Петро Кононенко: «Ми завжди були в Європі. Ми – один з найхаризматичніших етносів світу!»

Доктор філологічних наук, професор, академік Української вільної академії наук (Нью-Йорк), Української академії наук, Голова Вченої ради Українського університету (Москва). Автор понад 30 монографій, програм, підручників і посібників. Поет, прозаїк, драматург, критик і літературознавець.
Кавалер орденів Святого Володимира III та II ступенів, князя Ярослава Мудрого V ступеня. Лауреат Міжнародних премій ім. Й. Г. Гердера, ім. академіка О. Білецького, Володимира Великого, Ярослава Мудрого та ін. І цей список можна ще довго продовжувати. І все це, як не дивно, про одну людину - нашого земляка Петра Кононенка, який народився і провів своє дитинство у селі Марківці Бобровицького району.

Нині він - директор Національного науково-дослідного інституту українознавства. Його шанують і ним пишаються в Україні і за кордоном. Та попри всі свої звання і досягнення Петро Петрович завжди лишається людиною, звичайним чоловіком, який охоче спілкується зі своїми односельцями, трудівниками землі... Так само залюбки пан Кононенко поспілкувався і з кореспондентом «Чернігівщини».

— Петре Петровичу, на вашому рахунку ціла низка літературних досягнень, звань, Ви — ініціатор і фундатор сучасної наукової концепції українознавства. А з чого ви починали свій творчий шлях?
— Мій шлях почався з того, що я пішов у семирічну марківецьку школу (посміхається - Авт.). Проте насправді, моє життя пов'язане з двома людьми з прізвищем Шевченко. Одна — це моя мама, Павлина Семенівна Шевченко. Проста сільська дівчина, вона була наділена неймовірним голосом, співала в хорі й грала в самодіяльних театральних виставах. її навіть запрошували в театр Садовського, але батько Семен, який керував церковним хором, відповів: «Павлина у тіятр не піде — вона в нас дівчина чесна». На все життя я запам'ятав свою матір доброю, уважною й співчутливою. Сама виховувала п'ятьох дітей, бо ж батько то переховувався від бандитських груп у селі, то воював, а коли повернувся, вона його не прийняла. Так і лишилася одна, хоча багато хто до неї сватався.
І друга велика людина - це, звісно, наш Кобзар - Тарас Григорович. Тому для мене на все життя залишилися два дороговкази: що зробила б мати, і що сказав би Шевченко.

— Філологічний факультет ви самі обрали. Вже тоді знали, що пов’яжете своє життя з українознавством?
— Я мріяв бути вчителем. Але був момент, коли ледь не став військовим медиком. Якраз складав іспити, як тут до мене приїздить заплакана мати й показує повістку з військкомату: «Срочно явиться в военкомат. В случае неявки Петр Кононенко будет отдан под суд». Приходжу туди, а мені дають направлення у Ленінградську військово-медичну академію. Інші за це що завгодно віддали б, але бути лікарем — не для мене. Сказав про це капітану Во-робйову, а він на мене квадратними очима подивився: «Ты ж закончишь академию — капитаном будешь! А там — до генерала дойдешь». Я йому відповів, що не можу бути генералом, тоді він зібрав військкомат і каже при всіх: «Вы посмотрите на этого хохла — он не хочет быть генералом!». Я тоді звернувся до военкома, й він дозволив зняти мене з обліку. Не уявляю, як склалася б моя доля: тоді відмова від виконання військового обов'язку прирівнювалася до державної зради.

— Навчання в університеті імені Шевченка також обрали не випадково?
— Любов до українського слова і привела мене до цього „вишу", який згодом став для мене рідним на багато років. У ньому все більше утверджувався дух Шевченка, Лесі Українки. Там нас навчали любити свою Батьківщину, свій рід, працю на землі... У нинішніх же підручниках, на жаль, немає жодного слова про це... Далі була аспірантура, захист кандидатської дисертації. Потім я поповнив лави Спілки письменників України і очолив кафедру української літератури КДУім. Т.Г. Шевченка, а згодом став деканом філфаку.

— Ви лишилися у стінах шевченківського університету. Здавалося б, все, як і мріяли. Звідки ж виникла ідея створення окремого Інституту українознавства?
— Разом зі своїми однодумцями вирішили, що треба створити єдину наукову концепцію українознавства. Асоціацію було зареєстровано у 1990 році (нині це Міжнародна асоціація «Україна і світове українство». — Авт.). У 1992 році був заснований окремий Інститут українознавства: на нашу першу конференцію прибуло понад 600 учасників із 36 зарубіжних країн. Тривалий час Інститут працював під егідою університету Шевченка, але почалося тертя з тодішнім керівництвом, і в 2000 році нас зареєстрували як Науково-дослідний інститут українознавства при Міністерстві освіти. А в 2009 році він отримав статус Національного.

— Чого, на Вашу думку, бракує українцям, аби бути щасливою нацією?
— Коли я був у США, то відвідав „Музей XX століття" у Вашингтоні. Так от, саме там, відкриваєш для себе, що, наприклад, мистецтво авангарду пішло, як ви думаєте, звідки (?), - з України (!), що зародження теорії і практики космічної галузі відбувалося в Україні. Світ знає, що ми зробили величезні відкриття в усіх сферах матеріальної і духовної культури. Але ми зможемо стати повноцінною державою і щасливою нацією лише тоді, коли будемо вчитися і в інших народів, і збагачуватимемо світову культуру та цивілізацію своїми здобутками і відкриттями! Ми жили на цій землі, ми ніколи її не полишали. Ми справді були одним з найхаризматичніших етносів в історії Європи і світу. От і йде мова: Україна і світ. Одні кажуть: ми маємо йти в Європу. Так, ми завжди були в Європі! Але ми скажемо: станемо українцями - знову будемо європейцями, не станемо українцями, - і ніякій Європі ми не будемо потрібні. Тож українцям, перш за все, не вистачає любові і віри у свою країну.

— Чи існують для Вас якісь літературні табу?
— Сьогодні багато хто пише заради популярності, заробітку. А для людини мистецтва - це взагалі не має грати ролі. Твори з вульгарною лексикою та сценами також вражають своїм несмаком, неетичністю. Письменник має бути наділений глибиною душі, тільки така література вправі стати класикою.

Сніжана Божок, тижневик «Чернігівщина» №50 (325)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.