Юлія Мироненко більше години чекала порятунку в розбитій машині, що впала в канаву

7 листопада 2008 року в сім'ю Віри та Василя Мироненків із Гірська Щорського району прийшло страшне горе. В автомобільній катастрофі під Гомелем загинули їхній син Василь, його дружина Людмила і 16-річна дочка Альонка. Дивом уціліла менша дівчинка 13-річна Юля. А півроку тому пішла за дітьми в інший світ й Віра Семенівна. Зостався Василь Миколайович сам. Ціле літо гостювала у дідуся красуня Юлечка. З ними ми й розмовляємо про пережите, згадуємо дорогих людей, що дивляться з фотографій під вишиваними рушниками.

«Якби не той паспорт, мо б, усі були живі»

— Вася у нас менший син, — каже Василь Миколайович. — Старший за нього на шість літ Коля був. У 1959 році народився. Теж погиб, на мотоциклі розбився у 22 роки. З армії прийшов, устроївся в Києві на роботу. Усе просив «Яву» купить. Каже, вона мені ще в армії снилася. Купили. Він перший раз на неї сів і розбився. Зустрічна машина засліпила... Нам дзвонять із Києва: приїжджайте за сином. Поховали його в селі, тут недалеко, на старому цвинтарі.
Вася тоді ще в Щорсі в ПТУ вчився, на каменщика. Армію відслужив у Німеччині. Робив у Чернігові. А тоді каже: «Буду з хлопцями на Север літать. Хоч грошей зароблю». Поїхав у Мозир. Раз злітав — не сподобалося. Знайшов роботу бурильника там же, в Білорусії.

З Людмилою жили в одному гуртожитку. Вона з Хмельницької області, росла в дитбудинку в Шепетівці. У Мозирі вчилася на кухаря. На вісім років молодша за Васю. Весілля їхнє ми справили тут, у селі. 24 жовтня 1992 року народилася Альонка. Ми з жінкою забрали невістку з дитям до себе. Перед другими родами сину дали від роботи трикімнатну квартиру. Юлю Бог послав у 1994 році, 16 грудня.
Ми з матір'ю нічого для них не жаліли. На весілля подарували свої ощадкнижки. Чимало грошей було на них, мо, тисяч двадцять. Та що ж, усе пропало... А як квартиру син получив, я сказав: «Забирай машину». «Жигулі-шістку» я раніше купив, тут стояла. Ну і продуктами помагали. Хазяйство велике держали. Усе для дітей. А для кого ж живем?

Тоді, 7 листопада, ми збиралися колоть кабана. Гарний виріс, мо, до 300 кілограм. Наче, ніколи такого і не вгодовували. Син звечора подзвонив, що вранці будуть. І правда, ще темно було, спинилася машина під двором. Убігає в хату Василь і каже: «На границі не пропустили Альонку. Паспорта їй ми ще не обміняли. У Мозирі завірили, що достатньо печатки, а тут, у Веселовці, прикордонники ні в яку. Покинув з Альонкою Люду, а з Юлею до вас. Не вийде сьогодні колоть. Приїдемо в наступні вихідні». І назад. Мати просить хоч поснідать, а він: «Ні, ні, треба їхать».

Увечері я сидів на лавочці під двором. Жінка поралася. Під'їжджає білоруська машина. Виходять Василеві друзі Руслан і Вова. Кажуть: «Кріпись, батьку. Вася з Людою і Аьонкою погибли. Юля жива, в гомельській больниці». Забрали нас із старою і повезли в Мозир. На другий день із Мозиря в Гомель пішла машина з трьома домовинами. На вечір їх привезли, ніч вони переночували у своїй квартирі, а в неділю ми рушили до Гірська. Поховали їх в одній могилі. Тепер уже пам'ятник стоїть. З синової роботи привезли. А рядом з дітьми — Вірина могила. Вона захворіла після їхньої смерті. У червні минулого року зробили операцію, а 22 лютого померла. Де він береться, той рак? Здорова була, усе життя на фермі. У мене батько був коваль. Я двадцять чотири роки в кузні проробив та ще двадцять — на тракторі. А Віра — на фермі. Свинаркою, а до самої пенсії — дояркою. Мо, гибель дітей дала поштовх хворобі? Не доведи Господь таке і ворогу пережити, як нам випало...

«Я пробувала вилізти у вікно, але не змогла. Дуже боліла нога. Увесь правий бік болів»

— З Мозиря ми виїхали о другій годині ночі, — розповідає Юля. — Десь о шостій ранку вже були на пункті пропуску у Веселовці.
— Це тут недалеко, — каже Василь Миколайович. — Зразу за Сеньківкою. Кілометрів десять чи п'ятнадцять від Гірська. Білоруські прикордонники вперлися: без нового паспорта не можна. В Білорусії паспорти видають зразу після народження. А в 16 років треба мінять. Вася казав, що новий паспорт Альонці видадуть у кінці листопада. Запевнили, що для проїзду в Україну достатньо печатки. А тут таке... Розстроївся страшенно. Сказав: «Оставимо Альонку вдома, а самі приїдемо в наступні вихідні». Він робив вахтовим методом.

