатка, звичайно, ідеальну професію малювали собі в інших тонах. Ну не жіноча це справа — кораблями керувати. Але доля — дивна штука. Її виверти часто змушують робити те, про що навіть і не мріяв. От і Людмила Хропата займалася у своєму житті багатьма «нежіночими», як дехто скаже, справами: стояла за штурвалом суден, ледь не перша з чернігівок почала керувати автомобілем, а тепер ще й розбудовує власний будинок.

Механіків-жінок не буває. А штурмани бувають!

Чесно кажучи, знайомство з флотом у Людмили Хропатої було практично випадкове. Вона прийшла працювати паспортисткою до чоловічого гуртожитку річкового порту. І… приросла. Тож вирішила отримати відповідну освіту.
— До Київського річкового училища з чоловіком вступали разом. Тільки мене, на жаль, на механіка не прийняли — сказали, жінок-механіків не буває. А мені так хотілося! Довелося вчитися на штурмана. Була єдиною дівчиною в групі. Хлопці були ледь не з усього світу. І мене вони чомусь теж сприймали, як хлопця. Ходила з ними по всіх пивних бочках. Так і склалося по життю: я більше з чоловіками дружу. Закінчувала навчання я вже начальником річкового вокзалу, тільки відкривався новий. Але про посаду свою ніколи в училищі не розповідала. Мені здавалося, що все одно ніхто не повірить. Тож казала, що працюю матросом.

У всьому басейні — тільки три жінки на суднах!

Уже після училища жінка сповна скуштувала справжньої романтики життя на судні.
— Я прийшла на судно третім помічником капітана, а виросла до першого помічника. Але обов’язково треба було поєднувати. Тому, до того ж, я працювала ще третім помічником механіка. Ніякою зіркою не була. Виконувала всю роботу, як треба. По чотири години стояла на вахті, як усі, сиділа у машинному відділенні, підливала масло, що роз’їдало руки, я вже не кажу про нігті. Ніхто не звертав уваги, що жінка. У нас у порту я була єдиною представницею слабкої статі. Та й по всьому басейну нас було, мабуть, троє. Треба зізнатися, не люблять жінок на судні. У першому ж рейсі виходжу на рацію, а мені з іншого кінця проводу кажуть: «Кокіца, іди геть з рубки!» Прийняли за кока. Це потім, звичайно, усі в басейні вже знали, що у нас на судні така дивина.

Син керував судном уже в п’ять

Навігація у флоті триває ціле літо. Плавсклад йшов на судно весною і повертався на берег тільки восени. Тож, на воді фактично минало все життя.
— Ми з чоловіком плавали на одному судні. До речі, справжні водники якраз кажуть саме «плавали», навіть наука, яку викладають у цій сфері, називається якраз «правила плавання», а ніякого не «ходіння». На судні виріс і син, як у багатьох колег. Що характерно, поки двигун працює, діти сплять. Як тільки вимкнути, одразу прокидаються. До речі, мій син уже в п’ять років прекрасно володів штурвалом. Якось приходжу в рубку, там нікого нема. Син сидить сам кермує, а вахтовий у каюті грає в карти. Тож я зовсім не здивувалася, що Юра пішов по наших з батьком стопах. Але на річці його щось не влаштувало — пішов у море. У 27 років він отримав диплом капітана дальнього плавання. Дуже рано. Я думала, ще довго йому не довірять судно, але ж ні — ще до тридцяти став капітаном.
Сама ж Людмила Хропата плавала, поки син не пішов до школи. А потім довелося повертатися на берег — до порту.

