Тетяна Салдецька: «Я дуже люблю свій театр»

Зізнаюся чесно, що не належу до числа затятих «театралів», тож і висловлюватися щодо акторської майстерності можу лише як пересічна глядачка. Тому намагатимуся змалювати яскраву постать акторки Чернігівського молодіжного театру і просто вродливої жінки Тетяни Салдецької, використовуючи словам колег, бо краще, аніж вони, цього ніхто не зробить... А про неї кажуть наступне: «Одна з фундаторів театру, провідний майстер сцени... Красуня великих очей, і, до того ж, розумниця... А рухається, як Богиня!».

«Не уявляю себе в іншій професії»

«В дитинстві я мріяла носити військову форму, - тоді мені хотілося бути космонавткою або льотчицею. Ще з юних літ я прагнула досягати певної висоти. В дитинстві вона визначалася для мене буквально - «космос», зараз же «висоту» вимірюю іншими категоріями...
Я маю певний досвід в акторській професії, яка й досі не стала для мене «ремеслом». І донині не можу зіграти роль без «внутрішнього наповнення», Я не уявляю себе в іншій професії, бо почуваюся на своєму місці», - розповідає пані Тетяна.

- Як Ви «прийшли» в театр?
- В часи, коли була школяркою, випускалися журнали «Новини кіноекрану», «Радянський екран» та багато інших видань, де розповідалося про акторські долі, культурне життя країни та події у світі театру і кіно. Також можна було придбати листівки з фотографіями акторів. Тоді чи не всі дівчата їх колекціонували, і я не була виключенням.
Я займалася в шкільному гуртку художньої самодіяльності. Найбільші враження й величезне задоволення отримувала від втілення власних ідей у постановках з однолітками, - це були мої перші спроби набуття режисерського досвіду.
Якось в одному з журналів я побачила оголошення про набір у Дніпропетровське театральне училище і захотіла спробувати вступити до нього. Шкільні вчителі мені казали: «Розумієш, у «театральному» завжди великий конкурс. Ти - дівчинка не без здібностей, але цього замало». Звісно, були певні побоювання, але до училища я вступила з першого разу (після закінчення 8-го класу).
Мені пощастило, бо сценічній мові я навчалася у професора і заслуженого робітника культури Російської Федерації Світлани Бабарикіної. Ця талановита жінка викладала в училищі лише рік, але я пам'ятатиму її все життя.

Творчий осередок

По закінченні училища пані Тетяна майже одразу почала працювати в «Молодіжці»: «Театр став моїм університетом і рідною оселею (вона працює в ньому з 1985 року, тобто, з дня створення - Авт.).
- Коли театр мав «солідний» бюджет, була можливість запрошувати до співпраці талановитих режисерів. Наприклад, Олена Негреску створила виставу «Зачароване коло» за творами Миколи Гоголя з оригінальним музичним супроводом та «Реггеді Енн» за п'єсою Теннессі Уільямса. Кримчанин Борис Мартинов став моїм «хрещеним батьком», тому що дав мені головну роль у п'єсі-спогаді «Скляний звіринець», а згодом і у драмі «Трамвай-бажання», в якій я зіграла Бланш Дюбуа за творами Уільямса, а також поставив «Одруження» за п'єсою Гоголя. Київський режисер Ігор Тихомиров втілив у життя спектакль «Фієста» за романом Ернеста Хемінгуея.

Дуже яскравими та успішними виявилися режисерські спроби актора молодіжного театру Андрія Бакірова у спектаклях «Наш декамерон» за трагіфарсом Едварда Радзінського та «Служниці» за п'єсою Жана Жене.
Художній керівник Геннадій Касьянов повсякчас «виховує» нас, акторів, і я щаслива з того, що «Молодіжка» не перетворилася на вульгарний театр.

Хочу висловити вдячність всім колегам-партнерам за творчу взаємодію, - через професійне спілкування я набула безцінного акторського досвіду й зараз продовжую це робити. Завжди щиро радію, якщо хтось з колег досягає певних успіхів.
Я мало що вміла, коли отримала першу головну роль в театрі. Колеги по сцені Оксана Гребенюк та Андрій Бакіров мені дуже допомагали в цей час. Вважаю, що гарний режисер є головною рушійною силою для актора, - він вміє повести за собою або «загіпнотизувати» артиста, - як правило за таких умов складається гарна творча група. У хороших режисерів, навіть посередні актори грають геніально!

Від геніального до смішного

- Чи можете Ви пригадати якісь смішні сценічні історії?
- На прем'єрі музичного акторського капусника за твором Леоніда Філатова «Про Федота-стрільця, удалого молодця» я... впала зі сцени. У спекталі була задіяна у ролі Марусі, яка весь час тримала на руках сповиту дитину. Сцена для спектаклю була обладнана в формі подіуму (дорога в глядацький зал, по обидві сторони якої сиділи глядачі - Авт.). Перед фіналом, за сценарієм, потрібно було у повній темряві перейти через подіум до основної сцени, - і саме в цей час я впала на руки глядачам. Тільки уявіть, - спочатку в зал «полетіла» «дитина», а слідом за нею і я. Все відбувалося за лічені секунди. Я відчула, що опинилася на руках у глядача. Розуміючи, що от-от увімкнеться світло, як слід не оговтавшись, я встигла лише здертися на краєчок «станка» (складова подіуму) й лишилася на ньому сидіти. Коли загорілося світло, всі актори стояли на основній сцені, окрім мене...

