Розвідник Олександр Кобильник з Чернігівщини, розповів, як боронив Київ і пережив хімічні атаки росіян на Донеччині

Йому лише двадцять п’ять. На війні - з перших секунд повномасштабного вторгнення. У складі славнозвісної 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців він, воїн-контрактник, брав участь у важких боях при обороні Києва та Київщини у лютому-березні двадцять другого.
Понад два з половиною роки молодий розвідник тримав рубежі на Донеч­чині: Бахмуті, Вугледарі, Горлівці... Двічі поранений, неодноразово контужений.
За свою службу має високі відзнаки: у вересні 2023-го нагороджений на­грудним знаком 72-ї окре­мої механізованої бригади імені Чорних Запорожців «Україна або смерть», а у квітні минулого року отри­мав нагороду за підпи­сом президента України - орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Нещодавно його, уже як оператора дронів, переки­нули на Херсонщину. Мова про нашого захисника Олександра Кобильника з Карильського. І розповідь наша про нього теж.
Про воїна-земляка, сміливого, часом і від­чайдушного, досвідченого попри свій вік, гартованого запеклими боями страш­ної війни, читайте у матеріалі.


«Розвідник - це майже та сама піхота: раніше були на таких позиціях, куди навіть піхотинці не хотіли йти. А ми йшли. І на штурми також ходили. Ти ж розвідник, значить, - уперед», - коротко про свою службу сказав наш земляк, воїн-захисник 25-річний Олександр Кобильник із Карильського, який на війні з перших секунд повномасштабного вторгнення

На службу - за контрактом

Саша Кобильник... У мирному житті - простий сільський хлопець, з простої сільської сім’ї, де батько - тракторист, а мама - доярка. За вдачею бойовий, пробивний, якого не лякають труднощі. Після закінчення школи, зізнається, дуже не мудрував, куди вступити. Каже, куди прорвуся, там і буду навчатися. Студент­ські роки - у столиці. Закінчив Київський коледж з посиленою військовою та фі­зичною підготовкою. «Та у нас як такої військової кафедри і не було, - розповідає Саша. - Готували нас, кажучи простими словами, як телефоністів-зв’язківців. Але за спеціальністю я і дня не працював. Усі козирні місця у столиці були зайняті». Та на життя треба було десь заробляти. І перший запис у трудовій книзі - охоронна фірма, та згодом Сашко подався туди, де кращі гроші. Працював на будівництві. «Де більше платили, там і працював. Молоді ж, хотілося заробити побільше», - каже карильчанин.

Ставлення до армії в Саші було су­перечливим. Свого часу дружив з Геною Самусем та Миколою Качурою, воїнами, котрі, на жаль, стали навіки Героями. «Я тоді ще пацаном був, але вони мене із своєї компанії не проганяли. Отоді мені хотілося служити, бо ж вони, мої друзі, були гартовані армією. Та потім, коли по­чав заробляти, коли відчув смак свободи дорослого життя, подумав: нащо мені та армія, що вона може дати», - відверто каже Саша. Але. Восени 2021-го хло­пець приймає рішення, котре кардинально відрізнялося від його ще недавньої позиції щодо армії. Олександр підписує контракт на проходження військової служби. І по­чинає писатися нова сторінка його життя - служба у розвідувальній роті славнозвісної 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Курс молодого бійця проходив на Львівщині, у навчальному центрі, що в селі Старичі. Та молоде по­повнення так і недовчилося.
За декілька днів маємо, на жаль, страшну дату в історії нашої країни - по­чаток повномасштабного вторгнення росії в Україну. Тоді путін планував за три дні взяти Київ. Та його план про блискавичну перемогу провалився.

Серед тих відважних бійців, котрі не дали ворогу прорватися до Києва, котрі пройшли страшні битви за столицю, - Олександр Кобильник. Молодий, не­досвідчений, який ще не бачив війни, але який був готовий разом зі своїми, як кажуть, і у вогонь, і у воду.