Про колишню славу порту

Сьогодні в Чернігівському порту залишився тільки один теплохід, про колишню міць нагадують хіба що ржаві баржі. Та Людмила Хропата пам’ятає його зовсім іншим.
— Я прийшла до порту в 1971 році. Це було дуже потужне підприємство — більше тисячі працівників. Тут ремонтували, будували, обробляли судна, був флот, механізація. Коли я була начальником пасажирського вокзалу, у нас було кілька регулярних рейсів: Чернігів—Ушня ( це в бік Новгорода—Сіверського), Чернігів—Максим, Чернігів—Надинівка (вниз за течією), а з Києва ходила «Ракета». А на дачних лініях скільки було пасажирів! На Жавинку їх на «Казбек» завантажувалося 350 чоловік — ледь не по лавках вода ходила. Автотранспорту в ту сторону не було зовсім. А вантажів скільки возили! Вугілля — на ТЕЦ, крейду і пісок — на силікатний завод, навіть у Росію вантажі ходили по Десні, хоча там річка набагато вужча. У верхів’ях є такі «вісімки», де два теплоходи ідуть фактично паралельно, але один іде в Чернігів, а інший з Чернігова. Там вище за течією такі місця — незаймані цивілізацією. Річники кажуть, коли туди виходить теплохід: «На Індію пішов». А розливи які були. Стоїш на пристані в Новгороді—Сіверському, а іншого берега не видно! Тепер же автотранспорт повністю замінив річковий — і швидкість, і комфорт інший.

Зовсім по-іншому, каже жінка, доглядали і за річкою.
— Земснаряди працювали цілодобово — чистили і чистили. Тому що був вантажопотік, були клієнти, були замовники. До того ж вся Десна була поділена на шляхові ділянки. На кожній був відповідальний за глибини, за те, щоб ніякі корчі не плавали. Стежили і за умовами — плавучими й береговими. Коли перестали чистити річку так інтенсивно, ми в порту шукали інші можливості. На силікатний завод та й усім будівельним організаціям треба був пісок. Тож, плавкранами ми і пісок набирали, і заодно чистили русло, щоб хоч якось окупити роботи. Зараз перестали робити і це. Чистити річки може тільки державне підприємство «Укрводшлях». Вони порахували, що Десною возять вже не так багато вантажу. І економічно невигідно витрачати величезні кошти на її розчистку.
На те, що сталося з Чернігівським портом, та й українським флотом взагалі, Людмилі Леонідівні просто боляче дивитися.
— Це просто якесь шкідництво. Скоро українського флоту не залишиться зовсім. Скільки було суден. Все порізали на металобрухт. Просто серце крається. Ми ж за ними, як за дітьми, доглядали, латали, ремонтували. Зараз нема нічого. А щоб купити нові судна, потрібні просто фантастичні суми.

Знову за кермом, але таксі

На пенсію Людмила Хропата пішла з посади заступника начальника Чернігівського порту. Але відпочивати на канапі вона не захотіла. Вирішила починати нове життя.
— Пенсіонеркою не почувалася. Та, звичайно, і добавка до пенсії не завадила б. Іти кудись на фірму й займати місце молодих теж не хотілося. І я вирішила таксувати — сама собі, ні від кого не залежати. 30 років я за кермом. У мене завжди була машина — спочатку «Москвич». Потім я почувалася просто королевою за кермом «Волги», коли жінок-водіїв ще зовсім у нас не було. Тепер, звичайно, ті автомобілі мені здаються просто возом. Так і працюю в бригаді біля «Градецького». Там теж тільки чоловіки. Вночі, тим більше, із жінок ніхто не виїжджає — це дуже важко. Але я їжджу цілий рік.

На пенсії Людмила Леонідівна опанувала не тільки нову професію, але абсолютно новий стиль життя. Корінна мешканка міста, у якої у селі навіть родичів ніколи не було, два роки тому вона придбала звичайний будиночок за 30 км від Чернігова, у селищі з двома десятками хат — потягнуло на землю, каже. І взялася облаштовувати тут власний рай. Повчитися жити зі зручностями навіть у глушині тепер до неї ходять місцеві селяни. У свій перший, учнівський, рік у селі вона вже збирала перший врожай із власного городу. Старий сарай потихеньку перетворюється на справжню «кают-компанію», що зажди відкрита для всіх знайомих і незнайомих. Тут влітку збиратимуться на шашлик справжні друзі і з величезних вікон милуватимуться сосновим бором, що жінка висадила власноруч, і маленьким озером, де з весни вже плаватиме рибка.
— Тут, мабуть, місце дуже благодатне. Дідусь, у якого купила хату, вже відсвяткував сторіччя. Тим не менше сам приходив оформлювати всі формальності у юриста й був напрочуд бадьорим. Тож, думаю, на природі й я так добре збережуся! — жартує Людмила Хропата. А ми тільки вкотре переконуємося: «нежіночих» справ просто не буває — жінка може все!

Ольга Чижова, тижневик «Чернігівські відомості», 7 березня 2012 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.