Як наші хлопці в армію ходили

Кожного юнака хоча б раз у житті викликають до військкомату, і згодом ці візити закінчуються або призовом в армію, або звільненням від військової служби. Хтось із парубків мріє служити в роті почесної варти, інші зв’язківцями, треті – хочуть стати десантниками, а у когось мрія – морський флот. Проте бажання призовника не завжди збігається з рішенням призовної комісії. Визначальним фактором при направленні юнака в той чи інший рід війська є його ступінь придатності до військової служби, тобто зріст, вага, стан здоров’я, фізична підготовка.

Додатковим фактором, який впливає на розподіл призовників, може бути наявність посвідчення водія або певної освітньої кваліфікації. Наприклад, якщо призовник має водійські права, то він може служити водієм, і від цього виграють усі: з одного боку – юнак зможе набути практику керування автівкою, з іншого – армія буде укомплектована водіями.
Та якщо говорити про морський флот, на відміну від сухопутних військ, сюди беруть лише за бажанням. Незважаючи на те, що термін служби на флоті на півроку довший, юнаки туди йдуть із задоволенням, бо більшість із них згодом планує присвятити своє життя мореплавству.

Хто в танкісти, а хто в десантники...

Хочете у Сухопутні війська, чи до Повітряних сил України, а можливо, хочете захищати перших осіб держави? Тоді вам прямісінько до 10-ї окремої бригади охорони, або ж до роти почесного караулу. Кожен майбутній солдат має вибір, а вибирати, до речі, є з чого. Від селища Десна Чернігівського району до південного міста гумору – Одеси. Тому з жахом уявляти себе на борту літака з парашутом, якщо ви панічно боїтеся висоти, вам не доведеться. А от сподіватися залишитися служити в місті та під час звільнення пити чай з цукерками в стінах власної оселі, не варто. З цим суворо, в армії вчать бути самостійним, а матусин борщ, піднесений до самісінького КПП, погодьтеся, аж ніяк розвитку таких якостей не сприяє.

Правда про армію

Про армійські перипетії нам розповіли три чудових юнаки, які днями звільнились із запасу. Всі вони чернігівські, але потрапили, як то кажуть, хто куди...

А я на флоті...

Анатолій Мороз – командир відділення служби постачання на мінному тральщику «Чернігів». Хлопця завжди вабило море, саме тому, хоч і далеко від дому, він обрав морський флот.
Як розповідає сам Анатолій, ні на мить не шкодував, що зробив такий вибір. «Хоча служив на півроку більше та стільки цікавого побачив, навчився багатьом корисним речам, а головне – зробив переоцінку цінностей, відчув смак справжньої дружби, любові, довіри, поваги. Все це, як виявилося, – приходить на відстані...»

– Як служилося?
– Зізнаюся чесно – спочатку здавалося, що гіршого не придумаєш. Тяжко було вставати, бігати, робити фізичні вправи, драїти палубу на кораблі... Та з часом все якось стало на свої місця. За півроку мене відправили на курси підвищення посади, здобув звання старшого матроса. Потім почали виходити в море: перші стрільби, перші незабутні враження...

– Що запам’яталося найбільше?
– Стрільба з пушок, які від старості «клинили» (сміється хлопець). А чесно кажучи, пам’ятається все. Пригадую наш найдовший заплив – 15 діб ми пробули у морі, виконуючи різні бойові завдання, інколи із застосуванням зброї. Добре пригадую вибух на кораблі «Кіровоград», причиною якого стало коротке замикання і несанкціонований запуск двох ракет. Ми тоді були в радіусі 200-т метрів від зони вибуху. Відчуття звісно не з приємних. Але, якщо брати загалом, частіше дні були наповнені позитивом.
Морський флот відрізняється ще й тим, що тут хлопці самі собі готують, але харчуються, на відміну від сухопутних військ, чотири рази на день. Та й заробітна плата у них більша (на морі – 374 гривні, на суші – 154). Проте з листопада заробітну плату підвищили майже вдвічі.
Молодий матрос також намагався переконати, що дідівщини на кораблі не було, а переважав здоровий морально-психологічний клімат. Все настільки влаштовувало, що хлопець аж набрав дев’ятнадцять кілограмів.

Внутрішні війська – служба не проста

Дещо відвертіше розповів про так звану дідівщину Олександр Дорошенко, який потрапив до внутрішніх військ України, служив у Павлограді.
«Всяке було. Не можу сказати, що вже аж занадто знущалися, але інколи офіцери жартували з перебором», – розповідає Олександр. – Ми терпіли-терпіли, а потім вирішили розрахуватися тією ж монетою. Одного разу, поки офіцер спав, ми приклеїли його берци до підлоги. Вранці він не міг зрушити з місця. Звісно ми отримали на горіхи. Але згодом ставлення до нас змінилося. Ось так ми одне-одного виховували».

– Які враження від служби у внутрішніх військах?
– Задоволений тим, що не відмазувався від армії. Саме завдяки їй, я змінив своє ставлення до людей, зрозумів, хто на що заслуговує. По іншому тепер ставлюся до матері, ціную її більш за все у житті. Правду кажуть: «Нас дождется только мать...»
Загалом наша служба передбачала охорону двох об’єктів: Павлоградського хімічного і механічного заводу.

– Чи були якісь незвичайні ситуації?
– Всякого було. Якось нам вдалося затримати злодіїв, які намагалися винести гранати із заводу. Після цього випадку мого товариша з Житомира Президент України нагородив медаллю. Та й ми отримали подяку, а це для солдата найголовніше.

– Чого найбільше не вистачало?
– Смаженої картоплі (сміється). І я не жартую, щодня ходив і згадував, як мама смачно її готує. Нас, загалом, годували нормально, та ось тільки смажену картоплю не давали.

Служба у столиці нічим не різниться

Сержант Юрій Потапенко, який був командиром відділення бази забезпечення при національному університеті оборони, в армію пішов за власним бажанням «Не дочекався я на повістку, тому вирішив сам піти...», – наголосив юнак.
Він переконаний, що справжній чоловік має пройти військову службу. І це попри те, що спочатку Юрій навіть втекти хотів.

– Що спонукало на це?
– Навантаження було нестерпними. Бігали по двадцять кілометрів з мішками за спиною та автоматом у руках. Бувало, що хтось із хлопців не витримував, доводилося, як то кажуть, доносити на руках. Ми ж своїх не залишаємо. До речі, саме армія допомогла мені відчути цінність справжньої дружби.

– Чи знущалися над вами старші за званням?
– Всяке бувало, але не так, як це показують у фільмах. Пригадую, часто нам говорили «Стій на місті – іди сюди». Доводилося знімати берци і йти босоніж куди накажуть. Саме так виходили з цього становища. Але, щоб хтось когось бив, чи то підставляв – такого не було.

Нині хлопці вже вдома, але кожен із них подумками ще в армії. Дехто замислюється над тим, щоб присвятити своє життя військовій службі, а дехто намагається просто відіспатися...

Світлана Божок, тижневик «Деснянка вільна» №120 (160)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.