GOROD.cn.ua

Легенда баскетболу – Олександр Волков

Олександр Волков
З олімпійським чемпіоном Олександром Волковим вперше я зустрілась понад 10 років тому на врученні премій, куди нашого земляка запросили як почесного гостя. Зауваживши велетня на сходах, я обігнала його, щоб стати врівень: «Вітаю, я з Чернігова, вчилась у третій школі». «А я - у п'ятнадцятій! - щиро усміхнувся відомий спортсмен. - А в третій школі вчився мій дядько Слава». Отакий він, легенда баскетболу, високопосадовець, знана у світі людина - жодних амбіцій!

- Олександре Анатолійовичу, Ви одним із перших спортсменів Радянського Союзу почали виступати за американську команду...
- До того ж абсолютно легально. 1989 року мене і Шарунаса Марчюльоніса запросили грати в НБА. Мені запропонували місто Атланту (штат Джорджія). Так я став «червоним» у команді з десятьма чорними й одним білим.
- Як почувалися там?
- Нормально! Спочатку, звісно, знань англійської бракувало, й велика різниця в культурі та вихованні давалася взнаки. Англійську я опанував досить швидко, оскільки практикувався й раніше, під час закордонних змагань.

- Не ображалися на прізвисько «червоний»?

- Ні. А як ще можна було назвати вихідця з «імперії зла»? До того ж, якось на прохання колег щось заспівати я виконав гімн Радянського Союзу.
- Саме у складі радянської збірної Ви стали чемпіоном Олімпіади в Сеулі. Пам'ятаєте подробиці тих ігор?
- Ще б пак! Олімпіада дуже важко починалася. На старті ми програли югославам. А потім таки почали набирати форму й надія на золото поступово ставала реальністю. Дуже підтримували командний дух артисти, що жили на кораблі. Ми ходили на концерти й поверталися з гарним настроєм. Відвідували артисти нас і в олімпійському селищі. Справжнім другом команди став Володимир Винокур, котрий був для нас найкращим «психотерапевтом». Саме тому ми налаштувати себе на перемогу. Коли стали чемпіонами, не могли повірити, що ми - перші!

- Гарно відзначили золоті медалі?
- Святкували три доби. У квартирі, де жили баскетболісти, сервірували стіл, за яким нескінченною чередою сиділи знайомі й незнайомі гості з різних країн. Приходиш у свою кімнату, щоб відпочити, а на твоєму ліжку спить якийсь спортсмен з Азії чи Африки. Розбудити його й попросити з нагрітого місця? Відчуття олімпійського братерства не дозволяє. Тож шукаєш собі іншого притулку, або повертаєшся за святковий стіл.
- Дещо схожа ситуація повторилася і у вашому власному домі в Атланті?
- Під час Олімпіади-1996 в домі не було вільного куточка. А як могло бути інакше, коли щодня додавався десяток нових гостей. Це й керівництво делегації України, друзі з Росії, інших країн. Мешкали у нас вся родина Дерюгіних - від Альбіни Іванівни до Іринки, баскетболісти з Литви... Представник Федерації Росії Платонов зателефонував уже з Атланти: «Сашо, я приїхав, а жити ніде». Ночувала навіть віце-президент НБА.

- Як витримали цей гармидер?
- Добре. Було дуже весело. Я охоче приймаю гостей. Люблю рибалити, а потім сам куховарю й пригощаю друзів.
- То поділіться фірмовим рецептом.
- Юшку варю потрійну. А рибне філе, що залишилося, перемелюю, змішую з майонезом і спеціями.
- Певно, риболовлею захопилися ще в Чернігові?
- Так, на Десні. Та й нині іноді полюбляю сидіти там з вудкою.
- Вірю. Та повернімося до Блохіних-Дерюгіних. Не так давно Олега Володимировича призначили тренером збірної. На вашу думку, впорається?
- Гадаю, так. З Олегом ми підтримували дружні стосунки в Греції, коли я грав за «Панатінаікос». В Афінах жили на сусідніх вулицях й бачилися майже щодня. Я там перебував з родиною, а Олег - з маленькою донькою. Про Іринку він піклувався не гірше за будь-яку турботливу матусю! На чужині ми підтримували одне одного, були найщирішими вболівальниками на трибунах, коли грала моя чи його команда. Та й досі іноді телефонуємо одне одному, а зустрічаємося найчастіше під час спортивних змагань.

- Олександре Анатолійовичу, маючи облаштований побут, авторитет і зв'язки за кордоном, Ви все ж таки повернулися в Україну. Чому?
- Це було моєю внутрішньої потребою й здійсненням своєї мрії. Хотілося створити власний клуб, реалізувати себе в баскетболі як керівник, організатор. Тому й створив БК «Київ». Перший виїзд цієї команди на змагання літньої ліги НБА - це справжня сенсація. Доти жоден з європейських клубів у цій лізі нікого не перемагав. А після того, як ми здобули перемогу в трьох зустрічах, організатори навіть переписали розклад, поставивши нашими суперниками найсильніші команди - «Даллас Маверикс» та збірну США.
- Можливо, вашим колегам додавало снаги й те, що пліч-о-пліч з ними грає чемпіон Європи та Олімпійських ігор. Не важко було повертатися на майданчик у 35 років?
- Дуже важко. Але хотілося завершити ігрову кар'єру не через травми, а як то кажуть, за власним бажанням. Тому поставив собі завдання відновити форму, вийти на майданчик і знову відчути себе баскетболістом. Боровся сам із собою, адже коли починається гра, відчуваєш лише спортивні емоції.

