Після смерті матері четверо дітей самі вибрали з ким їм далі жити

Після смерті сестри Олійники взяли під опіку її чотирьох дітей. Точніше, тітку Тасю діти вибрали самі. У покійної Наталії залишилося троє братів і чотири сестри. Що осиротілих племінників до інтернату не віддадуть, вирішили зразу. До кого ж із дядьків чи тіток вони хотіли б піти, діти мали вирішити самі. Уже п'ятий рік Оля, Льоня, Сашко та Валя Мазури живуть у Ніжині, в маленькій квартирі Таїсії та Олександра Олійників.

Наташа загинула молодою

Таїсія Ясіківна і Олександр Олексійович — з Хмельниччини. У молоді роки їздили на заробітки на Херсонщину. Там, на помідорах, познайомилися, а у вісімдесят другому після Різдва побралися. У пошуках роботи опинилися в Ніжині, де тоді набирали людей на новозбудований ремонтний завод. Вісім літ прожили в гуртожитку, доки дочекалися квартири. На той час Олександр уже рибалив на Сахаліні, тож в однокімнатне помешкання на п'ятому поверсі Тася вселилася сама. Потроху обжилися. Привчені до праці з дитинства, вони й у місті взяли город, тримають сяке-таке хазяйство. У сараї на Гуньках і тепер живуть кози, порося, кролі, гуси, кури. Тоді були удвох, нині ж — сім'я, та ще й не мала: четверо дітей, стара мати Ганна Якимівна і вони, Таїсія та Олександр.

Серед Таїсиних братів і сестер Наташа була наймолодша. Жила з сім'єю в рідному селі Вишнополі Старокостянтинівського району Хмельницької області, тримала хазяйство. Коли несподівано не стало чоловіка, діти були ще дуже малі. Старшій Олі — вісім років, Льоні — шість, Сашку — п'ять, а Валі — тільки два. Та й самій Наташі — тридцять. Зі шкури лізла, аби утримувати сім'ю. І дояркою робила, і на буряки ходила, хапалася за всяку роботу, тільки б вилізти із нужди. На всіх чотирьох дітей пенсії платили 200 гривень. Як на них прожити? Збула коня з возом, і це було великою втратою для хазяйства. А тут ще й свекруха померла, не надовго пережила сина.

Може, і з Петром Наташа зійшлася через те, що був у нього кінь і віз, без яких у селі — як без рук. Перед нещастям вона ще й газ у хату провела.
13 січня 2006 року Наташа з Петром поверталися з найближчої районної лікарні, з Любара Житомирської області, де йому наклали на ногу, в якій виявилася тріщина, гіпс. Дорога була слизька. У сутінках прямо на підводу налетів легковик. Удар прийшовся на бік, де сиділа Наташа, і був таким сильним, що від коня залишилася купа м'яса, а від воза — гора дров. Петро сидів з іншого боку і просто скотився з воза, навіть гіпс не розколовся. А, Наташа, непритомна, з численними переломами, лежала в тій горі дров і м'яса. Було їй 35 літ.

У церкві Оля знепритомніла

Сім діб лікарі боролися за її життя. З дітьми була Тася, яку викликали до села з Ніжина.
— Коли на восьму добу у хаті задзвонив телефон і чоловічий голос сказав: «Наташа померла. Забирайте», я оніміла, розгубилася, хоч уже й було зрозуміло, що надії на її видужання нема ніякої, — витирає сльозу Таїсія Ясіківна. — Мовчу, і раптом страшенно закричав Льоня. Чи почув, чи здогадався про мамину смерть, не знаю. Але треба було якось заспокоїти дитину.
— Підожди, Льонечко, — кажу йому, — це брехня. Збирайся, поїдемо до мами. Підемо до тітки, візьмемо гроші і поїдемо.
Коли покійну відспівували в церкві, знепритомніла Оля. Спасибі священику, його машиною відвезли її додому. Бідні діти так плакали, побивалися, що важко й згадувати.

Що робити з дітьми?

— Наступного дня після похорону прийшли вчителі, — згадує Таїсія.
— Давайте рішать, що робити з дітьми. Ми сказали так:
— На вулиці не будуть. Підуть або до когось із родичів, або в інтернат.
Був і такий варіант: у хаті залишиться жити старша, Оля, з бабусею, нашою мамою, а інші підуть по родичах чи в інтернат. Тут заперечив директор школи. Він сказав, що діти повинні жити разом, не можна розбивати сім'ю.
Пропонувала свій догляд за дітьми і мати Петра. Нехай, сказала, живуть із Петром.

