У животі жінки були серветка і котушка ниток

У правому боці було щось велике, тверде

— У 1989-ому в мене виявили кісту правого яєчника, — розповідає 51-річна Лідія Середа з Горбового Куликівського району. — Вже була розміром з куряче яйце. Зробили в обласному онкологічному диспансері першу операцію. Потім, у грудні 96-го, в мене була позаматкова вагітність, операцію робили в Щорсі. (Тоді жили в Щорському районі, тепер у селі Горбовому Куликівського). У вересні там же лікувалась від запалення. Наприкінці 97-го, в жовтні, знову потрапила в обласний онкологічний диспансер. Виявили та лікували міому. Ставили крапельниці. А 20 листопада зробили третю операцію — вирізали міому матки.
Місяць ніби все було нормально. Потім почав боліти живіт. І так сильно — ні сидіти, ні лежати, ні ходити не могла. Сама в правому боці почала прощупувати щось велике, тверде, думала — пухлина. Пішла у Шорську ЦРЛ, зробили рентген. Сказали: товстий кишечник збільшений на шість сантиметрів. І видно темну пляму. Підозрювали, що то пухлина. Відправили в Чернігів в онкологічний диспансер. Там вирішили, що в мене непрохідність кишечника. Онколог подивився і направив мене в другу міську лікарню на операцію. Сказав, що там є черговий лікар. Я вже здала аналізи. Але хірург другої лікарні обмацав мене, сказав: «В операції нема ніякої необхідності». Направив у Щорс доліковуватись. «Прокапаєте, і все мине».

Відправили додому помирати

У Щорсі лікували, прокапували, ми мішками тоді ліки купували. В лікарні пролежала до 25 лютого і виписалась без полегшення.
— Уже, мабуть, лікарі вирішили, що хана їй, — вступає в розмову чоловік Микола Михайлович. — Відправили додому помирати. Стільки пішло на лікування, що ще б одну хату побудувати вистачило. Скільки дружина лежала, я тільки й знав, що їздив туди-сюди, ліки та медикаменти возив.
— Я до лікарні була повненька, а висохла до 42-го розміру. Доччину одежу носила.
Тут нова біда — мати моя помирає. З батьком їхали мене провідувати, а як додому повертались, кінь спужався, і віз перевернувся. Назавтра мати померла. Поховали 10 березня. А на 9 днів я її з усіма не поминала, бо 15-го числа чоловік відвіз у. Чернігів.
— Їй так погано стало,— згадує Микола. — А там кажуть — везіть туди, де вас оперували.

«Заспокойтесь! Все під контролем!»

—16 березня пішла в онкологічний диспансер до хірурга. Той послав до завідуючої поліклінікою, вона викликала начмеда Павла Веремія, який був присутній при третій операції. Порадились вони і призначили мені рентгенотерапію. Сказали: пройдеш курс лікування, і все мине. В лікарню мене ніхто не клав, казали, місць нема. У вівторок, 17-го, вранці забирала аналізи в поліклініці і зустріла по дорозі лікаря-гінеколога, яка робила мені першу операцію, Ольгу Бугрій. Та обіцяла, що поклопочеться, щоб мене поклали на ліжко. І сказала поки що нікуди не йти, а прийти до неї на прийом з аналізами. Я прийшла, а там людей багато, звісно, ніхто не пропустив. І я пішла на рентгенотерапію. Не знала, на яку процедуру йду, поки не лягла на стіл і мені не розмітили живіт. Жінки, з якими раніше лежала, розказували про таке. Тоді я здогадалась, що призначили опромінення. Там мені стало дуже погано, ледь із столу злізла. Тим часом приїхав чоловік з братом, віднесли мене на руках у поліклініку.
— Носили по кабінетах, просили покласти на ліжко. І хто не подивиться, кажуть: «їдьте додому лікуватись»., А вже четверта година, п'ятниця, поліклініка закривається, — згадує чоловік. — Кажу, нікуди звідси не підемо, поки в лікарню не покладете.

«Негайно на операцію!»

— Мене таки поклали. На тапчан. Лікарі приходили оглядати уже в верхньому одязі, бо збиралися додому. Зайде один, другий, подивиться, плечима зниже: «Операція недоцільна» і йдуть. Поки не прийшов заввідділенням Іван Петрович Єрко. Оглянув і сказав: «Негайно в операційну!». Він і витяг мене з того світу. Операція тривала шість годин.
— Заввідділенням витяг тоді із живота дружини медичну котушку шовкових ниток і марлеву серветку розміром 18 на 30 сантиметрів. Це як хустка. Все воно вже почало розкладатись, обросло жиром, з'єднувальною тканиною. При цьому довелося одрізати 60 сантиметрів кишечника, бо пішли свищі. Ще б трохи, і почався перитоніт, — говорить Микола Середа.
— Це вам розповіли лікарі?
— Ні, ніхто нічого не казав. Вранці завідуючий прийшов на обхід, питаю: «Іван Петрович, що ж там у мене було?». Він: «Будете виписуватись, все вам розкажу». Але офіційно так ніхто нічого і не розказав, — зітхає Лідія Григорівна.

