Михайло Самойленко побачив Велику Перемогу!
Ветеран Михайло Самойленко
Зараз Михайлу Григоровичу Самойленку 87 років. Сьогодні він перебуває в військовому званні полковника запасу та має численні нагороди: бойові ордени «Червоної зірки», «Вітчизняної війни II ступеня», «Знак пошани», «За мужність», медаль «За перемогу над Німеччиною», а також ордени й медалі за труд. Михайло Григорович прожив яскраве життя сповнене радості й випробувань. Цього чоловіка справедливо можна назвати гідним громадянином своєї Батьківщини, бо пройшов через Вітчизняну війну, а в мирні часи працював на Чернігівщині, - Михайло Григорович весь час був лідером і своїм особистим прикладом надихав жагою до життя оточуючих його людей. Але про все по порядку...
Дитинство та юність
Народився Михайло Самойленко на Чернігівщині в селі Високе Прилуцького району. В родині Грицька Самойленка, його батька, було дев'ятеро дітей - сім синів й дві старші доньки. Чотирьох з синів забрала війна...
Михайло Григорович згадує, що переживань на його вік вистачало. Родина до війни пережила голодомор. Виживали тим, що ходили до лісу бруньки рвати, на болоті з гнізд качок брали яйця... Й головною годувальницею була корівка, завдяки якій сім'я й вижила. Але всі в родині були пухлі від голоду. То були страшні часи...
У 1938 році Михайло вступив до Прилуцького ветеринарного технікуму. А мріяв з дитинства стати льотчиком. Ця обставина привела його до Прилуцької школи планеристів. Михайло успішно її закінчив, навчився управляти безмоторним планером і до війни встиг налітати 18 хвилин. А в травні 1941 року за його проханням документи з військомату були направлені до Харківського льотного училища. Юнак чекав визову з училища на навчання й одночасно працював. Після закінчення технікуму він обіймав посаду фельдшера й виконував відповідальну роботу, - проводив евакуацію худоби з колгоспів у Прилуцькому районі.
Декілька разів Михайло звертався до військомату цікавлячись про наявність виклику з «льотки», але надії так і не справдилися. Всіх юнаків його віку вже було призвано до лав армії, крім нього. Починалася війна... І вже як «загриміло», Михайло востаннє звернувся до військомату, - повістки не було. От і вийшло так, що лишився юнак на Чернігівщині, окупованій німцями.
Роки війни
На територіях лісів Іваницького та Ічнянського району діяв партизанський загін, під командуванням Івана Парченко. Михайло потрапив саме до нього, де й був озброєний. Своєю діяльністю партизанський загін забезпечував охорону мирному населенню та займався розвідкою. Бійці загону робили засади на шляху Ічня-Прилуки на німецькі передвижні колони. Михайло Григорович згадує: «Командир взводу в нас був гідний. Ми весь час виконували відповідальні завдання. На німецьку жандармерію та поліцаїв влаштовували облави...
А як визволили територію Чернігівщини, то склад партизанського загону числився бійцями винищувального батальйону при Іваницькому райвідділі міліції. А згодом, мене перевели до При-' луцького військомату, там я ніс службу, виконуючи особливі завдання.
І тільки в лютому 1944 року мене призвали в армію. Я потрапив до міста Калуга в 111 стрілецький полк. Там з бойовими товаришами швидко пройшов вчення по використанню гранат, кулеметів та бойових машин, а потім, - на перший Білоруський фронт від Рогачова до Бобруйська у наступальному режимі визволяли території Білорусії. Наша рота автоматчиків вела розвідку боєм. Згодом, коли велися визвольні бої на територіях Польщі, я отримав тяжке поранення, й, взагалі, з усього складу нашого бойового колективу лишилися живими тільки сім чоловік. Мені ОСКОЛКОМ перебило праву руку в лікті. Я більше трьох місяців у госпіталі перебував. А потім мене комісували. Таким було моє життя під час війни».
Мирне життя
- Михайле Григоровичу, розкажіть, будь ласка, про свою родину.
