Людмила Агаркова: «У сусіда - туберкульоз, а у мене – діти. Де вихід?»

У чернігівки Людмили Агаркової шестеро дітей. Сім'я цілком благополучна, діти хороші. Нещодавно Людмилу Іванівну представили до найвищої нагороди країни — звання «Мати-героїня», що цілком заслужено. Віриться, новообраний Президент підпише, указ, і у нас буде щаслива нагода розповісти про жінку, яка в нелегкі часи народила і виховала двох синів і чотирьох дочок. Сьогодні ж мова не про це. А про те, з якою непростою проблемою зіткнулася багатодітна мати, а виходу ніяк не знаходить. Хоч стукає в усі двері.

Квартиру забрали за борги

Так склалося в її житті, що двокімнатну кооперативну квартиру за Красним мостом у них забрали за борги. І сім'я, в якої тоді було троє малих дітей, опинилася без даху над головою.
Людмила — чернігівка. Тут народилася, виросла і живе досі. Була в десятому класі, коли раптом померла мама. Дочка переконана, що спричинила смерть ревізія в магазині, де мати працювала. З часом з'ясувалося, що недостача зовсім мізерна, а пред'явили суму з багатьма нулями. На четвертий день розпачу чесна жінка, яка за багато літ роботи в торгівлі не присвоїла ні копійки, померла від крововиливу в мозок. Батькові теж ставили страшний діагноз. Усе це треба було пережити.
Людмила закінчила два курси політеху, коли до неї прийшла любов. Та така, що дівчина кинула навчання, аби ніщо не заважало бути з коханим. А він виявився алкоголіком. Навіть народження сина не відвернуло молодого батька від згубної пристрасті. Вони розлучилися. Діму Людмила ростила сама, бралася за будь-яку роботу, аби вижити.

Із Сергієм Остапенком познайомилася в Москві, куди їздила-торгувати м'ясом. А він поряд торгував яблуками, апельсинами й іншими фруктами. Молоді люди об'єднали свій бізнес, працювали разом. Коли Людмила поверталася додому, з нею приїхав до Чернігова й Сергій. Так утворилася їх сім'я. Дімі тоді було десять літ, дядя Серьожа йому сподобався. У них і досі прекрасні стосунки, повне взаєморозуміння.
Людмила з Сергієм і досі живуть на віру. П'ятьох дітей, яких народила, батько записав на себе. Усі вони Остапенки. І відносини в сім'ї хороші. Було у них усе добре, аж доки не сталося лихо. Борг сім'ї сягнув солідної суми в доларах. Десь позичити такі гроші не вдалося. І в один тепер уже далекий день у рахунок погашення того боргу у них забрали квартиру. На той час Дімі було дванадцять, Колі два рочки, а Катя тільки народилася.

На прийом до Людмили Кучми

Пізніше Людмилі казали, що забрати квартиру у сім'ї, де ростуть малі діти, було незаконно. Але що сталося, те сталося. Мати з трьома дітьми опинилася просто неба. Добрі люди впустили їх пожити в однокімнатну квартиру в районі ринку «Нива». Спасибі їм велике, але ж це житло тимчасове, а що робити далі? Дехто радив віддати дітей до дитбудинку та школи-інтернату. Ні вона, ні Сергій на таке не пішли. «Справимося, — сказали. — Діти будуть з нами».
Людмила оббивала пороги владних кабінетів. Їй співчували, а жити було ніде. І тоді вона поїхала до Києва, до самого Кучми. Записалася на прийом. Прийняла жінку дружина президента Людмила Миколаївна. Уважно вислухала. Наприкінці розмови сказала:
— Їдьте додому. Ваше питання вирішиться.

Міська рада виділила сім'ї дві кімнати в комунальній квартирі в будинку по Любецькій, 2. Одна кімната на 8 квадратних метрів, друга — на дванадцять. У коридорі ще чотири кімнати з іншими господарями. Загальна кухня, вбиральня й умивальник. Не хороми, але дах над головою!
Міський голова Олександр Соколов і на той час його помічник, а нині заступник Станіслав Віхров у всьому йшли назустріч багатодітній матері. Вона й досі з усіма проблемами звертається до них, будучи впевнена, що ці люди їй завжди допоможуть. А тоді їм зробили у тих двох кімнатках ремонт. Отож вселилися вони в чисте житло. У 2002 році, коли в сім'ї було вже шестеро дітей, їх поставили на квартирний облік. У загальноміській черзі вони були за № 3500, а в першочерговому списку як багатодітна сім'я — за № 1406. Через два роки черги трохи просунулися. На 27 жовтня 2009 року у загальноміській черзі вони стоять за № 2678 і в першочерговому списку за №914.

З часом Людмила Іванівна ще виклопотала у своєму під'їзді маленьку кімнатку, в якій тепер живе Діма. Вона, правда, вважається службовою, але ж спати там можна. Дмитрові вже двадцять п'ять. Ночує в тій кімнатці й Коля. Хоч якесь вирішення проблеми, як розміститися всім на 20 квадратних метрах.

