Олександр Шкурат: «Треба жити і боротись!»

«Бесідували вчора з приятелем про життя. Звісно, у кожного — свої проблеми, стільки нагальних, важливих справ… І раптом зовсім поруч заспівали солов’ї: ніжно, чарівно. Така благодать — на повні груди вдихати свіже весняне повітря і слухати солов’їв!» — він посміхається, просто й щиро. Хороша посмішка в Олександра Шкурата — сонячна, ніби душа вийшла на обличчя.

Здавалося б, відома й шанована в Чернігові людина (депутат міської ради, підприємець, почесний президент Благодійного фонду імені двічі Героя Радянського Союзу Олександра Молодчого, лауреат престижних міжнародних премій імені Миколи Гоголя та Пантелеймона Куліша за визначну меценатську діяльність), трудиться по 16 годин на добу, а в душі — романтик! Можливо, тому й слава його не псує.
Ми спілкуємося на Валу. Олександр Володимирович щоранку прокидається о 6-й і вигулює тут улюбленця родини — фокстер’єра Стьопу. Мешкає мій співрозмовник поблизу музею М. Коцюбинського, тож влаштовує собі трикілометрові пробіжки до спортивного містечка, робить зарядку і за будь-якої погоди купається в Десні. Олександр Шкурат — людина загартована!

— Олександре Володимировичу, то ви — морж?
— Просто завжди маю бути в формі. Пам’ятаєте, у поета: «Не позволяй душе лениться…» От я й не дозволяю — ні душі, ні тілу.
— Для того, щоб дотримуватися такого режиму, потрібна неабияка сила волі…
— Намагаюсь бути вимогливим до себе. Знову ж таки — про Стьопу необхідно піклуватися. Йому — п’ять років. Чудовий пес: розумний, вірний, інтелігентний (зайвий раз не гавкне), ненав’язливий. Може довго сидіти й спокійно спостерігати за тобою, водночас розмірковуючи про щось своє. Відпочивати з ним — одне задоволення.

— Олександре Володимировичу, ви ж — корінний чернігівець?
— Так, народився 6 серпня 1967-го, в неділю. Тоді наша родина мешкала поблизу слідчого ізолятора, в приватному секторі. Батьки — Володимир Іванович та Галина Леонідівна — все життя трудилися на радіозаводі, звідти й на пенсію вийшли. Тато працював заступником начальника цеху. Є у мене молодший брат — Костя, також у Чернігові мешкає, займається комп’ютерами. З десятирічного віку я жив у дідуся з бабусею і приятелював із сусідськими хлопчаками. Наш двір був дуже дружним, не те що зараз — люди можуть мешкати в одному під’їзді й навіть не вітатися один з одним! Разом з товаришами грав у футбол, ходив на рибалку і в турпоходи, танцював на дискотеці, що тоді знаходилася на Валу. Мені було 17, коли вперше почав зустрічатися з дівчиною… Дружина, коли чує, лише посміхається: «Та не обманюй!», а я правду кажу. Моральні критерії були високими: дівчата зберігали цноту, не легковажили; тож моє перше кохання — платонічне. Олена, моя дружина, закінчивши вуз, працювала в школі № 2. І змушена була вечорами ходити додому до важких підлітків — наркоманів та п’яниць, котрі взагалі не бажали вчитися. Я не раз супроводжував її в тих «походах» Кордівкою і такого набачився! Скажімо, один обкурений пацан заявив, щоб йому поставили «трійку» й залишили у спокої, інакше вкоротить собі віку…

