Подружжя Тютченко: «У нас тепер не один - у нас тисячі синів...»

Тамара Тютченко - швидка і запальна, а її Олександр більш поміркований і розважливий. Але кожну думку дружини легко доповнить чоловік і почату Тамарою справу обов’язково підтримає Олександр. Обоє в будь-якій ситуації готові прийти на допомогу один одному. В горі і в радості.

Донедавна разом вони працювали на тваринницькій фермі в Горобіївці, а тепер дружина кухар дитячого садка, а Олександр - робітник з благоустрою селищної ради. В них доросла донька Маринка, котра живе і працює у Сумах, і молодший син, офіцер Збройних Сил України Анатолій, названий на честь діда.

Розмовляючи з ними, мимоволі ловиш себе на думці: якщо, кажуть, щаслива сім’я складається з двох половинок - то вони справді дві половинки, знайшли один одного, хоч далеко, як в народі кажуть, і коней не розганяли. Так їм долею судилось.

Обоє виросли в Горобіївці, звикли до сільської праці, за своїм щастям в далекі краї не мандрували. Разом Тамара з Олександром більш вже ніж чверть століття і їхня сім’я - це особливий світ, який вони вибудували разом, цеглинка до цеглинки. Інколи складний і тривожний, але це міцна фортеця з своїми радоЩами і тривогами, котра вистоїть, попри все. Як жартує Олександр Анатолійович, він виконавчий, а його Тамара - фінансовий директор.

В їхньому сімейному світі, окрім важкої сільської роботи, численних господарських турбот, є завжди хоч маленькі миттєвості свята, які вони намагаються відшукати серед буднів. Таке притаманне далеко не кожній родині. Наприклад, кому доводилось відпасувати череду корів на пасовищі, той добре знає, як безкінечно тянеться кожна хвилина. У Олександра та Тамари, навпаки, там час проходить з подвійною користю, бо кожний зараніше вже запланував собі улюблене заняття: господар, нарізавши в болоті лози, плете з неї кошики для господарства і наглядає за коровами. А Тамара вмикає камеру на телефоні і полює за “дивом”. Там сонечко заплуталось у росяному павутинні, ніби в мереживі. А там посеред лугу заблукало сімейство товстоногих грибочків чи розрісся яскравий острівець рідкісних лікарських трав. Кожна сфоку­сована мить - погляд справжнього фото- майстра на оточуючий світ.

А чого варті мандрівки Тамари та Олександра далекими і близькими околицями рідного села! Є вільна часинка у подружжя - вони його проведуть, відпо­чиваючи не на дивані, а скоріше поїдуть у ліс чи поле, байдуже куди - до забутої в яру кринички чи старовинних вітряків, на лісову галявину... В навколишніх лісах вони почувають себе, як вдома, знають кожне грибне місце і кожний пагорб з лікарськими травами. Тамара на­різає їх величезні обе­ремки, в’яже у пучки і сушить в тіні затишної альтанки, котру зробив Саша. На свята Тамара ще прикрашає ту альтанку вишиванками і оберегами. Лікарські трави своїми дивними п’янкими ароматами лісів, полів заповнюють кожний закуток в хаті і на подвір’ї. Та й живуть Тютченки на краю села - скільки оком кинь розлягаються поля, а десь далі видніються ліси і переліски.

Можна безкінечно розповідати, які картини, рушники і серветки гаптує Тамара, як з ранньої весни і до заморозків потопає її подвір’я у квітах, які пироги пече вона. А ще як опікується своїм невеличким музеєм старожитностей Олександр. Чого в ньому немає! Старі швейні машинки, годинники, ступи, макітри...

Все це зберігається у старій їхній хаті. І лише детальна розповідь про всі ці улюблені заняття подружжя Тютченків могли б стати дуже цікавою темою для розповіді про них на сторінці нашої районки. Українці точно найдивовижніші люди в цілому світі! В кожного з них є свій особливий талант, який варто лиш розкрити, розвивати і вдоско­налювати. Тільки для цього треба багато працювати і, звичайно, любити життя.
Але познайомитисьз ними довелось з іншого, менш романтичного, приводу, хоча від цього стало ще тепліше на душі.