- Одружився після війни підчас навчання. Я закінчив воєнну кафедру Білоцерківського сільськогосподарського інституту в званні лейтенанта зі спеціальністю ветлікар у 1951 році. Був старостою курсу ветиринарного факультету.
З дружиною Олександрою Григорівною ми прожили 62 роки. Зараз, на жаль, я - один. Моя дорога, найдорожча дружина пішла з життя. Олександру Григорівну я можу назвати дуже розумною жінкою. Вона весь час вчителювала. В нас велика родина: троє дітей - два сини й дочка, сім онуків й п'ять правнуків. Старшому синові Юрі вже 60 років. Він закінчив інститут культури й досі працює в бібліотеці. Син Віктор, 1950 року народження, спортсмен, живе зі своєю родиною в Миргороді. А донька Наталя 1952 року народження - економіст. В родині Наташі чотири доньки, вони вже всі заміжні, і кожна з них, моїх онучок, теж народила доньку. Уявляєте? Я кажу, Наталю, ти бабаське царство організувала!
- Як склалося Ваше життя й трудова діяльнісь після війни?
- Після закінчення інституту отримав направлення на роботу в Чернігівську область. Перші сім років відпрацював у Седневі ветеринарним лікарем. А ви були коли-небудь у Седневі? Якже там гарно й ветучасток був хороший. Я подумав, як тільки дружина погодиться, то й хату там збудуємо. Але не склалося, бо мене перевели на роботу до Чернігова.
З 1958 року моя подальша трудова діяльність проходила на посаді головного ветлікаря Чернігівського району. Для моєї родини по вулиці Павлова побудували хату, тому що було вже трійко діток, а житла свого ми з дружиною ще не мали. Біля будинку було 11 соток землі. Мені держава надала безвідсоткову позику для погашення всієї суми боргу за будинок і вся сім'я переїхала до Чернігова. Я був радий цій роботі й віддавав їй усе, що міг. За чотири роки, я вважаю, що дуже багато вдалося зробити для ветеринарної служби. Район великий - вісім ветучастків. Я забезпечив їх транспортом - де потрібно конем, де мотоциклом. Опікувався благоустроєм життя працівників, допоміг сприянням у ремонті власного житла ветлікарів. Я справлявся з роботою. Ось на мене й звернуло увагу керівництво району.
З 1961 мене призначили директором обласної держплемстанції у селі Довжик. Там я пропрацював більше п'яти років. За цей термін мені вдалося з відсталого господарства створити показове підприємство, до якого приїздило багато людей вчитися й переймати досвід. Також були створені гідні умови для праці - побудували лабораторію та впровадили прогресивні технології для плідної роботи держплемстанції. Для людей намагався завжди робити все, що від мене залежало. Наприклад, добився того, що в Довжику побудували державний диткомбінат й шість квартир. Згодом, (у 1972 році - Авт.) й школу збудували. Ох і добре ж працювалося! І перш за все, це була велика робота над собою.
Потім, з 1967 року керівництво району мене призначило на посаду заступника начальника рай-управління сільського господарства. Але обіймав я цю посаду недовго. Через пару місяців мене викликав Леонід Іванович Палащенко, в ті роки знаменитість на Чернігівщині, й каже: «Був я у Довжику нещодавно. Там помер сільський голова. Я тобі співчуваю, Михайло Григорович, але працівники колгоспу в один голос кричать, щоб їм поставили головою тільки Самойленка. Я людям пообіцяв, що їх прохання задовольню». Ось так я знов опинився в Довжику й з 1967 працював сільським головою. Є у мене з цього приводу цікавий папірець... подяка від людей (Посміхається й простягає листівку формату А4, з дизайном на зразок грамоти, на якій слова подяки написані від руки - Авт.), що не злякався, прийшов у колгосп та вивів його із занепаду, бо кожен рік мінявся сільський голова. Мені приємно, що й сьогодні до мене люди з Довжика відносяться з повагою, пам'ятають мої справи. Тут ми зробили колгосп у який зі всієї області їхали переймати досвід. Довжицьке господарство рішенням райкому партії було визнане опорно-показовим по впровадженню прогресивних технологій у тваринництві та рільництві.
