«Мурат наздогнав нас. Але дитину я не віддала»

На долю Олени Таранової, яка на центральній вулиці села Прогрес Козелецького району торгує в кіоску, випало стільки випробувань, що вистачило б не на одне життя. Але вона тримається, трудиться, не покладаючи рук. Мріє вилізти з боргів і виростити дітей. І хоче бути щасливою.

У красеня туркмена закохалася з першого погляду

Їй було сім років, коли загинув батько. Працював зі своїм трактором на силосуванні і потрапив у транспортер. Залишилися вони з матір'ю. Світлана старша, а Вітя на рік менший.
Підрісши, Лена вступила до Бобровицького сільськогосподарського технікуму. Після другого курсу перевелася на заочне і поїхала до Чернігова на роботу. На «Хімволокні» їй дали кімнату в гуртожитку.
Якось подруга запросила її на вечір до льотного училища, де Лена й познайомилася з молодим чорнявим військовим. Муратгельди Абдулаєв приїхав до Чернігова з туркменського міста Мари на курси. Вони танцювали вальс, а потім він провів її до гуртожитку і подарував букет червоних троянд. Далі були сім днів справжнього щастя. Вони гуляли містом, ходили в кіно і говорили, говорили, говорили. Муратгельди розповів, що в Мари живуть його батьки, брати і сестри. Там він і служить. У 29 літ уже .підполковник. Прощаючись з коханою, пообіцяв обов'язково повернутися.

Через місяць він і справді приїхав.
— Збирайся швиденько, — сказав, — ідемо в Туркменію. Ввечері поїзд, ось квитки. Розпишемося там.
В Мари їх зустрічала уся його рідня. До весілля Лена тиждень жила в окремій кімнаті. З Муратом не бачилися — так диктували їхні звичаї. Батьки подарували їм ключі від трикімнатної квартири, куди вони поселилися після загсу. Лена пішла працювати у бухгалтерію домобудівного комбінату, добре заробляла. Життя здавалося щасливим і безхмарним.
Вагітність її була важкою. Донечку народила у шість з половиною місяців. Дитина була слабенька, важила 1200 грамів, зріст — 26 сантиметрів. Вони ще довгих чотири місяці лежали в лікарні, спочатку в Мари, потім в Ашгабаті. Виписуючи, лікарі сказали, що дитині потрібен інший клімат.

У дев'ятнадцять літ ще всі кози в золоті. Але настав день, коли до Лени прийшла жінка і сказала, що вона Вахти, старша дружина Мурата. Що в неї четверо дітей. Є ще дві дружини. В однієї шестеро дітей, в іншої — двоє. Закон це дозволяє. Але українських шкур тут не буде, їдь геть. Не поїдеш — все рівно дитину в тебе заберуть, а тебе віддадуть шакалам.
Лена злякалася. Була б старшою, може б, діяла інакше. А тут розшукала Сергія Заїцького, хлопця з Прогресу, який служив у Мари в армії, попросила купити їй квиток на поїзд і допомогти виїхати. Так вона з крихітною Айною на руках рушила в далеку дорогу, втекла від чоловіка.
Мурат наздогнав їх літаком у Москві, вимагав, щоб віддала йому дочку.
—Тут уже мені допомогла московська міліція, — каже Олена. — Не пустила його в поїзд. І ми поїхали до бабусі Дуні, в Слобідку, що в Менському районі. До Прогресу дісталися пізніше. Від Мурата не було ніяких звісток. А тоді розвалився Радянський Союз, ми опинилися в різних країнах. Росла дочка без батьківської допомоги. Та й добре.

