Такі схожі і такі різні
Марія Сивухо та Алла Рябець на власному досвіді переконані, що риболовля – запорука здоров’я, бадьорого настрою. Та й, що немаловажно, добра підмога родинним бюджетам
Одинока постать в заметіль
Мікроавтобус зник за поворотом. Стало тихо-тихо. Мабуть, тихіше не буває. Прошкую з центральної вулиці ледь помітним руслом снігового «струмка», уважно дивлюся під ноги, аби не ковзнути в підступну ямку.
Певно, днів зо два, а то й більше, стежкою ніхто не ходив. Та й кому? Вулиця напівжива: живих душ тут на пальцях однієї руки полічиш. З обох «берегів» на сотні метрів – кістяки колишніх осель. Лише десь на середині вуличного відрізка стомлено «дихають» хатини баби Ганни, моєї тещі, та її сусідки.
Не бачу димка. І хоч не тріскучий мороз, але й не травень місяць.
Ніби на підтвердження, раптом здійнявся вітер, закружляли, наче у міксері, пекучі сніжинки.
Нетерпляче стукаю у віконце. Баба Ганна не чекала на гостя, тож, з напівсну, сівши на краєчок ліжка, довго не могла второпати, що й до чого.
– Це ти, Сашко, – нарешті впізнала, і зашурхотіла відчиняти двері.
Зблідла, в очах неприхований смуток. Однак, видно, зустрічі зраділа.
…На столі півбуханця захололого хліба, консервна бляшанка зі скоринками: «сухий пайок» собакам-приблудам.
– Лінуюся готувати, – виправдовується, як завжди. – Будеш у моїх годах, зрозумієш. А вам треба було попередити. Солонки б наварила, супу якого… Сьогодні у нас субота? Так, може, заночуєш?
Ствердно киваю головою і викладаю гостинці.
– Ти з умом, – традиційно атакує бабуся. – Ой, і куди його. Ви що, матір не жалієте, нервуєте, хочете, щоб паралізувало, на той світ звести. Що я – крокодил, стільки з’їсти! Діти голодні, а вони все сюди пруть! А це що?.. Помідор. Товстошкірий. Я ж, беззуба, такий не вкушу. Забирай назад… – Не забереш? Ну, гаразд, – згодилася примирливо. – Як думаєш, до «дідів» долежить? Батьку Гришку вашому, синочку Колі на обід буде… Думаєте, у матері нічого немає. Є і крупи гречана та рисова, і вермішель.
За давнім сценарієм, баба Ганна задріботіла до комори за «речовими доказами» і продемонструвала застарілі «експонати».
…Зрештою, сідаємо за стіл. Підкріпившись усілякими «делікатесами», починаю звичну, чи не тисячну розмову про переїзд:
– Мамо, ну чого ти тут, як у барлозі, перебирайся до нас.
– А хату на кого кину? – заяложена відповідь. – Як тільки злодюги дізнаються, а їх скрізь у селі, усе порозтягують. І грубку розберуть… Згадаєш моє слово, ще такі часи можуть настати, що з міста сюди повтікаєте. Я два голоди, війну пізнала… – То хоч тиждень побудь, – використовую останній, запасний варіант. – Відпочинеш. Онуків, правнуків побачиш.
– А чи ж не хочеться? Сам знаєш, вже до автобуса збиралася виходити, так «запамраченіє», впала, забилася.
– З такими торбами хіба ж не впадеш. І руки відірвуться, – «зважую», перекладаючи наготовлені пакети з картоплею та морквою до своєї сумки. – Як ти все це хотіла донести, ніяк не збагну.
– От, я й кажу, навіщо вам баба немічна, лише клопіт.
…Недільний ранок. Бабуся, наче в сонячне небо дивлячись, прочитала перед іконами молитву. Щоб у нас усе гаразд було, щоб у дорозі лихо обминуло. Виходимо. Завірюха не вщухає, до кісток пронизує. Протоптуємо стежку, якою баба Ганна повертатиметься вже одна…
На околиці Чернігова, за 80 км від Горностаївки
Наступної суботи я не поїхав до Ганни Кузьмівни. У мене була домовлена зустріч. На природі, на зимовій рибалці! Але, щоб дістатися до місця призначення, з хвилин сорок довелося покружляти і понервувати. І якби не добрі люди та мобільний зв’язок, навряд чи ця зустріч відбулася б.
Закутані, наче матрьошки, жінки-рибалки гостинно запросили до свого табору. Мої нові знайомі – Марія Іллівна Сивухо та Алла Микитівна Рябець.
Через якусь хвилину нас вже було четверо. До компанії приєднався Бім, пес із підбитою лапою.
– Це наш охоронець, – попередила Марія Іллівна. – З півторарічним стажем. Маємо ще двох, більш досвідчених, – Рекса і Чапу. З Рексом уже взагалі років десять приятелюємо.
Смачно поснідавши, і, переконавшись, що все спокійно, «тілоохоронець» зник у невідомому напрямку.
На зборах колективу кондитерської фабрики: до виступу передової робітниці Алли Рябець прислухається не лише керівництво підприємства, а й сам міністр
Знайомство зблизька:
Марія Іллівна
…Мене ж Марія Іллівна пригостила запаморочливо ароматним шматком підсмаженого «хотуницького» сала.
– Й справді з Хотуничів, щорське? – перепитую, насолоджуючись смакотою.
– Та ні, пожартувала, – посміхнулася. – Родом я звідти. А сало, як кажуть, воно і в Африці – сало.