От ми й вирішили: спитаємо дітей. Може, справді з Петром захочуть залишитися. Зібрали всіх докупи. Я кажу: " — Ніхто вам маму не замінить. Але її нема. Ось ми, ваші тітки, і дядьки. Рідні, але не мама. її-нема. Порадьтесь між собою, з ким ви хочете жити, до кого підете. Ви усі нам однаково рідні, діти нашої покійної сестри. Вас прийме той, кого ви виберете.

Як вони вибирали, розповідає Оля:
— Спочатку ми вибрали собі по тітці. Одне сказало про одну, друге — про іншу. У когось було двоє дітей у сім'ї, в іншої — п'ятеро. Хтось мав чоловіка, хтось — ні. Малий заявив, що хотів би жити у дядька на Вінниччині. У нього п'ятеро своїх дітей. Радили-ся-радилися, а тоді вирішили, що підемо жити до тітки Тасі і дядька Саші. У них своїх дітей немає. Мабуть, там нам буде найкраще. Про це своє рішення ми й заявили родичам.
Тітка Надя привезла їх 9 березня до Ніжина. Хлопці ще тиждень жили в неї, а потім прийшли сюди, в однокімнатну квартиру по вулиці Прилуцькій. Відтоді Таїсія Ясіківна стала опікуном своїх чотирьох племінників. До Ніжина вони приїхали вперше. Усе було незнайоме, до всього треба було звикати. В школі Мазурів зустріли привітно, хоч великі класи міської школи теж були незвичними після малих сільських. Учителі ж, уважні і доброзичливі, допомагали сиротам звикнути до нового життя.

А Таїсія Ясіківна ще більше двох місяців була у селі. Треба було спродати хазяйство, подбати про те, щоб у порядку залишилася хата — батьківська спадщина осиротілих дітей. Два з половиною роки мати, Ганна Якимівна, там сиділа, сестра, що в селі живе, досі доглядає. Щовесни на діди вони ідуть з Ніжина на дорогі могили, провідують дім і обійстя, де народилися на світ. Колись, можливо, хтось із них повернеться сюди дбайливим господарем.

Будується дім. Для дітей

В однокімнатній квартирі великій сім'ї, звичайно, тісно. На сімнадцяти метрах стоїть диван, на якому сплять хлопці, і три крісла-ліжка. Олі, Валі і Ганни Якимівни. Два роки тому дочка з зятем забрали стару до себе. Життя вона прожила нелегке. У війну шістнадцятирічну дівчину гітлерівці вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Працювала в зоні, яку звільняли американські війська. Вісьмох дітей народила Ганна Якимівна і найменшу дочку поховала. Тепер ось біля дочки й онуків-сиріт доживає віку. Слабенька, але клопочеться по хазяйству, не може без діла сидіти.

У квартирі майже нема коридора, а кухня — чимала. Там собі поставили диван господарі та так і живуть.
Розширити житлову площу, не маючи великих грошей, тепер практично неможливо. Ціни на житло ростуть невпинно. Були плани купити ще хоча б однокімнатну квартиру, але не вийшло. Два роки тому шефи сім'ї — районні електромережі — допомогли Олійникам одержати ділянку під забудову.

— Велике спасибі Валерію Анатолійовичу Марченку, тодішньому голові районної ради, — каже Олександр Олексійович. — Це він зрозумів, що просимо ми не для себе, а для дітей, які залишилися без батька і матері. Ніжинський район виділив нам 10 соток землі тут, недалеко, в урочищі Гуньки. і ми розпочали будівництво. Дім як дім, 9x11, на три кімнати. Зводимо своїми руками. Я сам, хлопці Саша і Льоня, мої помічники. Грошима нам навряд чи хто допоможе. Хоча б будівельними матеріалами. Якось у Ніжині була зустріч з народним депутатом Іваном Куровським. Я розповів про свої проблеми, просив допомогти цеглою, якою обкладу дім. Іван Іванович уважно вислухав мене, обіцяв допомогти. Але щось, Мабуть, не дозволило йому зробити добру справу. Може, та ж криза. Важко нині всім. Отож казати, коли ми справимо новосілля, не можу. Будівництво наше посувається дуже повільно.

Сьогодні сім'ю хвилює інше. Оля закінчила школу. Хоче вступити до Національного університету культури і мистецтв, на факультет права. Звичайно ж, на держзамовлення. Бо грошей на те, аби вчити дівчину на платному відділенні, в сім'ї немає. Документи в Київ Оля возила з Таїсією Ясіківною.
— Людей там — море! — каже Таїсія Ясіківна. — Дуже хочеться, аби дівчина одержала хорошу освіту. А через два роки Льоня вступатиме,. далі — Саша, Валя. Дай їм, Боже, щасливої долі!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №31 (1265)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.