— Ми з татом повернулися з Гірська до Веселовки, забрали маму з Альонкою і поїхали додому. І всі заснули. Крім тата, звичайно, — продовжує сумну розповідь Юля. — Як усе сталося, не знаю. Мабуть, у момент аварії я знепритомніла. Коли отямилася, було десь годині о десятій, побачила, що таткова голова лежить зліва від мене, а ноги — під кермом. Його сидіння розвернулось і притисло тата. Мама сидить на своєму місці, її груди придавила панель, голова розбита. Альонки не видно. Пізніше я зрозуміла, що від удару вона випала в багажник, головою у воду, яка його заповнила. Експертиза показала, що вона захлинулася тією водою. Мене ж затисло між переднім сидінням і спинкою багажника. Передні двері наїхали на задні. Відчинити їх я не могла. Розбила скло, хотіла вилізти через нього. Але дуже боліла нога, весь правий бік болів. Мабуть, я знову знепритомніла.

Коли вкотре прийшла до тями, зрозуміла, що самій мені звідси не вибратись. Мобілки в кишені куртки не було. Мабуть, випала. Тоді я спробувала дістати телефон з таткової кишені. Номера маминої куми Іванки в телефоні не знайшла. І я подзвонила татовому другу Руслану.
— Ми в якійсь ямі чи канаві. Усі лежать, не ворушаться, — сказала йому.

Пояснити, де ми, не могла, бо сама нічого не розуміла. Дядя Руслан сказав, що вони негайно виїздять на пошуки нас, попросив мене бути на зв'язку.
Вони виїхали з Мозиря двома машинами, шукали нас цілий день. Проїздили і повз місце, де в канаві лежав наш «Фольксваген-Гольф», але не помітили. Підняли міліцію, рятувальні служби, «швидку допомогу», але все безрезультатно. Уже перед вечором дядя Руслан сказав мені, що вони будуть сигналити. Коли я почую той сигнал, щоб обізвалася. А в моїй мобілці, як на зло, сіла батарейка.
Уже темніло, коли я почула сигнал, почала кричати:
— Дядю Руслане, я тут! Я тут!

Вони зупинилися, а я кричу у вікно, пояснюю, як пройти до машини. Вони підбігли — дядя Руслан, дядя Вова, . дядя Миша — таткові друзі, ще якісь люди. Мене витягли з машини, переклали у «швидку», повезли в гомельську лікарню. Лежала я там до 28 листопада.
У мене виявили черепно-мозкову травму, струс мозку, тріщину кістки правого стегна, інші ушкодження. Так що маму, тата й Альонку я не ховала, у домовинах не бачила. Цілий рік мені здавалося, що я досі в комі. Ось прийду до тями — а всі живі.

Василь помер за кермом. І машина на великій швидкості полетіла в придорожню канаву

Це вже стало зрозумілим пізніше, після судово-медичної експертизи. У Василя Васильовича, який був гіпертоніком, відірвався тромб. Він помер миттєво, і машина стала некерованою, на великій швидкості полетіла з траси в глибоку канаву, вимощену бетоном, ударилася об той бетон і задом опустилася у воду на дні канави.
Коли б дружина в цей час не спала, може б, вона змогла зупинити авто. У Людмили були водійські права і ведійський досвід. Але мати і діти солодко спали.
Не перенервуй на пропускному пункті, може, досі був би живий Василь, і вони благополучно доїхали б до Мозиря. Але що тепер казати. Сталося те, що сталося. Перед мостом через Сож, під Гомелем.

«Бабуся сказала, щоб я йшла жити до Валі і Миші Власенків»

У Гомелі у Мироненків багато друзів і знайомих. У лікарню до Юлечки приїздила з Гірська і бабуся Віра. Запитала:
— Ти мене впізнаєш, Юлечко?
— Бабусенька... — усміхнулася до неї онука.
До Мозиря Ті відвіз із лікарні ще один татків друг Коля Ющенко. Багато добрих людей кликали дівчинку до себе жити. Вона ж, розгублена всім, що сталося, знизувала плечима:
— Не знаю.

Хвилювалася за онуку й Віра Семенівна. Вони з чоловіком уже старі, обом за сімдесят. Треба думати, хто зможе виростити дівчину, вивести в люди. І вона порадила Юлі йти до добрих друзів Ті батьків Валентини та Михайла Власенків.
— Своїх дітей у них нема, тебе вони люблять з дитинства, живуть по сусідству, через дорогу, — сказала Віра Семенівна. — А ми з дідом дбатимемо про тебе, доки житимемо на світі.
Так опікунами Юлечки стали Власенки. Вона живе в них. А батьківська квартира — ось поряд. Там ще тато розпочав ремонт, тепер його потроху робить дядя Миша. Він працює на Півночі. Коли в Мозирі, займається ремонтом, який поступово наближається до завершення. Квартира буде більшою, просторішою, з комунальними вигодами.

Після лікарні Юлі дозволялося лежати тільки на спині. Коли дозволили сідати, їй привезли спеціальний візок. Потім були милиці, на яких вона почала ходити. До школи пішла через кілька місяців, а до того вчителі ходили до неї. Вчиться Юля - добре, майже відмінниця. Першого вересня піде до десятого класу. А після закінчення школи мріє про столичний університет.
— Обов'язково поїду до Мінська,— каже. — Може, на економічний, може, кудись іще.

У Гірську у неї багато друзів. Дідусеві допомагає на городі, готує їжу, хоча частіше це робить Василь Миколайович, який в онуці душі не чує, любить її безмежно.
— Хоча б у неї доля щасливіша була, — каже Василь Миколайович.
— Дідусю, все буде добре! — усміхається старому Юлечка. — Ти, будь ласка, не хвилюйся.


Юля з дідом Василем Миколайовичем

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №34 (1268)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.