– Що про себе розповісти? – ніби здивувалася моєму запитанню співрозмовниця. – Нічого особливого. 32-го року народження. Окупацію пережила разом з батьками у Деревинах, це на Городнянщині. Фашисти особливо лютували перед відступом. По війні в Хотуничах вийшла заміж за Миколу, хату збудували. Хазяйство було, город. Діти пішли. У мене їх троє: Валентина, Тамара і Микола. Чому не у нас, а в мене? Чоловік мій, дорогий і єдиний, трагічно загинув. Працював він у Гомелі на заводі. На зміну і зі зміни – поїздом… Я теж вдома майже не була. Вважай, без вихідних корів у колгоспі доїла. По 15 –17 – вручну, а коли з’явилися доїльні апарати – до 30. Діти роз’їхалися, а мені одній було вже несила порати землю, господарство утримувати. Тож продала хату і – до дітей. Як тільки-но в онуки Оксани Ярославчик народився, живемо разом. Йому усього тринадцять.
Останнього разу була в Хотуничах кілька років тому. На кладовищі мені стало погано, зомліла. Відтоді діти, хвилюючись за моє здоров’я, самі навідуються в село.
Але не шкодую, що змінила свою долю. Головне – поруч рідні мені люди, товаришки. Живу повноцінним життям. До церкви щотижня ходжу. Між іншим, разом з подругами не лише рибалимо. У ягідний та грибний сезони у лісі пропадаємо… Марія Іллівна на якийсь час замовкла і я залишив її сам на сам зі своїми думками.
Алла Микитівна
Поклавши пешню, вона, як хвацький кухар, зняла рибальською «шумівкою» льодовий хрумкотливий «накип».
– Корінна чернігівка, – представилася Алла Микитівна. – У сороковому народилася. Пам’ятаю післявоєнне, зруйноване фашистами місто. Воно нагадувало велике село. Мешкали ми на Кооперативній (тепер – Шевчука). Це в районі нинішнього готелю «Градецький». Чи не у кожного було власне господарство. Тримали корів, свиней, курей. Разом з подружками Мілою Горбач, Валею Шрам пасли корівок біля вокзалу або неподалік ремзаводу. З хрущовськими нововведеннями довелося продати нашу Манечку.
– Ви не повірите, – сміється, – що перед вами кандидат у майстри спорту з художньої гімнастики. Але спорт був тільки моїм захопленням. Закінчивши у 58-му першу школу, влаштувалася на «кондитерку». Так що я солодка, дуже солодка жінка!
41 рік пропрацювала чи не на всіх процесах. Навіть бригаду очолювала. Була вона в передових, комуністичної праці. Як переможців соціалістичного змагання нас заохочували поїздками до Брянська, Ленінграда, Москви, Мінська, Хатині, Риги… Набували досвіду на кондитерських фабриках Києва, Вінниці, Гомеля… А на Чернівецькій допомагали налагодити роботу, щоб підвищити якість продукції. З багатьма своїми колегами й тепер спілкуюся: Раїсою Світличною, Зінаїдою Химулею, Валентиною Буленок, Галиною Яловець, Раїсою Сурмай… Але, звичайно, найбільш близькі у мене стосунки з Марією Іллівною.
Марія Іллівна з чоловіком Миколою Марковичем
Рибалка рибалку бачить здалеку
– З нею познайомилася, можна сказати, і випадково, і не випадково, – продовжує розповідати Алла Микитівна. – Адже рибалка рибалку бачить здалеку. Зустрілися на зупинці в очікуванні дев’ятого автобуса. А потім, де тільки не побували: в Муравейках і Глинянці, Улянівці і Новоукраїнському, Количівці і Анисові… Водойм скрізь повно… – Ну, що ж, давайте наостанок вас сфотографую, – збираю жінок біля однієї лунки.
Проте зйомку довелося відкласти: батарейки на холоді розрядилися.
…Іншого разу потрапив на «знімальний майданчик» у завірюху, в мороз. Чимало простояв, однак улову так і не дочекався. Жінки були розстроєні, особливо Марія Іллівна. Впіймала малявку. Закинула живця на щупака, але прапорець-підсічку надто присипала снігом, і він не спрацював. Тож хижаку вдалося і вціліти, і без проблем пообідати.
– Але ось вам гостинець, – Марія Іллівна вручила пакетик з мороженою рибою. – А то ще подумаєте, що баби обманюють, казки розповідають про свої улови. Ту, що побільше, підсмажите, дрібну ж двічі пропустите через м’ясорубку, фарш на котлети буде.
– А це – рецепти від нашої подруги Катерини Іванівни Пасечникової, – передала на прощання кілька списаних від руки листочків…
У день жіночого свята
Останнього разу ми «зустрілися» по телефону. Привітав з 8 Березня. Алла Микитівна підмітила, що я не перший, що її вже поздоровили колишні колеги, сини – Борис, Юрій та Володимир, онуки. А їх у неї шестеро.
Теплі слова побажань почула й Марія Іллівна – від дочок Валентини і Тамари. А онука Оксана поїхала до дяді Миколи в Росію, у Кіров. Однак й там їх «знайшли» Ярослав і бабуся: комп’ютерний зв’язок – це дуже просто.
Вислухала привітання по «мобілці» і Ганна Кузьмівна. Та, думаю, від них їй стало не стільки радісно, скільки сумно. Адже ми збиралися разом з нею, у Горностаївці, відзначити жіноче свято. Проте баба Ганна була категоричною: «Не здумайте приїжджати. Розпочався піст. Буду на першому тижні говіти. А ви – переб’єте. Відговію, тоді сама приїду».
Приїжджайте, Ганно Кузьмівно. На вас чекають і сподіваються, що все ж зважитеся на нелегкий життєвий вибір… Доля у ваших руках. Доля у руках кожного.
Олександр Фальчевський, тижневик «Деснянка вільна» №31 (215)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.