Олександр Норов: «Якщо ти не можеш чогось знайти – створи це сам»

Нещодавно колегія головного управління культури, туризму та охорони культурної спадщини нашої області присвоїла Чернігівському студентському драматичному театру «Ілюмінатор» почесне звання народного аматорського колективу. Якщо охарактеризувати творчість цих молодих театралів одним словом, мабуть, це буде несхожість. Аматорське мистецтво цікаве завжди, бо, по-перше, тут грають не за гроші, а від душі, а по-друге – приємніше бачити професійну гру аматорів ніж аматорство на професійній сцені. Але краще про своє дітище розповість його засновник – старший викладач Чернігівського національного педагогічного університету Олександр Норов.

– Олександре, по-перше, вітаємо з відзнакою. Як народжувався тепер вже народний студентський драматичний театр «Ілюмінатор»?
– Дякую. Стосовно відзнаки – загалом, я не надаю їй великого значення, але вважаю, що це достойна оцінка людям, яких об’єднують спільні творчі цінності.
28 грудня 2000 року в аудиторії №107 Чернігівського педуніверситету зібралися студенти майже всіх факультетів, серед яких виокремилося 25 чоловік. І вже у травні 2001-го в Чернігові, на сцені театру ляльок, вони презентували нашу першу роботу «Беззахисна істота» за творами А. Чехова. Так народився «Ілюмінатор» – напередодні нового тисячоліття. Хотілося зробити щось несхоже на звичне. Знаєте, якщо ти не можеш чогось знайти – створи це сам. І хоча на той час у місті було три театри, але існував своєрідний театральний вакуум. Наразі я дуже радий за драматичний театр. У цьому театральному сезоні туди повернувся Андрій Бакіров. Сподіваюся, що тепер там зміняться і репертуар, і сценічна культура.

– Що покладено в основу вашого театру?
– По-перше. Це пріоритет етики стосовно творчості, де головна – людина. Можливо, саме тому в нашому колективі немає інтриг, заздрощів, конкуренції, є лише почуття партнера. І, звичайно, тут переплітаються долі – хтось закохується, розлучається. Але попри все потрібно лише навчитися радіти за іншу людину, відкривати одне одного. І нам це вдається, адже існуємо вже 10 років. По-друге, наш театр поза комерційним статусом. Де починаються гроші – там закінчується мистецтво. Час від часу виникали ідеї, щоб продавати квитки на наші спектаклі, але цим все і завершилося. І по-третє, якщо більшість аматорських колективів існують завдяки керівникові – він режисер, а його трупа – це живі фарби, якими він майстерно володіє, створює певні картини, то моє завдання – виразитися самому і пробудити творчу ініціативу в інших. У нас досить різнобічний репертуар: від класики до сучасних постановок. Це і твори Чехова, Аверченка, О’Генрі, Шварца, Зощенка, Бредбері і навіть Агати Крісті. Окрім того, разом з хлопцями і дівчатами створюємо неординарні авторські проекти.

– Актори «Ілюмінатора» – це хто?
– Переважно студенти Чернігівського педуніверситету і Василь Перепадя. Він надзвичайно обдарована та енергійна особистість. Вдало поєднує бізнес, творче захоплення і, до того ж, навчання в національному університеті ім. Карпенка-Карого. Загалом, всі вони цікаві, обдаровані. Але найголовніше їхнє досягнення – це те, що вони є одне в одного.

– Актори вони справді чудові. І про це свідчить той факт, що у квітні цього року в Миколаєві, на міжнародному фестивалі «Південні маски», театр отримав нагороду «Срібна маска», а найкращою виконавицею жіночої ролі визнано Яну Бондарець. Вона зіграла головну роль у спектаклі «Маленька п’єса про зраду для однієї актриси», і саме Яна – режисер цієї роботи. А чи успішні ваші актори як студенти?
– Дуже доречне питання. Бувало, коли людина, добре володіючи акторською майстерністю, в навчанні була цілковитим двійкарем. Доводилося бігати по кабінетах, кафедрах, просити, вмовляти… Як міг, допомагав. Але врешті-решт їх виключали. Загалом, це успішні студенти всіх без винятку факультетів. І театр їм зовсім не заважає вчитися, а навпаки – дуже часто допомагає. Якщо гастролі припадають на період навчання, як правило, це все вирішується з ректоратом університету.

– Можете виокремити когось серед акторів?
– (Довга пауза, на обличчі певна розгубленість – Авт.). Важко відповісти на це питання. У нас немає ані прим, ані примадонн.

– ... а найуспішніші роботи?
– Все намагаємося робити бездоганно. Але хотілося б відзначити знову ж таки роботу Яни Бондарець «Маленька п’єса про зраду для однієї актриси». А ще проект, над яким працювали Людмила Семенова, Лєна Загребіна і Яна Бондарець. Це короткометражний фільм, присвячений Сергію Параджанову «Ігри Параджанова». Можливо, цю постановку не всі зрозуміють, але, без сумніву, вона наділена своєрідною енергетикою.

– А як існує театр?
– Сценічне вбрання, декорації, бутафорію виготовляємо самотужки. В цьому дуже допомагають друзі – художники Лєна Загрєбіна та Георгій Вербицький. Неабияку підтримку надає ректор Чернігівського педуніверситету Микола Носко та проректор з виховної роботи Анатолій Тимошенко. Велике спасибі хочеться сказати Оксані Тунік-Фриз. Це людина, яка насправді була не просто поряд, а серед нас. І саме вона багато в чому посприяла нашій участі у фестивалі «Південні маски».

– Гастролі – це невід’ємна частина театрального мистецтва...
– Нещодавно ми були в Коропі. Вражений, як нас приймала публіка. Найближчим часом плануємо відвідати Ніжин, Новгород-Сіверський. Адже театрали живуть не лише у великих містах. Тепер, коли маємо звання народного, сподіваюся, що обласне управління культури сприятиме нашим виїздам по області – адже це справді потрібна і важлива справа.

Світлана Сокол, тижневик «Деснянка вільна» №141 (181)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.