...Наша розмова з Тамарою та Олександром перейшла до важких спогадів трирічної давнини. У 2022, в перші дні війни, син Тамари та Олександра Анатолій закінчував військовий вуз у Харкові. Йому тоді виповнився 21 рік. Тамара Миколаївна запам’ятала найбільше слова, сказані батькам юних офіцерів того дня: “Тепер у вас не один син - у вас тисячі синів...”

Випускники з лейтенантськими погонами відразу вийшли на оборону Харкова, їхня надскладна практика проходила у кровопролитних боях на наших рубежах. У перші дні, тижні війни, зізнається жінка, ні про що не могла думати, тільки про свого Толю. Та сльозами горю не поможеш. Найкращим виходом із тої, здавалось, душевної безвиході стало рішення щодень щось робити, відволікатись, чимось допомагати захисникам і цим бути ніби поруч з ними. Адже з маленьких струмочків стає повноводою річка, а такий потік людської підтримки у важкі години дає віру і силу, щоб змити всю російську нечисть з нашої землі. Кожен своєю участю чимось підсобить хлопцям, тож буде легше нашим оборонцям і її сину теж. Це і стало рятівною соломинкою, за яку ухопились Тютченки тієї грізної весни 22-го.
Й від того часу домашні турботи з мирного життя стали другорядними.



Головне худобу та город попорать, їсти зготувати. А кожну вільну годину робити якусь корисну справу, щоб допомогти хлопцям у нелегкій смертоносній битві.

Розпочиналось все як? Продукти у волонтерські організації Срібного і Варви регулярно відправляли і разом з цим глибше вникали в розуміння невідкладних потреб воїнів.

За весною і літом прийшли осінні холоди - найстрашніше, що можна придумати для воїнів, які несуть цілодобову сторожу на наших позиціях під ворожими прицілами в сирих, промерзлих окопах.

Отож, зорієнту­вавшись швидко у потребах оборонців, Тютченки стали шити подушечки з старих теплих речей, щоб на щось можна було сісти в холодному і мокрому окопі. Потім стали виготовляти устілки - не так мерзнутимуть ноги у берцях, адже маленьких обрізків тканини з пальт і шуб було достатньо. А ще шили маленькі м’які подушки, наповнені холофайбером - у спальні мішки під голови.

З якої сировини налагодив виготов­лення цих речей сімейний цех Тютченків? Спочатку передивились всі свої запаси тканин, старого одягу, непотрібних речей. Олександр у своєму куточку старожитностей мав дуже давні ще німецькі швейні машинки. Несправні зробив справними, бо розумівся на цьому. А ще від мами, вже покійної Галини Іванівни, перейняв науку шити на швейній машині.

- Мене всього в житті навчила мама, з братом ми залишились рано без тата, тож і були в неї першими помічниками. Допомагали все, ніякої роботи не цурались Тож я і швець, і жнець, і на дуді грець. Можу шити, вишивати, плести. Можу техніку ремонтувати і столярувати. А кроїти ж ці речі порівняно нескладно. Зробив викройку і давай штампувати необхідні для фронту речі. М’який старий одяг мама Тамари, незмінна помічниця, та ще гарна подруга Тамари, яка побажала залишатись не названою, різали на смужки і з них разом з Олександром і Тамарою виплітали чні круги для сидіння.

икористали всі свої старі речі, потім знесли їх рідні, друзі, знайомі. Волонтерська організація з Срібного, Срібнянська селищна рада постійно допомагають матеріалами. А ще дуже вдячна родина Тютченків владі громади, зокрема селищному голові О. В. Панченко, за те, що їм виділили спеціальне приміщення для волонтерських потреб.

Передають старі теплі речі люди не тільки зблизька, а й здалеку. Знайомі сім’ї із Халявина з-під Чернігова, котрі місяць були в окупації, особливо активні. Збирають і передають їм багато речей. Ольга Томілова з Ізюма надіслала обрізки меблевої тканини, сентипон.