— Професія педагога вважається непрестижною. Власне, те ж саме відбулося і з робітничими професіями…
— Так. Я свого часу трудився на радіозаводі — слюсарем-складальником радіоапаратури. Підприємство гриміло на весь Радянський Союз, тисячі чернігівців на ньому працювали, цілі робітничі династії! Пам’ятаю, був у нас бригадир — суперпрофесіонал! І от настав відповідальний момент — треба було здавати готову продукцію військовим. Робота складна, потрібна буквально ювелірна точність. А бригадир зламав ногу й лежав удома хворий. То його з усіма почестями привезли на директорській «Волзі» й підняли на платформу за допомогою крану, аби лише налагодив усе так, щоб замовники були задоволені. І чоловік впорався! Висококваліфіковані, досвідчені робітники цінувалися, як то кажуть, на вагу золота. Нині школа звітує: 99 випускників вступили до університетів. Але яка якість цієї освіти?! Раніше у класі — 35-40 учнів, з них 6-7 закінчували вузи, то це ж були дійсно Фахівці! А тепер більшість новоспечених магістрів та бакалаврів ідуть торгувати на ринок (бо країна потребує їх разів у сто менше, ніж штампують вітчизняні виші!) або взагалі сидять без роботи — на шиї у батьків. Натомість висококваліфікованих робітників удень з вогнем не знайдеш. Непрестижно… У мене, між іншим, було кілька «трійок» в атестаті — я ж гуманітарій, захоплювався історією та літературою. Але, думаю, моя тодішня «трійка» з фізики (все-таки щось знав!) тепер була б, як мінімум, «десяткою».

— До речі, ви яку школу закінчили?
— 16-ту — я був комсоргом, просувався, так би мовити, по партійній лінії… Цікаво, що диктанти завжди писав грамотно, хоча зовсім не знаю правил! Теща моя, Людмила Іванівна Кадетова, філолог за фахом, у педагогічному університеті викладає, досі дивується: «Як це можливо?!». А я просто художні та історичні книжки читав і запам’ятовував граматику.
— Служили в армії?
— Звичайно. Здоров’я дозволяло, а ухилятися від призову вважав (і зараз вважаю!) ганебним. Спочатку нас, молодих бійців, навчали в Арзамасі, потім потрапив до Німецької Демократичної Республіки, служив у Берліні — хороше місце! Лише через 15 років дізнався, що це були війська ГРУ (Головного розвідувального управління). Всі офіцери ходили в цивільному, форму одягали тільки під час навчань.

— І чим ви там займалися?
— Радіорозвідкою… Звісно, повернувшись додому, ми не мали права розголошувати будь-яку інформацію. Але було цікаво! Переконаний, що саме армія виховує, загартовує юнака, перетворює його на справжнього чоловіка. Адже в екстремальних умовах формується особистість — сукупність важливих фізичних та моральних якостей.
— А як же «дідівщина»?
— Була! І є… Я теж через це випробування пройшов і дізнався, чого насправді вартий. Так ось, «дідівщина» мені аніскільки не завадила. Є такий армійський афоризм (як на мене, влучний!) про те, що солдат повинен бути, мов бамбук: гнутися, але не ламатися. Звісно, там мусиш рахуватися з реаліями, однак ні в якому разі не можна втрачати людської гідності! Відверто кажучи, інколи й мені доводилося кулаками махати… Нічого, навпаки, міцнішим став.

— Наскільки мені відомо, слюсар-складальник III розряду — не єдина ваша робітнича професія?
— Мені ще дідусь казав: «Знання за плечима не носити. Чим більше навчишся, тим краще!» Тому працював теслею. А коли вступив до Чернігівського педінституту на історичний факультет (грошей не вистачало; до того ж із майбутньою дружиною познайомився — хотілося бути галантним кавалером), ночами сторожем підробляв: охороняв об’єкт і водночас готувався до лекцій та семінарів. Спочатку вартував дитсадок на території Шерстянки, потім трудився сторожем на музичній фабриці. І був останнім секретарем комсомольської організації істфаку… На другому курсі одружився (Олена — моя однокурсниця), то перевівся на заочне відділення. Працював на пилорамі, згодом — інженером на нафтобазі (кілька років перевіряв автостанції області), зайнявся підприємництвом — життя змусило! Зараз я — дистриб’ютор. Займатися бізнесом в умовах нестабільної української економіки — складно… Взагалі, мені подобається працювати з музейними експонатами. Бабуся готувала мене до кар’єри екскурсовода. Але… Народився син Сергій і потрібно було належним чином піклуватися про свою сім’ю. Тепер він уже дорослий, навчається в Києві — на юридичному факультеті МАУП.