- Це була середина лютого 2022-го. Ми ще знаходилися у Старичах. І ось нашу сімдесятдвійку (72-гу бригаду) зібрали, сказали, що їдемо у Білу Церкву на ППД - пункт постійної дислокації бригади. Пла­нувалося, що навесні ми маємо вирушати на Донеччину - під Авдіївку, але. Про те, що буде повномасштабне вторгнення, ми не знали. Так, чутки ходили, що може бути велика війна, але ми, молоде поповнення, у це не вірили, думали, ну яка ще війна, а ось хлопці, котрі вже воювали в АТО, до цих чуток ставилися насторожено.

Бойове хрещення

22 лютого чорні запорожці з Білої Церкви вирушили до Києва: сказали їм - охороняти військову техніку. А на 24
лютого бригадна розвідка отримала роз­порядження виїжджати БТРом у Вишгород. У розвідгрупі Сашко був наймолодшим, пороху ще не нюхав. Решта, як каже воїн, - биті вовки, котрі пройшли АТО.

- Вишгород.Вертольоти летять, щось десь зривається, бахкає, стріляє, прямо, як у кіно. Тоді страху не було. Було нерозумін­ня того, що відбувається. А з іншого боку, мені було цікаво. За себе не хвилювався, боявся за своїх, не знав, що відбувається на Коропщині. Удома ж рідні: батько, мати, молодша сестра. От за них було лячно, - зізнається воїн. - Наше завдання під Вишгородом - зустріти ворожу колону бронетехніки. Показати себе. Простіше кажучи, нас, розвідгрупу, кинули на живця. Ми повинні були відпрацювати по колоні, і в разі успішного завдання повернутися до своїх, а ті, хто був за нами, мали б про­довжити бій. Але міст підірвали, і ворожа техніка пішла іншим маршрутом. На той
момент я ще не розумів: якби тоді колона пішла на нас, розвідників, то ми б сьогодні з вами не говорили.
Лютий і березень 22-го, оборону Київ­щини Олександр пам’ятає до дрібниць, до кожної секунди. І навряд чи те зітреться з пам’яті. Це були перші його бої, важкі бої. Сашкові - лише двадцять два тоді було. Бойове хрещення пройшов у Гуті-Межигірській, що під Києвом.
- Тут був мій перший бій. Ми як розвідка повинні уміти працювати з усіма видами зброї. Я був кулеметником. І за той бій я побачив усе: і вогонь, яким нас крили з усього чого тільки можна, і перші жертви, перші втрати. Мабуть, саме тоді і з’явився перший страх. Під ранок нас ворог усе-таки вибив із Гути-Межигірської. Змушені були відступали. Відходили лісом, 11-12 кіломе­трів під обстрілами йшли. Пішки. Тоді, як зараз, машин же не було. На щастя, наша група вийшла тоді без втрат.
Сашкова розвідгрупа на місці не заси­джувалася. її перекидали з однієї позиції на іншу. Із собою на завдання карильчанина брати не завжди хотіли. Казали, сиди на місці, мовляв, ще малий. А Сашко-відчайдуха все просився: візьміть і мене із собою, мені ж цікаво. Під час нашої розмови зга­далися, мабуть, чи не всі бойові завдання, на які виходив Сашко. Тоді вивчив багато населених пунктів, якими пролягали доро­ги молодого розвідника: Бровари, Плоске, Гоголів, Шевченкове, Заворичі, Залісся.

- Були якось поблизу Шевченкового. Телефонують хлопці з тероборони, кажуть, тут видніється на горизонті один танчик і два БТР Хлопнете? «Та запросто», - від­повіли. їдемо на край села, бачимо: на горизонті вже не три одиниці техніки, а близько шістдесяти танків суне, ціла ко­лона. Могли б і нарватися. Могли б і не повернутися. А скільки разів потрапляли в оточення. Виходили, виривалися, - згадує воїн. - І приємні моменти були. Під Плоским (поблизу Броварів) наша група підбила два танчики. Один, який можна було відремонтувати, забрали з собою. Непоганий такий, новішого зразка. Цей трофей ще і зараз воює на Донбасі. Та і Мощун, може чули про таке село на Київ­щині, на все життя мені запам'ятався. Бої там були страшні...





