Перекреслили життя наркотики

Село досі переживає той страшний похорон. 1 травня, за день до свого 31-річчя, в ув'язненні помер Олександр Матійко. Залишилися сиротами троє дітей. Не висихає від сліз дружина. Почорніли від горя батьки.
Ховала Олександра уся Товкачівка. Йшли за труною вчителі й однокласники покійного. Згадували, яким він був. Хороший хлопець, надійний друг. Вчився добре, вступив до інституту — і там без проблем. Перекреслили життя наркотики.

«І досі не знаємо, хто його посадив на голку»

У селі зараз гарячі дні. І в Матійків ще не вся картопля посаджена. Але від розмови зі мною вони не відмовилися.
— Нам уже ніхто не допоможе, — сказали вони. — Хіба що наше горе когось зупинить, не дасть схибити.
У Василя Михайловича і Варвари Григорівни Сашко — друга дитина. Старша дочка Ірина закінчила університет імені Т.Г. Шевченка в Києві. Живе з сім'єю на Київщині, працює в школі. Саша теж вчився добре, ніколи ніяких проблем з ним не було. Вступив до Чернігівського інституту економіки та управління на факультет аграрного менеджменту, був старостою групи. І раптом, уже на третьому курсі, почав пропускати заняття, не ходити на пари. Перевели на заочне відділення, влаштували пресувальником труб в управління бурових робіт у Прилуки. Місто недалеко від дому. Юнак то жив у тітки, то їздив на роботу з села.

Так тривало близько року. А тоді начальник каже батьку:
— Михайловичу, з Сашею щось не те.
Ні на які запитання син відповідати не хотів, ні в чому не признавався. Але вони зрозуміли все. Зароблені гроші йшли на наркотики. А далі й роботу залишив. Коли їхав у Прилуки, мати благала:
— Не їдь, не треба. Опам'ятайся, синку!
Мовчки йшов з дому і — в Прилуки, на «точку».
— Гроші вдома не брав, — каже Варвара Григорівна.
— Мабуть, давали в борг. А ми тоді віддавали борги. Років три коловся. Ні на які вмовляння не реагував.

Побороти зло людина може. Тільки вона

— А тоді опам'ятався. Перестав їздити на Прилуки. Лежав на дивані, не їв, не пив. Зробився, як бомж. Трудно йому було боротися з тим злом, а таки переборов. Сапував зі мною город.
Якось каже:
— Ма, сходи до Василя (Дуя, є такий у селі), попроси, щоб мене підстриг.
— Сходи сам, — я йому.
— Мені стидно.
— А ходив же, просив гроші, щоб позичили.
— То не я, — каже. — То мене заставляло.
Чуєте? Заставляло... Ніякі вмовляння, ніякі заборони, ніяке лікування не допоможе. Людина тільки сама може покінчити з тим злом, в яке потрапила. Сама, своєю силою волі. Тоді ж син поборов. Шість років не коловся. Ми раділи. Сподівалися, що біда позаду.

У цей час Саша одружився.
Питаю, було, кого приведе нам у невістки. Відповідає:
— Оженюсь на найбіднішій. І житиму з нею добре.
Одружився син з Валею, нашою, сільською. Прийшла до нас із півторарічною донечкою Світланкою, яку ми полюбили, як рідну. Саша дівчинку дуже любив, з рук не спускав. І вона йому платила тим же. Гарне дитя. Сьогодні їй вже вісім, до другого класу ходить. Добре вчиться і гарно співає, танцює, на сцені виступає. Золоте дитя.
Пізніше у сина з невісткою народилися двійнятка. Якраз перед Різдвом, 6 січня 2007 року. Ждали синочків, а народилися дочечки. Імена дітям дав Саша: Алінка й Іринка. Саша любив їх безмежно. Купав, прав пелюшки, колихав, грався. Натішитися не міг. Усе — Аліска, Ірусик, Ірчик, дочечки... Алінка більше схожа на Сашу, хоча й між собою дівчатка схожі. Іноді навіть я питаю:
— Ти хто?
— Алінка.
Або:
— Іринка.