— А чому не в Чернігові?
— Знаєте, я дуже пишаюся своїм сином. Він настільки самостійний! Це була його ініціатива — поїхати до столиці. Я зрозумів і підтримав. Сергій сам обрав цю спеціальність і дуже серйозно ставиться до навчання — йому не потрібна освіта для «галочки». Звісно, мені така цілеспрямованість подобається. Отримає диплом і, сподіваюсь, повернеться до рідного Чернігова — допоможе батьку в бізнесових справах. Ми з ним — друзі. Любимо мандрувати, відпочивати на Західній Україні: у Львові, Ужгороді, Мукачевому, Івано-Франківську… До речі, у нас там, в Івано-Франківську, бабуся живе — Тамара Митрофанівна. Їй — 92 роки. Під час Великої Вітчизняної була військовим хірургом, нагороджена бойовими орденами. Тричі виходила заміж — усіх чоловіків поховала. Я інколи жартую: «Бабусю, ти ще не збираєшся до шлюбу? Може не варто? Пожалій свого нареченого…» У неї чудова пам’ять: власноруч записала історію свого життя — цілий роман вийшов. Дай, Боже, їй здоров’я!

— А ви взагалі цікавитеся своїм родоводом?
— Аякже, у нас ця справа серйозно поставлена: знаємо своїх прапрапрадідів, причому і по татовій, і по маминій лінії! Дбайливо зберігаємо всі сімейні реліквії, зокрема фотоальбоми. Є в нашому роду і герой першої світової війни — Георгіївський кавалер, і науковий працівник всесвітньовідомого Інституту Патона… Взагалі, наші рідні (по лінії тата) до 1933 року мешкали в Києві, але потім главу сім’ї репресували, і родина переїхала до Чернігова. Переконаний: знати історію свого роду — дуже важливо. Коли сімейні реліквії передаються з покоління в покоління і зберігаються десятиліттями, це виховує шанобливе ставлення до наших традицій, до історії своєї країни.

— Ви вже багато років опікуєтеся благодійними організаціями. З чого все почалося?
— Просто мене так бабуся з дідусем виховували: людям потрібно допомагати. Все-таки за радянських часів держава турбувалася про ветеранів. Вони багато років самовіддано працювали на благо своєї країни, мужньо захищали її в роки війни. І я щиро вдячний людям, котрі піклувалися про моє майбутнє. А тепер більшість із них отримують мізерні пенсії й знаходяться за межею бідності. Тому прагну, по можливості, допомагати тим, хто цього особливо потребує. Дуже шаную фронтовиків, адже, як історик, знаю, якою тяжкою ціною дісталася нам перемога. Важливо, щоб це усвідомлювали і наші діти. Тому зараз надзвичайно велике значення має військово-патріотичне виховання. Тільки робити це потрібно не для «галочки», а від усієї душі, щоб молоді було цікаво. Треба, образно кажучи, достукатися до юних сердець. Переконаний: будуть наші діти та онуки патріотами — Україна матиме майбутнє! Нам необхідно навчитися поважати себе. Я, наприклад, вболіваю за братів Кличків не лише тому, що вони — супербоксери. Віталій і Володимир — наші співвітчизники (їм, до речі, не раз пропонували громадянство заможніших держав, обіцяючи манну небесну, але чемпіони світу з професійного боксу вчинили гідно — відмовилися), це — головне! Треба жити і боротися! Країна має бути для всіх її громадян, а не лише для окремих чиновників. Я і депутатом міськради став, щоб допомагати людям, реально щось зробити для своїх виборців.

— Тобто, за будь-яких обставин, Україну ви не залишите?
— Ні. Я хочу жити (і житиму!) на своїй землі. А щодо пошуків щастя за морями—океанами… То все ілюзії. Є така приказка: добре там, де нас немає. Знаєте, як ставляться до українців—заробітчан за кордоном? Як до людей другого сорту! Не треба принижуватися, краще наведемо лад у своїй державі й змусимо іноземців поважати себе.
— «Якщо людина мріє — вона небезнадійна», — запевняє поет. Цікаво, про що мріє чернігівець Олександр Шкурат?
— Сина я вже виростив… Тепер хочу побудувати затишний дім (маю квартиру, але це — зовсім не те) і посадити чудовий сад.
Розмову записав

Сергій Дзюба, тижневик «Чернігівські відомості» №127

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.