У березні 22-го це невеличке село Бучанського району для ворога було стратегічною точкою: через нього він хотів прорватися на Київ. А тому кинув на Мощун кваліфіковані війська і все можливе озброєння: ствольну і реактивну артилерію, міномети, авіацію. Майже три тижні тривала битва за Мощун. Ту битву сьогодні називають однією із запекліших в обороні столиці. Через жорна тих боїв пройшов і Олександр.

І на передовій, і на штурми

Після оборони Київщини в Олексан­дра був невеличкий перепочинок. І знову в бій. Цього разу на Донеччину.
- У кінці травня ми вже виїхали в Доне­цьку область, - згадує новий виток воєнної дороги захисник. - Жили у Костянтинівці, а працювати виїжджали за Бахмут. Верши­на, Кодема - села, у яких були наші спосте­режники. Зброя розвідника - його очі. Усе, що вдалося видивитися, передавали сво­їм. Тоді ще не було мавіків (розвідувальних дронів), як зараз. Використовувалися хіба що наші розвідрони «Лелеки». Знаєте, розвідник - це майже та сама піхота: раніше сиділи там, де навіть піхота не хотіла сидіти. І на штурми ми ходили. Ти ж розвідник, значить, - уперед. Літо 2022- го ми провоювали у Бахмуті, Горлівці. Бої важкі. Втрати величезні: і трьохсоті, і двох­соті. А потім нас перекинули у Вугледар, де я пробув до минулорічної осені. Саме у Вугледарі вперше дізнався, що таке фосфорні бомби. На вигляд - такі гарні, падають, наче зірки, але ж несуть смерть і смердючі такі: від аміаку дихати нічим. За­стосовував ворог і хімічну зброю масового ураження: труїв хлором. А хлор випалює все: дихальні шляхи, слизову, очі. Штука неприємна. Але вижили. Мали протигази. Уявіть собі: Вугледар - невеличке містечко, по діагоналі, мо', кілометрів зо два. І все воно в тому отруйному хлорі. На сьогодні місто фактично зруйноване.

Ми довгенько говорили з Сашею про його воєнні дороги. Вразило те, що про війну вже гартований воїн розповідає як про щось звичайнісіньке, буденне.

- А поранення були?
- Були. Два осколкові. Перше отримав під Вугледаром. Танчик влупив. Осколка­ми поранило весь правий бік: перебило ребро, у легенях осколки, перепало і нозі, але то дрібниця, пошкоджені тільки м'язи були. Нічого. Викарабкався. Друге пора­нення теж під Вугледаром отримав. Під час штурму. Росіянин підірвав себе гранатою. Я був неподалік. Попало і мені. І контузії три були, але то все дрібниці.
Орденоносець
Про свої нагороди Саша - ні слова. Відчайдушний, сміливий, але при цьому скромний. Але ми знали, що воїн має від­знаки. Одна з них - «Орден за мужність» ІІІ ступеня: Указ Президента України про нагороду підписаний 23 квітня 2024 року.





- Сашо, такі нагороди за просто так не вручають.
- Ви хоче спитати, за що я отримав його? Думаю, за те, що врятував свого ротного. Було це також під Вугледаром. Наш ротний, у минулому депутат Бро­варської ради, з яким ми з першого дня війни, отримав серйозне поранення ноги. Кинувся його рятувати. Аби своєчасно не прискочив, він міг би померти від крово­втрати. А так врятували. Щоправда, ногу довелося ампутувати, але живий.
Має Олександр і нагороду 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних За­порожців - нагрудний знак «Україна або смерть».
Зараз Олександр на Херсонщині: перекинули туди восени минулого року, служить у батальйоні безпілотних систем.

- Зараз «літаю» на мавіку, тобто я оператор дронів, - каже воїн про свою нову військову спеціальність. -
Торік зміни відбулися не лише у вій­ськовій сторінці життя Олександра. Стали­ся вони і в особистому житті. Саша створив сім'ю: одружився на коропчаночці Яні.
Тож тепер на свого воїна чекають не тільки мама з татом, сестричка, а і моло­десенька дружина. Чекають і моляться, аби скоріш закінчилась війна, аби живим додому повернувся їхній Сашко.

Людмила ВЛАСКО. Фото з особистої галереї Олександра Кобильника

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.