- Читала, що в Америці Ви грали навіть з переламаними зап'ястками...
- Доводилось. Попросиш лікаря зробити ін'єкцію - і знову в бій.
- Як лікували травми?
- Всілякими традиційними й нетрадиційними методами. Знаєте, спортсменів можна порівняти з жінками, котрі заради того, щоб бути молодими й гарними, здатні на все. Щоб повернути колишню форму, я займався майже всім - від йоги з елементами вправ, які використовують у східних єдиноборствах, до акупунктури.
- БК «Київ» багато років був лідером вітчизняного чемпіонату. Але ж паралельно Ви намагалися вдихнути життя і в чернігівський баскетбол?
- Не один рік намагався. Саме Чернігівська ДЮСШ дала мені старт у великий спорт. Знаєте, яка з перемог тішить мене найбільше? Коли «Будівельник» став чемпіоном СРСР. На останній секунді я закинув переможного м'яча з відстані десять метрів! Фахівці досі згадують той кидок.

- Отут хотіла б процитувати Йожефа Сабо, який один з надзвичайних голів Шевченка охарактеризував так: «Це майстерність! її в гастрономі не купиш».
- Так. І тієї майстерності мене навчили в ДЮСШ на проспекті Перемоги.
- Кого ще, крім тренерів, згадуєте з вдячністю?
- Звичайно, викладачів школи №15. Вони дали всі потрібні знання.
- До речі, у Вас гарна українська. Для спортсмена, котрий чи не половину життя провів за кордоном, це взагалі дивовижа.
- Мені подобається українська мова. Та зізнаюсь: у школі виникала думка про звільнення від цього предмета. Заздрив дітям військових, котрі мову не вивчали. У них щодня один урок був вільним. А в мене мама з Росії, й народився я в Омську. То я до мами, напиши, мовляв, заяву. Такого прочухана отримав! А в Атланті передплачував місцеву газету колишніх співвітчизників. Вона була антирадянською, і це було дуже цікаво. Українською спілкувався й з ровесниками з діаспори, які підходили після матчів. Кілька років тому я кожну третю книжку читав українською. А нині, коли в Парламенті доводиться вивчати стос паперів, готувати документи, державна мова взагалі вийшла на перший план.

- Як на мене, то Ви чи не єдиний депутат, що посаду заступника голови Комітету Верховної Ради отримав по праву, а не за якимись квотами.

- Так, до розвитку вітчизняного спорту доклав чимало зусиль. Наприклад, пишаюсь проведеним у Києві матчем між командами «Усі зірки ФІБА Європи» - «Інший світ». Це було майже десять років тому, коли спортивний авторитет України тільки народжувався.
- Як же вдалося організувати престижний захід?
- По-перше, я був віце-президентом ФІБА. По-друге, знайшов підтримку в Держкомспорті та Держтелерадіо. А по-третє, допомогли... чернігівські зв'язки. Директор Палацу спорту Віктор Ткаченко, він же голова Чернігівського земляцтва, одразу пішов мені назустріч.

- Олександре Анатолійовичу, як перший заступник голови Комітету з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму чи залучатимете ви якимось чином Чернігів до заходів Євро-2012?

- На жаль, наше рідне місто в орбіту чемпіонату не потрапило і жодних заходів поки що не заплановано. Але хто заважає чернігівцям, зважаючи на можливості міста й області, запропонувати якісь програми, заходи, цікаві для гостей Євро-2012? Якщо будуть такі ініціативи земляків, то їхні пропозиції я охоче пролоббіюю (в хорошому сенсі) у Верховній Раді. Гадаю, Чернігів отримав би змогу прорекламувати себе на міжнародному рівні.
- Ви часто відвідуєте Чернігів, де живуть ваші рідні. Розкажіть, будь ласка, про близьких.
- У Чернігові мешкає найрідніша людина -мама. А мої дівчата - дружина й доньки - застрягли в Америці. Так сталося у житті. Доньки пішли в школу за кордоном, там і навчаються.

- Ваша дружина заради родини пожертвувала кар'єрою?
- Так, вона була моделлю. Познайомилися ми в Києві. Збірна мешкала в готелі «Русь», і ми вечеряли в ресторані. За сусіднім столиком я побачив вродливу дівчину. Компанія відзначала день народження її сестри. А я, тоді вже чемпіон Європи, був молодим і наполегливим. Аллі нічого не залишалося, як погодитися на зустріч. Наступного дня ми пішли з нею в кіно. Незабаром побралися, народилася донька.
- Нині вона вже студентка. Який фах обрала Анастасія?
- Настя навчається в університеті Алабами, спеціалізується на міжнародному бізнесі. Оскільки в дитинстві вона займалася гімнастикою, то й фах обрала відповідний - спортивний менеджмент: А Олександра ще школярка. Обидві залюбки приїжджають до бабусі в Чернігів, мають тут приятелів. Особливо багато друзів у молодшої доньки. І, звичайно, відвідують могили дідуся, прадіда й прабабусі. Дівчата добре знають, звідки їхнє коріння.

Ніна Сотник, тижневик «Деснянка вільна» №58 (242)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Олександр Волков, баскетбол, «Деснянка вільна», Ніна Сотник