«Вашу дружину лікуватимуть за рахунок лікарні»

— Вранці після операції я приїхав до дружини у лікарню, — говорить Микола Михайлович. — Якраз була п'ятихвилинка в лікарів, на якій вони обговорювали операцію. Об 11 годині я прийшов, медсестра дала мені великий список. Сходив в аптеку, приніс з півмішка медикаментів. Іду, а назустріч мені старша медсестра, каже: «Несіть усе назад, здавайте в аптеку. Вашу дружину лікуватимуть за рахунок лікарні».
— Була велика втрата крові, донорів безкоштовно надавали, — каже Лідія Григорівна. — Десять днів пролежала в реанімації, ще тиждень у загальній палаті.
З підсумків проведення експертизи головним бюро судово-медичної експертизи: «1.2.3.5. Марлева серветка разом із котушкою шовкових ниток, була зашита в черевній порожнині хворої Середи Л.Г. під час операції 20.11.97 р., звідки вона через перфорацію стінки клубової кишки, яка виникла внаслідок її запалення (реакція на стороннє тіло), потрапила у кишечник і, переміщуючись по його ходу, потрапила у початковий відділ товстого кишечника. Під час проведення операції 17.03.98 р. і сформування сигматоми хірургом руками серветка була переміщена по ходу товстого кишечника і вилучена з нього через отвір сигматоми. Котушка з шовковими нитками була знайдена у конгломераті кишок. Факт залишення інородних тіл під час операції 20.11.97 р. підтверджується...»

«Ви нічого не доведете»

— Коли виписувались, я пішов до Павла Веремея, він асистував як хірург у листопаді, при третій операції. Сказав: «Павле Степановичу, давайте розбиратися». А він мені заявив: «Ви нічого не доведете, можете скаржитись хоч у Москву».
Дружину виписали, поїхали додому. На бік живота вивели трубку, прикріпили кульочок, так і ходила в туалет три місяці. Як воно, молодій ще людині? Ні на люди вийти, ні гостей прийняти, ні по хазяйству щось зробити. Через три місяці трубку прибрали, все поставили назад.
— Яка довжиною була котушка?
— Не бачила ні серветки, ні котушки, їх уже і нема. І у виписці нічого не значилось. Про котушку і серветку в порожнині живота менілікарі по великому секрету сказали.
— Воно ж усе повинно в архівах зберігатися, — говорить Микола Середа. — Але все кудись щезло.
— Щорська райлікарня підготувала документи, мені дали другу групу інвалідності. І я не думала ні про які претензії, поки через рік нетреба було їхати на перекомісію. Мене направили в онкологію, щоб побрала виписки, на основі чого мені даватимуть інвалідність. Картки на місці не виявилось, сказали, що її забрала заввідділенням гінекології онкологічного диспансера Гіса Аркадіївна Гольдіна. Я до Гіси, вона: «В мене картка, зараз знайду». Я чекала в коридорі, не знаю, чи шукала вона ту картку, але через кілька хвилин вийшла і пообіцяла привезти її в Щорс сама, коли приїде до своїх родичів. Не привезла. Вона передає цю картку по цей день. А там же було записано все, ніяких документів з лікарні в мене на руках не було. Видали дублікат. Це вже пізніше, під час слідства, картка якось знайшлась.

Судова тяганина досі не скінчилася

— Три роки тому мені дали безстрокову інвалідність. Але тоді випадок з амбулаторною карткою мене дуже образив. Я подала до суду. З того часу суджусь уже 12 років. Засідання першого суду було в Чернігові. Чеків під час лікування я не збирала, думала: навіщо вони здались. А моральну шкоду оцінили в 20 тисяч гривень. Ніхто її не компенсував. Онкологи не згодились, подали на апеляцію. Сказали, що нічого вони в мене в черевній порожнині не залишали. Після цього я і в міліцію ходила, і в прокуратуру, і в обласний відділ охорони здоров'я, і в облдержадміністрацію. На мене особливої уваги не звертали. Судмедекспертиза не змогла встановити, яка з лікарень залишила ті злощасні серветку і котушку. Бо період між другою (яку робили в Щорській ЦРЛ) та третьою (яку робили в обласному онкологічному диспансері) операціями становить 10 місяців. І ті, й інші кажуть, що вони такими нитками не користу-ються і ніколи не користувалися і серветки складають не так. Крайнього ж і досі ніяк не знайдуть.

Я добилася, щоб прокуратура дала направлення на незалежну судмедекспертизу. Документи направили туди 14 квітня 2004 року. 1 лютого 2005 року експертизу було почато. Вона встановила, що серветку з котушкою залишили все-таки в онкології. І що з цими предметами в животі довго прожити я б не змогла. Знову почалося слідство. Засідання суду було разів п'ять чи сім. Деснянський суд віддав документи на дообстеження в Київську судмедекспертизу. Це було три роки тому, кажуть, розгляд уже закінчено. Скоро знову буде суд. Чим закінчиться, не знаю, і чи закінчиться все це коли-небудь взагалі. Дванадцять років волокитились, але відступати я вже не буду. Живу, дякуючи дітям та чоловіку. Та Івану Петровичу Єрку, який мене врятував 13 років тому.

У Миколи Михайловича та Лідії Григорівни двоє дітей та п'ятеро внуків. Тримають корову, коня. Поросят, гусей, качок.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №12 (1246)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.