Відро борщу на обід

Усе було більш-менш нормально. Забезпечити необхідним велику сім'ю важкувато, але Людмила із Сергієм справляються. Чоловік їздить на заробітки у Мінськ, працює Діма, час від часу має роботу й Людмила Іванівна, хоча головний її клопіт — велика сім'я, діти. Щодня вариться відерна каструля борщу. Готується інша страва. Гуртом вигадують різні салати, печуть піцу, іншу смакоту. Діти допомагають не з примусу, а охоче, із задоволенням. Робота від ранку до вечора. Матері ж усіх треба вирядити в школу, зустріти, посадити за уроки й допомогти виконати домашні завдання, піти разом погуляти. Діти знають порядок, не тиняються без діла. Усі займаються легкою атлетикою, а до клубу «Баргузин», яким керує відома в Чернігові людина Геннадій Костянов, ходять з дочками й синами мама й тато, беруть участь у легкоатлетичних пробігах вулицями міста.
Нещодавно троє Остапенків повернулися з «Артеку», щасливі від побаченого й пережитого. Віка й Оля вже кілька разів по лінії Дитячого фонду гостювали у добрих людей в Італії. Відпочивали діти й у місцевих таборах і пансіонатах, їздять до бабусі, матері Сергія, на Черкащину. Руку допомоги і підтримки простягають Людмилі Іванівні багато небайдужих людей, яким вона безмежно вдячна. Від держави сім'я одержує півтори тисячі гривень як малозабезпечена. Сама Людмила стоїть на біржі. Живуть не в розкоші, але що ж тут вдієш. Головне, що про їхніх дітей ніхто ніде не сказав поганого слова. Нормальна сім'я.

У нового сусіда 28 років ув'язнення і постійний кашель

Жити у комунальній квартирі нелегко, але можна. З часом сусіди склалися і поставили душову кабіну. Кімнати тут давно приватизовані. І ось одну з них господар продав, у неї вселився новий мешканець.
— Було це перед самим новим 2008 роком, — розповідає Людмила. — Представник однієї з агенцій з нерухомості завів у квартиру чоловіка з чорним рюкзаком і сказав: «Він тут буде жити». З часом ми дізналися, що новий сусід сидів за вбивство, а сукупний строк його ув'язнення — 28 років. Звичайно, радості це не викликало, а коли новий мешканець почав кашляти, харкати, плювати, виникла підозра, чи не хворий він на туберкульоз.
— У вас зі здоров'ям усе в порядку? — запитала я.
— Так, — відповів. — А кашель — це від куріння.

Далі — гірше. До сусіда почали ходити такі ж типи, як і він сам. П'ють, плюють на підлогу і в раковину. Сусід поводиться жахливо. Якось напився, схопив ніж.
— Іду різати ментів! — кричить.
З ножем бігав уже не раз. Сусіда з іншої квартири ледь не підрізав. Викликали міліцію. Скрутили розбишаку, забрали у відділення. А через годину відпустили.
Куди вже я тільки не зверталася! У районну й міську ради, до служби у справах дітей, в інші інстанції, медичні установи. Дзвонила на урядову телефонну лінію. Кажу: якщо в нього туберкульоз, його треба відселити. У мене ж діти, не доведи Господи, захворіють. Що тоді? А він твердить:
— Я не хворий. Це ти мою кімнату хочеш забрати.
— Триста років вона мені треба! — кажу. — Ти хворий, іди лікуватися. Я про своїх дітей печусь. Від такого сусідства можна чекати що завгодно.

Написала зрештою в Адміністрацію Президента, вдруге звернулася на урядову телефонну лінію. Спочатку мені відповідали, що серед хворих на туберкульоз Юрій Черняєв не значиться. На обліку не стоїть. Тому надавати йому окреме житло виконком міськради не має підстав. А це вже начальник міського управління охорони здоров'я Ю.І. Бойко повідомив, що «...при залученні співробітників УМВС Ю.В. Черняєв, 1958 року народження, пройшов обстеження в обласному протитуберкульозному диспансері 10.12.09 р., де і був взятий на облік за станом свого здоров'я».
На минулому тижні до нас прийшла ціла група медпрацівників. Сказали, що наступних два місяці Черняєв тут жити не буде. І щоб я більше нікуди не писала, відповідь мені дадуть.
Що ж чекати далі? Як мені ізолювати дітей від хворого сусіда? Грошей на окрему квартиру у мене нема і навряд чи колись будуть. Гублюсь у думках, стукаю в усі двері. Мене вислуховують, співчувають, а допомогти позбутися біди ніхто не береться. Що робити?


Сергій Миколайович і Людмила Іванівна з дітьми Колею, Олею, Дешею, Катею і Вікою.  Дмитра не було вдома

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №12 (1246)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.