Як становляться бомжами або Бомжі бувають різні

Перші приморозки ночами вже почалися — а це вірна ознака того, що незабаром міський центр соціальної адаптації бездомних та безпритульних скоро буде вщент заповненим. За два роки, що існує притулок, у Чернігові жодна людина не померла на вулиці від переохолодження. Мабуть, уже це варто тих грошей, що виділяє на утримання міський бюджет. Але для багатьох мешканців цього закладу це не просто гроші, а надія на те, що все налагодиться.

— Ще вчора всі вони були не потрібні нікому. Сьогодні вони відчувають себе членами суспільства. Це багато чого варте, — каже Микола Романов, директор центру.

І бомжі бувають різні

— Так, я бомж. У мене немає нічого і піти нікуди. Але ж і бомжі різні бувають. Хтось і тут побуде, і йому краще повернутися на смітник. А я взагалі не уявляю, як це — я і смітник. Не розумію, як жити без мила, не мати можливості попрати речі, помитися. Я народилася у нормальній родині: мама завідувала туберкульозним госпіталем, тато в театрі працював. Я жодного дня не провела на вулиці, — каже Регіна Кобернік, яка в центрі вже майже рік.
Регіна Кобернік відсиділа дев’ять років. І на волю вона не дуже й то хотіла. Навіщо? За ґратами хоча б їсти дають і спати вкладають. А куди йти далі — їй не було.
— Я ще начальнику колонії сказала: навіщо мені там скитатися, коли я завжди можу повернутися сюди? — пригадує Регіна Євгеніївна.
У рідному Львові у Регіни Євгеніївни залишилися дорослі син і дочка. Але під воротами колонії вони її не чекали: жінка вбила батька своєї доньки, така вона їм була не потрібна. Діти не те що не провідували, але й навіть не писали.
— Мене забрала до себе капелан релігійної організації. Вона була колишньою наркоманкою, а коли вдарилися у віру, стала збирати у своєму домі в Іванівці таких от знедолених. Там я й прожила 3,5 роки. А коли господарка померла, громада прилаштувала нас сюди. Нас було восьмеро. Залишилася я одна: хто пішов назад у тюрму, хто помер від наркотиків чи алкоголю, хто подався шукати кращої долі, — каже жінка.

Цього року вона вперше отримала відповідь від дочки. Дізналася, що у неї є онучка-першокласниця і малесенький онук. З сином не спілкується й досі. Але на дітей вона зла не тримає, знає, що винна сама. Та й забрати її до себе вони не можуть — нікуди. Але тепер у неї є велика мрія — побачити рідних.
— У центрі мені допомогли отримати паспорт, оформили пенсію за інвалідністю. Навіть доньці відсилала гроші. А тепер збираюся поїхати до неї в гості. Тільки чекаю, коли мені зуби вставлять, щоб вже постати у всій красі. Коли я сіла, доньці було 12, зараз — майже 26. Вона і так мене не впізнає, не те що беззубу, — зітхає Регіна Євгеніївна.
Одна з приватних чернігівських стоматологічних клінік безкоштовно вставить зуби трьом мешканцям центру.

Без дому і без ноги?

Тільки дивом 52-річний Іван Адаменко досі має обидві ноги. Він, може, не дуже це й усвідомлює, але диво це в його житті — саме центр соціальної адаптації.
— Нам зателефонували мешканці приватного сектора на вул. Любецькій. Повідомили, що на вулиці без свідомості лежить безпритульний. Ми виїхали й одразу ж викликали медиків. Нога у чоловіка була в жахливому стані. Коли його госпіталізували, мені зателефонував лікар і сказав, що доведеться ампутувати ногу. На щастя, все обійшлося. Ми профінансували лікування, і ногу вдалося врятувати, — каже Микола Романов, директор центру.
Іван Іванович бомжує вже близько десяти років. Зимою — по знайомих перебивався, влітку — в основному в лісі, прокормитися легше. Там ноги і відморозив — пішли язви. Коли його знайшли працівники центру, одна нога вже посиніла.

