Афганець сам виховав двох дітей

15 лютого, на чергову річницю виводу радянських військ з Афганістану, Василь Лісений традиційно піде на зустріч із товаришами по службі. Згадають загиблих, поговорять за життя, от тільки про страшні роки, які вони провели на війні, у них говорити не заведено. Василь Олексійович зізнався: це вперше за тридцять років від часу служби в Афгані він розповідає комусь про ті часи.

50 градусів спеки та нестача кисню

У 1980-му, коли Василя Лісеного призвали на службу в прикордонні війська, війна в Афганістані тривала вже рік. Але у нас про неї говорили рідко, і мало хто знав, що відбувається «десь там». Служба з самого початку закинула його у складні умови.
— Спеціальність військового сапера я отримував у сержантській школі в Туркменії. Клімат там дуже складний. Мінімальна температура — 50 градусів спеки в тіні. Кругом пустеля. Воду пити не можна — це одразу дизентерія. Пили відвар з верблюжих колючок. Десь трошки подряпаєшся — одразу гниє. Далі служба йшла на Памірі. Там були свої складнощі — на висоті не вистачало кисню. Товариш жартував: поки почистиш один чобіт, перед другим треба відпочивати — задишка, — пригадує Василь Олексійович.

Замість навчань — війна

А весною 1982-го його та ще двох підлеглих йому саперів (тільки-но після курсу молодого бійця) відправили, як тоді сказали, на навчання. Ні про яку війну мова не йшла.
— Ніхто нічого не казав. Ми повинні були супроводжувати колону. Тільки коли вже переходили наш кордон (в афганців кордону не було), то тоді зрозуміли, куди йдемо. Коли прибули на точку, моїм завданням було розставити міни так, щоб до нас непоміченими душмани добратися не могли. Півроку ми перекривали перевали на пакистанському кордоні. Єдине, про що хочеться згадувати з тих часів, — міцна дружба. Адже єдиними людьми, на яких ми могли розраховувати, які могли врятувати життя — це були товариші. Ми залежали один від одного. Я був сапером, і на мене сподівалися.
Вдома про те, що син на війні, ніхто не знав — навіщо зайвий раз турбувати рідних? Загалом, так вирішили й інші солдати.

— Як тільки приїхали на місце, ми (ті, хто лишався) написали по кілька листів рідним — нібито з бази. Поставили на них різні дати, на ціле літо, і попросили товаришів, які поверталися назад, періодично їх відправляти додому. Звичайно, матері я не казав, де я, писав, що все гаразд, служба йде добре, ніяких проблем немає. Але вже коли повернувся в рідну частину, отримав листа від неї, наляканої — хтось із друзів все-таки розповів правду. Щоб заспокоїти її, написав, що не був я ні в якому Афганістані, просто їздив у відрядження. Але хіба ж від матері приховаєш…

Посивів у 19 років

Із поверненням у загін «знайомство» з війною не закінчилося. Саперу неодноразово доводилося супроводжувати колони — в Кандагар, Сархад, Файзабад. Він мусив іти попереду, впевнюватися, що на бійців на дорозі не чекає западня, щоразу ризикувати життям, щоб врятувати інших. У дев’ятнадцять років Василь Лісений повністю посивів.
— По дорозі в Кандагар наша колона потрапила в западню. Перші машини підірвали, нас обстріляли. Тоді загинув мій взводний. Проблема в тому, що під час навчання ми не знайомилися з новими мінами противника, не знали, як їх знешкоджувати. Йшли суто на удачу. Захисного екіпірування теж не було — ніяких бронежилетів. Просто виходив з БМП і йшов під кулі. Ніхто особливо про небезпеку не думав.
Навіть із законним «дембелем» Василю Лісеному довелося почекати — останню колону водив вже за два місяці після того, як отримав наказ про демобілізацію.

Життя триває

Бажання допомагати іншим і захищати тих, кому це потрібно, не пропало у Василя Лісеного і «на гражданці». Одразу після армії він пішов у міліцію, де відслужив майже 27 років. Працював і в патрульно-постовій службі, і дільничним, і в черговій частині. На пенсію вийшов майором.
Але найголовніше його досягнення все ж в іншому. Коли в 1997 році у нього померла дружина, синові було 14, а дочка готувалася піти до школи. Тоді вчителі радили віддати малих в інтернат, мовляв, легше буде. Але в Василя Олексійовича і думки такої не було, і він впевнений, що вчинив правильно.

— Прибирати, прати, готувати довелося навчитися швидко. Найважче для мене було заплітати донці косички. Діти у мене швидко стали самостійними — дуже допомагали, адже на той час я працював дільничним і багато часу доводилося присвячувати службі. Сьогодні діти вже дорослі, отримали освіту, одружилися, а минулого року, на 1 травня, я отримав найкращий у світі подарунок — донька народила мені онука Владика. Тож тепер допомагаю, чим можу, виховувати його!
Афганістан залишився далеко позаду. Але забути те, що змусило молодого хлопця посивіти, вдасться навряд чи. Тому 15 лютого, як і решта чернігівців, яких зачепила та чужа війна, Василь Лісений піде на зустріч із товаришами по службі. Не для того, щоб поговорити про ті часи, про них згадувати не заведено. Просто, щоб вшанувати пам’ять тих, кому не пощастило повернутися додому.



Ольга Чижова, тижневик «Чернігівські відомості» №111

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.