Так усе добре було в нас. Син працював на автонавантажувачі, поряд з батьком. Ніщо не віщувало біди.
А біда вже була на порозі
— Двійні було по півтора року, коли Саша знову почав колотися. Як ранок, так і в Прилуки. Просили, молили, лаяли. А він тікав з дому. Валя слідом ходила.
— Я не буду, — обіцяв.
А вранці встане і вже збирається. Кинув роботу. Що ми тільки не робили, ніщо не допомагало. А попереду нас чекала нова біда.
Пізніше люди говорили, що той клятий магнітофон вони продавали разом — Толік, сільський п'яниця, і Саша. Продали, гроші, мабуть, розділили: той на горілку, той на наркоту. Але Толік написав заяву до міліції, що Саша заліз до нього в хату через вікно і вкрав той магнітофон. Ще й мобільник зі столярні.

Взяли сина в Прилуках в останніх числах червня. Ми хотіли найняти адвоката — заборонив.
— Не треба. Хай ці гроші будуть дітям, — сказав.
Усю вину взяв на себе. Дали йому чотири з половиною роки.
Сидів син у Гамаліївці, біля Шостки, на Сумщині. Ми з Валею їздили до нього, було, й двічі на місяць. Валя й дітей возила. Саша дуже за ними скучав. Якось поцілував Іринку, а конвой:
— Матійко, ти порушуєш режим. Цілуватимешся на волі.
Ми ходили в церкву, ставили свічки, молили Бога за його здоров'я.

За півроку син згорів

— Але Саша почав хворіти. Висока температура. Низький гемоглобін. Відкрилася виразка шлунка. Його відправили у госпіталь до Харкова. Писав звідти листи.
Питав про дітей, просив берегти їх. Ще просив їсти.
Повернувся до Гамаліївки, але здоров'я не поліпшилося. Якось на шикуванні знепритомнів. Лікар зони порадив нам домовитися з якоюсь лікарнею у Шостці, куди б його могли покласти. Ми продали машину, поїхали з грошима. Обстеження показало ту ж виразку, розширення серця і підозру на пухлину на печінці. Туберкульозу, правда, не виявили.
Далі сина відправили до Львова, де є онкологічна лікарня для ув'язнених. Саша дуже не хотів їхати туди.
— Я звідти не повернуся, — сказав Валі, що приїхала на побачення.

А через місяць Валі зателефонував начальник зони і сказав, що Саша симулює хворобу. Зі Львова повідомили, що у нього все в порядку. І гемоглобін у нормі, і в печінці поліп, не онкологія. Усе в нього в нормі. Якщо ж він буде й далі симулювати, йому додадуть строк.
— А чому ж у нього така висока температура? До 40 градусів? — запитала Валя.
— На зоні знають, як підняти температуру, — було відповіддю.
У Гамаліївці сина знову поклали до лазарету. На Великдень він подзвонив:
— Приїдьте до мене, бо я тут зігнусь. Привезіть Свету, я дуже скучаю за нею.
— Сашо, синку, у нас нема грошей, — кажу йому. — Продамо порося і приїдемо.
— Якщо треба продавать порося, то не їдьте, — каже. — А то дорікатимете ще.

Порося продали за 750 гривень і поїхали. Це було 26 квітня. Я стою з передачею, а Валя пішла просити коротке побачення. І тут їй зателефонував лікар, попросив зайти до нього.
— Саша дуже слабий, — сказав нам.
— До нас не вийде? — питаємо.
— Ні, він не встає. Я обдзвонив усі шосткинські лікарні. Ніхто не хоче його брати. Погодилася тільки інфекційна, якщо ви оплатите.
Ми, звичайно, оплатили. Через дві години «швидка» привезла Сашу. Вийшов, побачив нас.
— О, і ви тут.
— Сашо, ми тобі і Свєту привезли.