А колись у чоловіка було все — родина, житло, пристойна робота. Робота, каже, і підвела.
— Після розвалу Союзу я перейшов працювати до Ремпобуттехніки малярем з фарбування побутової техніки. Коштувало дешево, а мороки багато. Люди бачили, що я старанно все роблю, тож почали дякувати… пляшками. Подяк було надто багато. Дружина п’яних ненавиділа — у дитинстві натерпілася від батька-п’яниці. Ми розійшлися, квартира була її. Я опинився на вулиці. А все алкоголь… Ви застережіть людей, що від нього тільки морока, — зітхає Іван Адаменко.
Уже п’ять місяців, що Іван Іванович у центрі, він не п’є. На разі йому намагаються відновити паспорт і оформити інвалідність.

Вдова офіцера — на вулиці

Те, що на старості років доведеться жебракувати, Любов Володимирівна, новенька мешканка притулку, не могла уявити навіть у страшному сні! Вона була офіцерською дружиною. За чоловіком, військовим льотчиком, все життя промоталася по гарнізонах. Осіли у Львові 24 роки тому. Отримали службову двокімнатку, купили авто. Син вступив до інституту. А коли чоловік помер, залишилася хороша військова пенсія.
— Я так і не змогла звикнути до Львова. Я родом з Херсона, тому на Західній не дуже прижилася — дражнили москалькою. Добрих друзів теж не було, — пригадує жінка. — Коли син вирішив одружитися, його теща взялася допомагати нам приватизувати квартиру. Носилася з тими папірцями, носилася, та й продала. Вирішили купити житло у своєму районі. Коли одразу ж продали й ту квартиру, я занервувала. Попросила віддати тоді мені мою половину грошей, а з рештою хай вже син з невісткою роблять, що хочуть. Ми розділили гроші у нотаріуса. «Добрі люди» взялися допомагати мені шукати помешкання, забрали до себе додому. Спочатку ставилися до мене добре, але дедалі ставало все гірше. А потім куплену за мої гроші квартиру оформили на себе, забирали пенсію і відверто знущалися. Я терпіла п’ять років, адже йти було нікуди. А одного дня просто отримала пенсію, купила квиток і приїхала до Києва. Уже там на вокзалі якась жінка розповіла про чернігівський центр. І я одразу приїхала сюди. Принаймні тут до мене ставляться, як до людини, а не як до сміття. Вони тут просто рятують життя!

Чи варто?

У кожного, хто живе тут, своя дорога до вулиці. Навіть собака, і той приблудний — ледве відходили хвору тваринку. Більшість із тутешніх мешканців — інваліди. Працездатних не так багато. Але на громадські роботи виходять усі, хто може. Хто не працює, допомагає по господарству — попрати, попрасувати, прибрати. Не відмовляються листя погребти, клумби посаджати. За оголошеннями знаходять разову роботу в селі чи в приватному секторі.
— На зароблені гроші прогодувати себе самі вони не можуть. Але приємно те, що вони відчувають себе членами колективу. Якщо щось треба, допомагають один одному, — каже Микола Романов. — Якщо чесно, ми не чекаємо від наших клієнтів подяки, та й вдячні вони бувають не так часто, але ми знаємо, що робимо потрібну справу!

Постійно чую суперечки на тему: чи потрібно взагалі допомагати таким людям. А як інакше? Навіть якщо забути про милосердя і решту християнських чеснот, то варто подумати хоча б про власну безпеку. Якщо вони шукатимуть, як прокормитися, про роботу, будьмо реалістами, подумають в останню чергу! І тюрмою їх не залякаєш, і від злочину не втримаєш, там, врешті-решт, годують регулярно…

Олеся Скоробагата, тижневик «Чернігівські відомості», 2 листопада 2011 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.