З 1974 року моя кар'єра продовжилася на посаді начальника областного об'єднання по впровадженню прогресивних промислових технологій у сільському господарстві. Серед 24 моїх підлеглих працівників були кандидати біологічних та сільськогосподарських наук. І чорна «Волга» теж була. Під моїм керівництвом розвивалося птахівництво, тваринництво та вдосконалювалося комбікормове виробництво. Робота була нова, творча, цікава й дуже серйозна на рівні впровадження новітніх прогресивних технологій. Ця посада багато до чого зобов'язувала й вимагала багато, перш за все від мене як керівника й професіонала у своїй справі.
А в 1979 році повернувся знову в Довжик та продовжував працювати головою колгоспу. Ото господарство було! Пам'ятаю того року 1 300 тн здали пшениці, м'яса - 500 тн, з них 100 тн свинини. Уявляєте? Впровадили в господарстві доїльні апарати для ефективної роботи, була навіть доїльна установка так звана «ялинка». Ці нововведення підняли надої й зарплати доярок (вони сягали 350-400 карбованців). Як бачите, я по життю солдат - виконав завдання, йди далі!
- В якому році ви вийшли на пенсію й чим займалися?
- На пенсії з 1985 року. Але весь час перебуваю в динаміці, не зраджую активного способу життя, тож на місці не сиділося. 1998 року працював головним зоотехніком у підсобному господарстві Чернігівського радіоприладного заводу, що знаходилося в селі Ловинь. Там, за проханням керівника, теж порядки трошки навів. Навчив доярок ефективно використовувати доїльні апарати, тож і надої одразу збільшилися й покращилася жирність молока. Навіть доярки в газету написали на мою честь похвальну оду й вона була опублікована (Михайло Григорович показує пожовклу від часу вирізку з газети - Авт.).
А потім працював ще лісником в Довжицькому колгоспі - посадив чотири гектари лісу, створив заповідник засаджений сосною, тополею, дубом та черенковою вільхою. Кажуть, що людина за життя повинна посадити дерево, а я 42 сотих землі деревами засадив і приживлюваність офіційно визнана гарною (90% - Авт.).
- Як ви можете відкоментувати ситуацію, що склалась у сільськогосподарському секторі країни?
- Я дуже незадоволений роботою уряду. Раніше був статут у колгоспі вимогливий, по змісту якого червоною ниткою проходило головне положення про те, що землю треба берегти як зіницю ока, - робити так, щоб ні один гектар землі не гуляв, постійно працювати над збільшенням родючості землі. А зараз що? Керівництву байдуже, понароблювали господарств з обмеженою відповідальністю, - як може бути відповідальність на землі обмежена? їдьте на Рудку - вільні поля, їдьте на Седнів - теж вільні... Худобу позводили. Як це, - земля є, а худоби немає? Я ж мав можливість у 1970-ті роки курирувати всі райони Чернігівської області. Тільки у Чемерському колгоспному господарстві стояло 11 000 бичків на відгодівлі. Донбас з Чернігівщиною разом вирощували більше 300 млн тн картоплі, а зараз, в основному, вся картопля з Донбасу.
Україна ж була житницею та десяте місце в Європі займала по утриманню свинопоголів'я.
Тільки у господарствах Чернігівщини вирощувалось за рік один млн свинного поголів'я, це за статистикою на одного жителя припадало півтора підсвинка. Уявляєте?
Боже мій, маючи 33% на Україні чорноземів, ми знаходимося на 83 місці за показниками соціального розвитку в світі й більше 70% співвітчизників живуть за межею бідності. Як ми могли допустити таке? Які тут коментарі... Сумно, да і все.
Тетяна Леонова, тижневик «Чернігівщина» №19 (242)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: ветеран, віна, свято, солдат, Тетяна Леонова