Командир Євген Івченко, нагороджений орденом За мужність» ІІІ ступеня бився до останнього

Указом Президента України Євгена Івченка нагород­жено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, відзнакою «За­хисник України - герой Прилуцької громади».

Івченко Євген Анатолі­йович народився 1 липня 1987 року, прилучанин.

В 1 клас пішов до школи №9. Дуже активний, непоси­дючий, веселий, невелико­го зросту, навчався добре, боровся за справедливість, заступався за слабких. Себе теж не давав образити. І за сестру міг побитися, хоча се­стра Надія старша на рік.
Брав активну участь у жит­ті школи. На все мав свою думку.

Закінчивши 11 класів, не захотів вступати до універ­ситету, мотивуючи це тим, що ще не визначився із про­фесією. Пішов навчатися на робітничу спеціальність до Прилуцького професій­но-технічного училища. По закінченні його писав ди­плом і говорив: «Це підго­товка до інституту». А навча­ючись ще у школі, отримав права на водіння легкового і вантажного автомобіля.

Любив військову підго­товку і дуже хотів до армії. Служив у Києві при націо­нальній академії Оборони України в автомобільній роті. А після повернення зі служ­би вступив до Ніжинського педуніверситету на заочне відділення за спеціальністю «соціальний педагог і пси­холог». Саме в цей період життя захопився філософі­єю, почав писати вірші. Па­ралельно з навчанням пра­цював.

Був активним учасником Майдану.

З’явилися плани на май­бутнє. Та й життя не стоїть на місці. Працював, допомагав батькам, влаштовував своє життя. Дуже потоваришував з племінником Арсенієм. У них були довірливі стосунки. Євген був хорошим сином, добрим братом і незамін­ним дядьком. Був веселим і любив життя. Усім цікавив­ся, мав багато захоплень. У дитинстві опановував акробатику і жонглювання. Цікавили машини, навіть навчився вишивати, в’язати, випалювати. Захоплювався філософією, писав вірші, багато читав. Любив класич­ну музику, говорив, що вона розкриває душу людини, а «важка» музика - знімає на­пругу. Любив тварин. Тому домашній улюбленець завж­ди найпершим відчував його прихід.

Та війна 22-го року пере­креслила всі сподівання, думки і плани. Не вагаючись, Євген пішов захищати краї­ну. Він три рази ходив до вій­ськкомату, щоб його забрали до війська. Спочатку прохо­див навчання у М.Дівиці. У травні 2022 року перевели на Сумщину. Потім ротація, механізована бригада, Чер­каси, Запоріжжя...

Євген Івченко був ко­мандиром 2 відділення 1 стрілецького взводу 1 стрі­лецької роти стрілецького батальйону військової ча­стини з позивним Кракен. Женя був відповідальним, поважав побратимів, ціну­вав їх. Тому, незважаючи на поранення руки, яка ніяк не загоювалася, і сім контузій, пішов на завдання, не знаю­чи, що воно буде останнім.

І ось перед очима батьків останнє відео, яке залишив Женя, спілкуючись із ними через мережі. Тут він Воїн з великої літери: гарний, стат­ний, урівноважений, мужній, із краплинкою суму в очах і втомою в серці. А найголов­ніше - живий і здоровий. Він передає привіт, найкращі побажання своїм рідним та батькам. Розповідає, що ненависна куля потрапила йому прямо в голову, яка була захищена каскою. І врятувала його мамина мо­литва, яку він відчував там, далеко від дому, на полі бою. Говорив, що не може не за­хистити свою сім’ю, батьків, сестру, племінників, бо вони для нього найдорожчі і єди­ні. І навіщо тоді жити, якщо ховатися. Він був справжнім патріотом неньки-України (так назвав свою Батьків­щину на відео востаннє).

Але там, де він захищав країну, свою сім’ю, всіх укра­їнців, було справжнє пекло. Навіть молитва найріднішої матусі не змогла протистоя­ти смерті справжнього воїна, мужнього командира.

29 січня 2024 року Євген Івченко прийняв останній бій. Він героїчно загинув у бою, серце його зупинилося на­завжди. Через кілька тижнів, уже мертвого, ризикуючи своїм життям, під обстрілами дронів побратим Анатолій виніс тіло командира. І бать­ки та рідні змогли з поче­стями поховати свого сина. Вони дуже вдячні Анатолію за людяність і доброту.
Ховали хороброго воїна Євгена Івченка 17 лютого 2024 року.

...Все в будинку нагадує про Женю. А серце болить, бо більше ніколи не відчує­мо його запаху, не почуємо: «Мамулічка, я вас люблю».

Сестрі його не вистачає, немає близької людини — братика.

Коли на серці біль і туга, включаємо відео з Женею і плачемо, слухаючи його го­лос. Він говорить: «Якщо я загину - живіть за мене».
А в день його загибелі до двору прилетіла зграйка горлиць, хоча до цього, крім горобців і синичок, нікого не було. То, напевно, душі його і побратимів прилітають.

Джерело: "Прилуччина + Прилучаночка", Надія ЧЕМЕРЕСОВСЬКА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.