Як Італія стала рідним домом і для Євгенії Аліфіренко, і для її рідних

Про чернігівку Євгенію Аліфіренко вперше написали у ЗМІ в серпні 2012 року. Тоді йшлося про те, що чоловік пішов із родини після народження четвертої дитини. Вдруге – у березні 2016 – про те, як вона з дітьми виїхала за кордон і зупинилася в Римі. Тоді їй допомогла сеньйора, у якої донька Євгенії побувала по програмі підтримки дітей, постраждалих від аварії на ЧАЕС.



У Чернігові лише мріяла про море, а в Римі їздить на море постійно

В Італії Євгенія Аліфіренко з 2014 року. Вивчила італійську мову, орендує житло, водить авто і працює асистенткою стоматолога. Дуже вдячна центру для біженців, який допомагав на початку облаштуватися. Церква католицька підтримувала, волонтери.

— Тут мені було складніше, ніж в Україні, — каже вона. — Все платно. Наприклад, старша Олександра грала на піаніно. А тут я не змогла знайти можливість продовжити їй навчання. Дуже дорого.

Однак розвиток дітям забезпечити вдалося. Олександрі вже 18 років і вона опановує туристичну справу в університеті, вільно володіє трьома мовами. 17-річний Славик вивчає інформатику. Вероніці – 15, вона вчиться в художньому ліцеї, а 12-річна Влада ходить у школу.

У трикімнатній квартирі всі мають власний простір.

Наскільки важливе житло, відчула ще раз у 2022 році. Після повномасштабного вторгнення.

— Я всіх рідних обдзвонювала, запрошувала сюди, — згадує. — Не думала, як мені буде. Приїхали знайома з трьома дітьми і моя двоюрідна сестра. Жили в мене. Зараз уже окремо.

З моменту виїзду Женя жодного разу не була в Україні. 10 років.

— Четверо дітей, — нагадує, — купити квитки, організувати все. А ще ми завели песика, його діти обожнюють. Звуть Стелла, лабрадор. І кота. І в Україні, хоч як скрутно не жилося, була кішка й кролики.



Діти Євгенії (зліва направо): Вероніка, Славик, Олександра, Влада

Котика і кроликів, виїжджаючи, віддали знайомим. Взяли мінімум речей.

— Рішення не просто було прийняти, — згадує. — Я не уявляла майбутнє. Це було як крок у темряву. Ти ступаєш — і не знаєш, що буде: прірва чи опора. У нас не було ні паспортів, ні грошей, ні візи. І якось так склалося, що й паспорти з’явилися, і за півціни довезли нас. Сеньйора згодом заплатила за дорогу.

Їхали тоді, у 2014 році, майже дві доби. До Чернівців, а звідти маршруткою до Риму.

— Досі не знаю, як ми перенесли ту дорогу, — дивується Євгенія. — У сеньйори жили 10 днів. А тоді вона зрозуміла, що їй важко утримувати таку сім’ю. І влаштувала гостей спочатку в центр для самотніх мам. Потім, зважаючи на початок війни (АТО), їх направили в центр для біженців.

Як гуртожиток. Забезпечували продуктами. Вчителька італійської мови приходила.

Жило багато різних національностей. З України ж тільки Євгенія з дітьми. А то Афганістан, Албанія, Марокко.

Сьогодні Євгенія отримує зарплату, допомогу по малозабезпеченості, гроші на дітей.

— Без роботи, на одній тільки допомозі, не витягнеш. Добре, що ліки, необхідні після операції на щитовидну залозу, оплачує держава.

В Італії діти вперше побачили море.



Євгенія на роботі

— Колись в Україні діти граються на майданчику. Чую, як мами між собою розмовляють: «Ой, ми на море поїдемо». Я ж зітхала: «А ми коли поїдемо…»

Тут, коли ми вперше побували на пляжі, я дивилася на своїх дітей і плакала від радості.

Зі слів Євгенії, улітку стараються якомога частіше бувати на морі. Їдуть навіть на три години. До Остії, там хороший пляж. На Тірренське море.

— Машина дуже виручає, — каже. — Коли їздили громадським транспортом, важко було. Коляска, іграшки, бутерброди — і все це на автобусі. А машиною за 40 хвилин доїхали. Розклалися, скупалися, й додому.

Джерело: сайт газети "Вість", Тамара Кравченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.