«З Гришею у нас народилося троє дітей»

— Розвод з Муратом я оформила вже тут. Одного разу заїжджав до нас. Був у справах, здається, в Гомелі. Ну, побачив дочку. Вона, до речі, на нього схожа.
Я пішла працювати в радгосп на буряки, потім влаштувалася помічником кухаря в їдальню. Анюта вже ходила до першого класу, коли я познайомилася з Гришею Тарановим. В Слобідці наші городи поряд, моєї баби і їхній. Ми копали картоплю. Там Гриша мене й побачив. Свекруха нам весілля справила. У Слобідці він шофером працював, а в Прогресі пішов на трактор.
Першим у нас народився Коля. Гарний хлопчик, 3600 грамів вага. Годувала його до трьох років. Через два Васильок народився, то обох годувала. Молока вистачало.
Спочатку жили нормально. Аня Гришу татом звала. І він її любив. Було, правда, випивав. Але те, що почалося згодом, страшно згадувати. Розпився мій чоловік, розгулявся. Руки розпускав. Тверезий — нормальна людина. А вип'є— чіпляється, б'ється. Життя перетворилося на пекло.

Хворіли діти. У Ані діагностували порок серця, далі астму. Почалися проблеми з Васильком, мало не вмер. Потрібні гроші, а чоловік усе пропиває. Допомагала мені Світлана, сестра. Вона в мене золота. І вся сім'я в неї така. Рятували і мене, і дітей. І тепер ось у нас паралізована мати. Після операції я вже не підніму її. То Світлана забрала до себе в Чернігів. Доглядає нещасну.
Свекри теж до мене ставилися добре. І досі ми в хороших відносинах. Але на сина вплинути вони не могли. Став Гриша жорстоким. Я вже була вагітна Світланою, а він не зважав на це, бив носаками, знущався.
У травні 2004 року мені народжувати, а в Гриші інсульт. 6 травня його поклали в районну лікарню, а 17-го я поїхала в Чернігів у пологовий будинок. Донечка важила 2200 грамів, маленька. Ми повернулися з нею додому, а через тиждень і Гришу виписали.
Хвороба налякала його. Цілий рік ми жили щасливо. Машину купили, меблі. Все добре.

Не пожалів ні себе, ні мене, ні дітей

— Свекра на той час уже не було. А свекруха попросила нас побуть у неї на хазяйстві. Сама поїхала в Запоріжжя до рідні, Колю нашого з собою взяла. Гриша відвіз мене з дітьми у Слобідку. Роблю все по хаті, по хазяйству. І тут у мене відкрилася кровотеча. Коли поверталися додому, помітила в машині цигарки.
— Ти що, куриш? — питаю чоловіка. — Тобі ж заборонили.
— Та ні, то чужі, — відповідає.
А далі помітила, що й до чарки Гриша заглядає.
Люди мене жаліли. Ніхто не сказав, що в мого чоловіка вже є інша, що він їздить до неї в Підлісне. Вона п'є і він почав.
А мені гірше й гірше. Дуже схудла, непритомніла. Сестра наполягла, щоб я поїхала до лікарів. Обстеження показало, що в мене міома. Невелика, з горошину, але треба зробити операцію.
Я не пішла — не було грошей. Дала гроші на операцію мати. Та чоловік і їх прогуляв.

Тоді якраз затримували виплати по малозабезпеченості. П'ять місяців не платили. І я звернулася до Володимира Француза, тодішнього голови райдержадміністрації. Тепер він у тюрмі сидить, а в мене про нього найкраща думка.
Подзвонила йому, кажу: я багатодітна мати, хвора, треба гроші на операцію, а нам не платять уже п'ять місяців. Він вислухав. Каже: «Подзвоніть через день». І нам усім багатодітним мамам виплатили гроші! Я одержала три з половиною тисячі. Та Гриша їх забрав — на мотор для машини.
Допомагали люди. Щоб нагодувати дітей, брала в борг у магазині. Хазяйство держала. А здоров'я гіршало й гіршало. Галя Позняк, наш фельдшер, рятувала мене уколами, наполягала: їдь у лікарню. А я боялася кинути дітей.

