Костя: «Якщо заберуть в інтернат силою — повішусь»

Про підлітка із села Гусавки Менського району, що після смерті бабусі залишився сам, але, як і раніше, тримає корову та птицю, порає город ходить до школи, писали чи не всі газети, показувало телебачення. Доля Кості схвилювала. Руку допомоги простягни йому сотні людей.
Минув час. Сьогодні Кості Бурому п'ятнадцять. Як справи у нього нині? Що нового в його житті? Щоб дізнатися про це і розповісти вам, ми й поїхали до Гусавки.

Пітерське дитинство було важким

Костик, народився в Санкт-Петербурзі. Його батьки тутешні, гусавські. До Пітера Микола Бурий поїхав учитися, залишився там після інституту. І Ніну туди забрав. Вона й досі там живе зі старшою дочкою. А Костика привезли в село до бабусі, коли йому було п'ять років. На той час сім'я розпалася. В селі кажуть, що Ніна посилала хлопчика у вуличні переходи старцювати. Щоб більше подавали, він мав зображати з себе глухонімого. Так чи ні, не перевіриш. Правда лише те, що у п'ять літ Костик не вмів говорити, а коли пішов до першого класу, вчителька Людмила Дмитрівна вчила дітей читати та писати, а Костю — розмовляти. Хлопчик виявився кмітливим, у дитячому колективі швидко освоївся, наздогнав у навчанні. Щоправда, кількох букв він не вимовляє й досі, а коли пише, саме їх і пропускає. Отакий дефект, абсолютно дріб'язковий, на який діти не звертають уваги, а на зауваження вчителя дружно заступаються за Костю. Його в класі люблять і ніколи не насміхаються.
Усе, мабуть, від того, що ніхто з дитям у його пітерському дитинстві не займався, не вчив говорити, логопеду не показали. А те старцювання в переходах переслідує хлопчину й досі. Він і тепер боїться міліції, нітиться від суворого слова.

У баби Маришки

А тоді давно батько привіз його до своєї матері. Марія Максимівна, царство їй небесне, була людиною віруючою і дуже порядною. Онука любила безмежно. Водила з собою до церкви, вчила молитися, дякувати Богові за все, що він дав. Костя засвоїв бабусину науку і сьогодні, коли вже її нема, ходить до церкви, допомагає священику в службі.
А головне, чого Марія Максимівна навчила онука, це любити працю, бути економним, берегти копієчку. Усе те дуже знадобилося йому, коли залишився сам.
Так вони й жили на бабусину маленьку пенсію. Тримали корову і птицю, порали город. Баба навчила Костю варити суп, готувати іншу нехитру страву. Доїти корову, випоювати теля, годувати курей і качок. А ще прати, прибирати в хаті, слідкувати за порядком в оселі й на подвір'ї, ходити чистим і охайним.
Він ще був зовсім малий, коли баба Маришка почала хворіти. За тепла робила все, а пізньої осені злягала. Костя доглядав стареньку. Варив їсти й годував, перестилав постіль, прав, перевдягав, слухався її в усьому. А ще давав лад у хазяйстві. Бабуся з ним розмовляла, наставляла на подальше життя. Розуміла, що їй залишилося вже недовго топтати ряст, а дитині треба жити. Отак і вийшло, що Костя рано став хазяїном.
При всьому цьому хлопець учив уроки, ходив до школи.

Ніна в село приїздила рідко, гостювала у своїх батьків, провідувала й сина. Заявляла, що хоче забрати його в Пітер, аби він учився там. Далі розмов справа не йшла. Костя ходив до школи, як і раніше, а мати їхала назад.
Микола все ж повернувся в село, жив з матір'ю і сином, працював один час газозварником, їздив на заробітки в інші місця. Людиною він був освіченою, мав хороші руки і добру вдачу. Сина любив. Коли тяжко захворів, знову поїхав до Санкт-Петербурга. Там йому й поставили страшний діагноз.
Марія Максимівна відійшла в останніх числах січня 2008 року. Костик сам закрив їй очі і сидів біля покійної аж до ранку. Будити сусідів соромився і, що бабуся померла, сказав їм тільки вранці.
Село допомогло поховати стареньку і пом'янути, як належить. Відгукнулися на біду сусіди, церковна півча, школа. Батько приїхав уже тижнів через два, жив до весни, посадив город. Був дуже слабий. У травні поїхав до Пітера на операцію, яка вже не допомогла. Помер Микола Костянтинович через півроку після Марії Максимівни.
Ще коли був живий, у селі йому порадили написати заяву про відмову від сина. Тоді його позбавлять батьківських прав, і хлопець зможе одержувати хоч якісь гроші. Жити ж бо нема за що. Микола Костянтинович погодився. А Ніну Іванівну двічі викликали на суд, звертались навіть через консульство до властей Виборзького району Санкт-Петербурга, але вона дверей не відчинила і на суд до Мени не приїхала. Позбавили її батьківських прав заочно.

«Нікуди з хати не піду!»