Він був дуже слабий, на сходах мало не впав. Валя пробилася крізь конвой, аби. потрапити до кабінету, в якому лікар-інфекціоніст приймала Сашу.
Він .уже був якийсь відсторонений, відповідав не на всі запитання. Валю, схоже, не впізнав.
Лікар сказала, що результати обстеження будуть тільки в п'ятницю. А в середу зателефонував Ігор Прядка, лікар із зони:
— їдьте. Саші дуже погано. У четвер ми були на місці.
Нам дали список ліків і препаратів, які треба було купити.. Вартість їх на добу — 960 гривень. А у нас із собою тільки тисяча. Ми купили все, що треба. Я зателефонувала дочці. Ірина прислала 400 гривень. Валя залишилася в зоні, а я поїхала додому. Зійшла з маршрутки і заходила в кожну хату, просила людей позичити, хто скільки може. Назбирала 900 гривень. Думаю: мало. Де ще взять? Уранці 1500 гривень, спасибі, позичила Наталія Іванівна Проценко. Я ще з'їздила з молочним у Прилуки на базар.

Тут дзвонить Валя:
— Приїздіть тридцятого.
— Приїду першого, — кажу їй. — Ще раз з'їжджу на базар.
1 травня я встала о пів на третю, подоїла корову, наготувала свиням, попросила Валину сестру Катю подоїти корову в обід. А на вечір, сказала, вернусь.
О четвертій сіла в автобус на Ніжин. Біля Малої Дівиці дзвонить Валя:
— Валю, я в автобусі, — кажу їй.
А вона:
— Можете повертатися. Саші вже нема.

«Сину мій, сину! Яке ж коротке життя тобі судилося...»

— Я доїхала до Ніжина. Плакати в автобусі собі не дозволила. А тут вийшла, притулилася до стовпа, дала волю сльозам.
Вдома сказала чоловіку. Горе звалило його. Носом пішла кров, не могли ніяк зупинити.
Приїхала Валя. Сумна звістка облетіла село. Люди, спасибі їм, несли нам гроші. Хто 20, хто 50, а хто й 100. Валина тітка дала дві тисячі гривень. Я подзвонила дочці:
— Іро, у нас же немає нічого, ні подарунків, ні грошей.
Іра привезла все, потрібне для похорону.

Найняли мікроавтобус, і Валя зі своїм батьком Михайлом Васильовичем Копистком поїхали за Сашею. 2 травня йому було б 31, а З травня ми його ховали.
Було багато людей, Сашкові вчителі, однокласники. Казали, що за 11 років навчання ні разу не чули від нього навіть слова «брешеш». Гарний був хлопець...
Дітей підводили до труни, щоб попрощалися з батьком. Двійнята ще малі, нічого не розуміють. А Світланка плакала.
Ще до того, як привезли труну із Сашею, дівчинка запитала матір:
— Мамо, чого ти в чорній хустці?
— Зараз розкажу, — важко зітхнула Валя. — Як народиться людина, Бог дає їй свічечку. Одній — більшу, іншій — меншу. Одна горить довго, інша згорає швидше. У нашого татка була маленька свічечка. Згоріла швидко.

— Він помер?
— Помер, донечко. Але він завжди буде з нами. Увечері дивися на небо. Там його зірочка.
— Та їх же там багато. Яка його?
— Ти сама вибери. Будеш дивитися на неї.

* * *

Матійки вже відбули дев'ятини по сину. Час іде, а горе не меншає.
— Валю ми ніколи не випроводимо з дому, — каже Варвара Григорівна. — Нехай живе, скільки хоче. Усі троє її дітей — наші діти. їх любив наш син, любимо і ми. Житимемо разом, роститимемо дівчаток. Так хочеться, щоб були вони щасливими.


Василь Михайлович, Варвара Григорівна і Валентина з дітьми

Людмила Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №20 (1306)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.