Ворожка передбачила біду

— Поїхала до ворожки. А вона мене й на поріг не пустила.
— Нічого доброго тобі не скажу, — заявила. — Ти чому не послухала лікарів? У тебе вже вісім місяців кровотеча. А ти його бережеш? Через два тижні ти станеш удовою. Він приворожений, йому пороблено. Я тобі вже не допоможу. На вашу сім'ю насувається горе. Скажи йому і скажи свекрусі.
Почувши таке, я просила Гришу не їздити в Підлісне.
— Буде удар у серце, — переказую йому її слова.
Немов би й задумався. А тоді знову запив безбожно. Сказав, що поїде до матері. Добу не було. А вранці прийшов його друг і повідомив, що Гриші вже нема. Убили його в Підлісному, ударом ножа в серце 26 квітня 2007 року, рівно через два тижні. Дев'ять років дали приймакові жінки, до якої їздив Гриша.. Він убив чи хтось інший, не знаю. Люди різне говорять. А вона іншого прийняла і народила дитину.

А я тоді знепритомніла. Не пам'ятаю нічого. Як ховали, що було, не знаю. Все, як у тумані.
Я померла, а тоді знову ожила. Лікарі рятували, все робили, аби хоч встала.
Тоді ж, 15 травня, мені й діагноз поставили: злоякісне новоутворення, рак. А супутні захворювання — кардіосклероз, атеросклероз, серцево-судинна недостатність.
Операцію вже не можна було відкладати. А грошей нема. І я знову звернулася до Француза. Молитимуся за нього до кінця своїх днів. Він допоміг, привіз гроші. Ну як не дякувати такій людині! Пошли йому, Господи, здоров'я.
Шість місяців я лежала в лікарні. Весь час біля мого ліжка була сестра. Спасибі їй. Спасибі усім добрим людям, які допомогли мені вижити.


Олена Таранова

«Так хочеться бути щасливою»

— Після лікарні рік була на групі. Потім працювала завфермою, бригадиром рільничої бригади. Стояла на біржі.
Дуже допоміг Микола Миколайович Лук'яненко, який відкрив у селі магазин і взяв мене продавцем. А далі пішла на навчання і відкрила приватне підприємство, оцей кіоск. Торгую всякою всячиною. Прибуток хоч і невеликий, але дає можливість вижити. Брала кредити — собі на лікування і Анюті на навчання. Вона вчиться заочно в академії бізнесу і підприємництва. Закінчила третій курс.
Влаштувалася на роботу в банк у Козельці. Вже на своїх хлібах.
Коля цього літа вступив до професійного будівельного ліцею в Чернігові. Хлопець дуже роботящий, за все береться. Васильок перейшов до сьомого класу, захоплюється історією. Світланка теж уже школярка, піде до другого класу. Пенсія на дітей — 1000 гривень. Дуже хочу, щоб вони вчилися, мали хорошу спеціальність. Тепер без цього не можна. А головне — щоб виросли добрими людьми.

На мою долю випало стільки випробувань, що ворогові не побажаєш. Вижити, втримати все допомогли саме добрі люди. Завжди буду дякувати працівникам сільради, які в усьому підтримували мене. Взагалі в нашому селі люди хороші.
І особисте життя в мене налагоджується. Після операції я їздила в Києво-Печерську лавру, молилася Богу, сповідалася. Від одного із служителів лаври почула таке.
— Три роки, — сказав він, — віддай дітям і собі. А тоді ти зустрінеш людину. Це твоя доля. Спочатку ти проганятимеш його, але залишишся з ним. Він допоможе тобі вийти з усіх ситуацій. Ти будеш з ним щаслива.
І справді через три роки я познайомилася з Володимиром. Уже півтора року ми разом. Мабуть, я вперше відчула чоловічу турботу і увагу. Володимир добрий до моїх дітей. Дбає про них і про мене. Не дозволяє важко робити, навіть тримати хазяйство заборонив. Ось привіз щебінь для фундаменту під майбутній стаціонарний магазин. Я ж мрію вилізти з боргів і зажити по-людськи. З Володею і дітьми. Тільки б здоров'я було.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №32 (1318)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.