Костя добре пам'ятав бабусині слова: «Хату бережи, нікому не віддавай. Це твій дах над головою». Після похорону до нього прийшов дід Іван, батько матері, і сказав, що хату треба продати.
— Давай документи. Ти будеш жить в інтернаті, хата тобі не потрібна. За гроші від її продажу я їздитиму тебе провідувати.
Почувши таке, Костя заплакав.
— Я нікуди з хати не піду! — кричав, боронячи дах над головою.
На той лемент збіглися сусіди і випроводили рідню. Хлопцю дуже співчували. Директор школи Наталія Олександрівна Картун кликала в свою сім'ю:
— Іди до мене. Хоч перезимуєш. Іди, Костику. У мене дві донечки. Подружишся з ними.
— Ні, зі своєї хати нікуди не піду, — стояв на своєму Костя. Щоб підтримати хлопця, несли йому молоко вчителі, підгодовувала шкільний кухар. Влітку сапувати город допомагали учні, а копала картоплю уся школа і церковна півча.

А тут ще одна біда. Десь через місяць після похорону отелилася корова, а на ноги не встала. Довелося дорізати. Теличку Малину Костя залишив, купував молоко, аби виростити її. Незабаром у Малини буде перше телятко. Костя чекає його.
— Від молока вже відвик, — каже. — Але скоро буде своє. Тоді вже нап'юся.
Після похорону бабусі у нього залишилося 1000 гривень, не така вже й велика сума, якщо врахувати, що доходу на той час у хлопця не було ніякого. Батьки живі. Костя — громадянин Росії. Про яку пенсію може бути мова? Газ у хаті в них давно, але Костя його не підключив нічим платити. Топив піч дровами, на печі й спав в обнімку з котом.
— Дитина він дуже економна, — кажуть учителі. — Пригадується такий випадок. Ще бабуся жива була, коли ми повезли дітей у Мену в зоопарк. Зупинилися біля магазину. Усі купують морозиво, чипси, цукерки, жвачки, а Костя питає, чи свіжий хліб. Узяв буханець, трішки ковбаси і пляшку олії. Бабуся навчила берегти копійку, не витрачати на різні витребеньки. Хазяйська дитина виросла. За характером він індивідуаліст. Самому йому краще, ніж у колективі. Тому про інтернат не могло бути й мови. Переказували, ніби він навіть заявив: «Якщо заберуть в інтернат силою — повішусь». І вкотре: «Нікуди зі своєї хати не піду!»
Отак і залишився у своїй хаті.

Добрих людей на світі багато

У жовтні 2008 року в село приїхала журналістка Ірина Примак з районної газети. До Кості Бурого її привела директор школи. Хлопець саме перебирав картоплю. Ірину вразила доля підлітка, і вона написала про нього в газеті. А слідом приїхали телевізійники. Після сюжету на ІСТУ директору школи зателефонувала Тетяна Муравйова з Херсона.
— У мене магазин дитячого одягу. Повідомте розміри Кості. Я його одягну, — попросила.
У посилці від неї було все: трусики, майки, сорочки, штани, зимова куртка і ще багато чого.
Люди з різних кінців України, Росії, навіть Канади й Італії слали гроші й посилки. Тодішній голова райдержадміністрації Сергій Григорович Костючок дістав з кишені 200 гривень:
— Це тобі, синку, на цукерки. Скажи, що тобі треба сьогодні найбільше? Я допоможу.
Костя дуже соромився, не звик до такої уваги. А тут відважився:
— Треба телефон.

Наступного дня телефон стояв у нього в хаті.
Приватний підприємець із Мени Василь Кондаков зробив своїм коштом ремонт житла: переслав підлогу, підшив стелю, залатав дах і купив меблі. А на Новий рік запросив хлопця у гості у свою сім'ю.
Добрі люди привезли Кості машину дров, чому він дуже зрадів. В оселі переробили газову систему, яка вже давно застаріла. Один киянин подарував телевізор і DVD. Обласна рада передала комп'ютер. Хтось вручив дуже крутий велосипед. Інші везли продукти. Якось увечері біля двору зупинилася іномарка, з неї вийшло двоє:
— Ти Костя?
Дістали з машини два великих ящики з усякою смакотою:
— Тримайся, брат!
— Шість банок згущенки! — радів Костя.

Директор школи Наталія Олександрівна Картун просить через газету подякувати всім, хто простягнув руку допомоги Кості Бурому.
— Перелічити всі організації, назвати імена добрих людей неможливо, — каже вона. — Усім велике спасибі! Ось і сьогодні телефонували з пошти: хтось прислав Кості 1000 гривень. А Любов Хоменко з Києва переказує йому по 100 гривень щомісяця. Люди у нас прекрасні!
Костя від такої уваги не зазнався. Так само економний, зібраний. Сором'язливий.
— Мо, не треба? Мо, вже хватить? — каже, коли до школи приїздять телевізійники.
Учителі помітили, що хлопчина ожив, уже усміхається, грає з іншими в теніс, іноді навіть пробує балуватися!
— Перед дитиною нарешті почало розвиднятись, — кажуть вони.

19 лютого суд нарешті позбавив матір хлопця батьківських прав, призначив опікуном його хрещену Надію Миколаївну Столинець. Нарешті Кості призначили пенсію.
А влітку він з Максимом, своїм троюрідним братом, сином Надії Миколаївни, їздив у Бердянськ. Вперше в житті купався в морі, валявся на пляжі.
— Це ж ти, Костику, закінчуєш дев'ятий клас, — кажу я. — Куди далі? Мо, в ПТУ?
— Ні, буду ходить у десятий у Локнисте. А після школи що робитиму? Ще думаю.
Зі своєї хати він нікуди. Так навчила бабуся.

Лідія Кузьменко, тижневик «ГАРТ» №15 (1249)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.