Уявляєте, скільки треба біля всього цього попрацювати, щоб все попороти, покроїти, скільки пилу наковтатись, особливо із поношених речей! Швейні машинки старі, не витримують, бо пальта товсті, порохня з них сиплеться, тож по черзі Олександру Анатолійовичу їх доводиться ремонтувати. Добре, що того добра в господарстві вистачає. Тамара розповіла, як на старовинній прядці, теж із сімейного зібрання старожитностей, вона пересукала пряжу, яку подарували для благородної справи тітки родини Тютченків Галина Петрівна Котенко із Дігтярів та Надія Павлівна Тютченко з Іванківець. Згодилась та пряжа на теплі шарфи, шкарпетки.

- Раніше, ще до війни, - повернулась жінка у минуле, - я дуже любила вишивати картини. До ночі над ними просиджувала. Зібралось тих вишивок вдома чимало.



А тепер не до картин, тож Олександр нашив із них жіночих сумок і ми їх віддали на благодійні ярмарки, кошти ж ті були направлені на потреби захисників Спочатку шили, плели потрібні речі і віддавали у волонтерські центри, а звідти допомога від сім’ї Тютченків ішла в різні бойові бригади за потребами. З 6 березня минулого року стали вести облік. Так ось: з того часу пошили 1300 подушечок у спальні мішки, використавши для цього 158 кілограмів холофайберу, котрий надала Срібнянська селищна рада, пошили 646 пар устілок, 1015 - піддупників. Порізали та підрубили 376 маленьких лляних рушничків.

З 13 листопада минулого року волонтери Тютченки вже самі відправляють по­силки за потребами у бойові бригади. Відправили їх 75 від того часу.

- А оце недавно почали труси хлопцям шити, - поділився Олександр.- Ніколи не шив їх. Дай, думаю, спробую. Не святі ж горшки ліплять! Зробив викройку на себе, зшив, а вони малі і на Тамару (Тамара Миколаївна
- тендітна, як стеблинка. - авт.). Наловчився, тепер порядок. Вже 72 штуки трусів відправили хлопцям. А до всього пошитого ще й смаколики додаємо: сало з часником, мелені горіхи з медом, лимон з імбиром і медом. 6 ящиків напакували зборів лікарських трав на чаї. Нашим хлопцям все там потрібне, - продовжує чоловік, - пилки, сокири, лопати, різні ключі, щоб ремонтувати техніку. Все передали на фронт. Багато посилок відправляємо на Покровський напрямок. Недавно з волонтером Юрієм Желібою їздив на Сумщину, на наші передові рубежі. Важко хлопцям. їм така потрібна наша підтримка. А скільки я старих ланцюгів із бензокос, дроту перерубав на шрапнель. Таке добро на фронті дуже потрібне.

- Насадили капусти на городі, - роздумує вголос Тамара, - а на неї неврожай, та ще хтось прийшов її й красти. Добре, що не всю, - вистачило наквасить у відерця для хлопців. Багато огірків наквасила.- все хлопцям, - додає Тамара. - Тютюн на городі вирощуємо і теж передаємо його на фронт.

- Син старшого брата Юрія Женя на передовій, - доповнює Олександр. - Тож Оксана, мама Жені, готує сухі супи і теж відправляє хлопцям. Так що займаємось волонтерством разом.

...Розмовляємо. Тишу спокійного лютневого дня враз ніби навпіл розітнула сирена. Тривога. Знову свою лють кацапня виливає смертоносним залізяччям на наші голови. Хоч і фронт, здається, далеко. Та війна у кожному куточку України і стукає у кожну домівку. І як добре, що прості українці все роблять для Перемоги.

У Тютченків є своєрідний логотип: на фоні державного прапора снаряд і човник з швейної машинки: у бійців на фронті і цієї родини волонтерів у кожного своя зброя, якою вони вносять свій вклад у священну битву. І, відправляючи свої посилки захисникам, вони неодмінно вкладають його з написом “Бажаємо здоров’я!” І свій номер телефону для відгуків і пропозицій.

...Є в родини одна заповітна мрія: придбати велику карту України і відзначати прапорцями на ній кожний закуток української землі, куди летять з Горобіївки посилки, що дарують мужнім нашим воїнам тепло великих сердець Олександра і Тамари. І вірю, коли закінчиться війна, вони неодмінно проїдуть місцями запеклих боїв, щоб віддати шану подвигу наших мужніх воїнів.

Джерело: “Срібнянщина”, В. ПЕТРЕНКО.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.