У «Скляному звіринці» режисером була вигадана мезансцена, коли у процесі сварки мій син Том (Андрій Бакіров) мав зав'язати поли халату, у який я була вдягнена, над моєю ж головою. Зазвичай я вдягала під спід сорочку, але одного разу, поспішаючи, забула про неї. В момент, коли я зрозуміла, що окрім білизни під халатом нічого немає, вже не було можливості залишати сцену, і ось, мій син починає тягнути одну полу халату, - я кричу: «Ні, Том! Ні!», - починає тягнути за другу, - я - знову, - «Том! Ні! Ні!». Андрій не розумів у чому справа, але ж який то був «живий» (тобто, не за сценарієм - Авт.) діалог! Після спектаклю я йому повідомила причину своєї поведінки, - було весело.

«Должы мы постигать слова...»

- Людина приходить до театру не тільки задля розваги, а ще й для зцілення від життєвих негараздів, - споглядаючи за героями сцени, має змогу замислитися над чимось. Якщо йдучи з театру людина розмірковує над почутим і побаченим, - вважаю, - режисер з акторами досягли мети. Саме з цих причин і повинен існувати театр! Актори виходять на сцену, щоб вдосконалити власну особистість та допомогти глядачам подивитися на себе по-іншому.
Це дуже влучно підтверджують рядки з театральної містерії «Отелло» відомого креативного режисера-драматурга Кліма:

- Пані Тетяно, чи завжди Ви хвилюєтеся перед спектаклем?
- Так. Страшно лише починати. Важливо сказати перші дві фрази, а далі зазвичай опановую себе. Я вважаю, що актор повинен відчувати внутрішнє тріпотіння (слово зі словника) кожного разу перед виходом на сцену. Якщо воно зникає, це перша ознака того, що актор починає згасати.

- Які ролі вдаються важче за все?
- Епізодичні. Навіть найталановитіші актори в цьому зізнаються. Потрібно мати особливий дар, щоб через маленьку роль донести до глядача все, що маєш висловити, - розкрити всі нюанси й глибину образу. Для мене краще замість, одного епізоду зіграти дві великі ролі.

- Які ж ролі Вам до душі?
- Мені хочеться грати ролі-сповіді, хоча доводиться виконувати різні. Втілюючи певний образ, завжди є можливість вдосконалити власну особистість. Актор обов'язково бачить певні недоліки або переваги характеру свого персонажу. Важливо, коли в актора і в глядача виникає співчуття до героя, яке майже завжди призводить до емоційного очищення.
Передусім, я ставлю себе на місце глядача і розмірковую над питаннями: «Як буде сприйматися герой? Які почуття персонаж буде викликати?».

Яскравий внутрішній світ

- Пані Тетяно, яке кіно Ви любите?
- Взагалі, я - кіноманка. Люблю гарне кіно. На мою думку, у вітчизняному кінематографі вище, ніж Андрій Тарковський ніхто не піднявся. А до душі найбільше припав фільм «Дзеркало».
Мені дуже подобаються роботи Інгмара Бергмана («Сцени із подружнього життя», «Сарабанда», «Сунична поляна», «Персона»), - мало у кого з режисерів так блискуче грають актори. Вважаю, що всі його фільми можна назвати «витворами мистецтва».
Також захоплююся роботами естета й бунтаря в одній особі Лукіно Вісконті. Дуже ціную його роботу «Людвіг».

- Грою якої акторки Ви захоплюєтеся?
- Ромі Шнайдер - надзвичайно обдарована й відома в усьому світі особистість. її талант дозволяв висловлювати думки лише одним поглядом. По очах акторки можна «прочитати» всі «тонкощі». Жіноча доля Ромі склалася досить трагічно. Акторка померла у доволі молодому віці (в 43 роки), - загибель сина її дуже «підкосила». Маючи драматичний життєвий досвід, Ромі Шнайдер могла зіграти так, що її акторська майстерність і досі нас вражає.

- А щодо класичної літератури, які автори для Вас найулюбленіші?
- Дуже люблю прозу Антона Чехова. Я щаслива, що доля наділила мене ролями Ірини Аркадіної у «Чайці», Дуняші у «Вишневому саду» і Сари у спектаклі «Іванов».
Зараз перечитую твір Федора Достоєвського «Записки з мертвого дому». Останнім часом з'явилося бажання ще раз відкрити для себе роман Лева Толстого «Війна і мир».

- Пані Тетяно, розкажіть, будь ласка, про свою сім'ю...
- Мій чоловік Роман Покровський - теж актор молодіжного театру. У декількох спектаклях ми задіяні як чоловік та дружина або пара, наприклад, в «Чайці» він - Тригорін, я - Аркадіна; в «Іванові» він - Іванов, я - Сара, в «Отелло» він - Яго, а я виконувала роль Емілії. Ми дуже допомагаємо одне одному, але при цьому залишаємося абсолютно індивідуальними творчими одиницями. Робимо все належне, щоб не заважати одне одному.
Рома створив декілька проектів під умовною назвою «творча лабораторія», в яких виступив як режисер. Всі роботи були втілені в життя спільно з адміністрацією Чернігівського обласного художнього музею.

Тетяна Леонова, тижневик «Чернігівщина» №5 (280)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.