У командира взводу Олександра Ляшенка після розмови з батьком у лікарні зупинилось серце

Серпень млів у променях палючого сонця, щедро даруючи свою красу, за ним літепло вересня відсвічувало у червонобоких яблуках у садах... Чи хто помічав з родини Ляшенків, як іде час? А потім похмурі осінні дні танули у сивій пелені туманів і час зависав сірою павутиною важких думок. Вже й зима перетнула свій екватор. І весь цей час дні і ночі для родини Ляшенків з Савинець тягнулися довгим гнітючим присмерком, не залишивши й світлої доброї шпаринки в їхніх серцях, вбитих горем.

- Ніби й зараз бачу Сашу, - говорить Ніна Олексіївна, як ми його проводжали в кінці липня вже на третю після поранення військово-лікарську комісію в Київ. Зараніш сказав, щоб ми йому зібрали в наплічник все, щоб прямо з комісії їхати знову на війну... Перед очима так і залишився у вікні маршрутки, що від'їжджала...

А перед цим у командира взводу Олександра Олександровича Ляшенка за рік служби на гарячих напрямках було три контузії і важке поранення під Кураховим. Дрон вибухнув прямо у бліндажі і всіяв його тіло смертоносним металом. У госпіталі у Покровську лікарі витягли 12 осколків із спини Саші, що прошили тіло чоловіка за лічені міліметри від хребта, але ще два осколки глибоко засіли в лівому передпліччі.

Після важкого поранення і контузії 4 квітня минулого року Саша на деякий час втратив пам'ять,- продовжує нелегку сповідь тато, Олександр Вікторович. - Він не знав, як його і звать. Та добре, що в Покровську у госпіталі був медик, родом із Сокиринець. Він сфотографував паспорт сина, переслав фото своїй мамі. А та, за щасливим збігом обставин, працювала разом із землячкою Олександра з Савинець. Так ми відразу й дізнались про цю велику біду. Потім синові ще оперували у Дніпрі ліве передпліччя, згодом перевели у Рівне. Там і проходив Олександр два рази військово-лікарську комісію. А вже втретє була призначена в Києві. На неї він поїхав вже після реабілітації вдома. Поїхав, виявляється, назавжди.


Нелегка ноша захисника України випала на долю Олександра Олександровича Ляшенка з 24 серпня 2023 року. Чи думав коли чоловік, що йому доведеться взяти в руки зброю? Звичайно ні, як і тисячі-тисячі його ровесників. І біографія його, як і в більшості юнаків. Закінчив 9 класів Савинської школи, потім вище професійне училище в Ромнах, здобув професію муляра, штукатура, облицювальника-плиточника. З часу закінчення навчання і до 2023 року працював на заводі “Укрпластик” у Києві. А потім переїхав жити в Савинці і вже влаштувався трудитись у місцеве товариство “Батьківщина”, та на третій день його роботи отримав повістку із ТЦК.

Після набуття бойових навиків спочатку в Україні, а потім в Німеччині був направлений на Покровський напрямок водієм-радіотелефоністом піхотного відділення. Ще був і Авдієвський напрямок.

Якою була служба - хіба ж батьки знали! Саша був небагатослівним - не все і не завжди можна розповідати, та й не хотів рідних зайвий раз хвилювати. Присилав фото, часто з собаками, - їх багато нічийних, покинутих через війну в тих краях, а цих тварин він любив і кожній намагався віддати частинку свого тепла. Знали лише Олександр з Ніною, що, як водій, їхній син доставляє на нуль солдатів на чергування, підвозить зброю і поряд з побратимами часто залишається. Пізніше дізнались, що небезпека щохвилі чатувала його на тих пекельних маршрутах - двічі там контузило. Але тоді обійшлося... Втішали себе, щохвилини молилися, щоб доля зберегла їхнього сина, обминали його міни та кулі.

Не оминули...

- Коли приїхав на реабілітацію минулого літа після поранення, - хоч і був він вдома, але не з нами. Він був поряд з хлопцями там, на випаленій війною донецькій землі. Він ніби щомиті пробирався з ними на нуль, відстоював метр за метром нашої землі, і кожну втрату своїх бойових побратимів сприймав дуже боляче.

- Хоч і нездужав, все ж допомагав мені, - продовжує розповідь Олександр Вікторович, - бензокоси не міг втримати хворою рукою, та рвався на косовицю, щоб допомогти. То я йому прилаштував косу до пояса, та й виходили разом працювати. Відволікався роботою від важких дум і, мабуть, гірких передчуттів.

- Одного літнього дня, - доповнює чоловіка Ніна Олексіївна, - пішли на кладовище провідати могилу його бабусі Варвари Іларіонівни, а він чомусь сказав: “Ось тут, біля бабусі, і я лежатиму”. Чи душа його щось страшне відчувала, чи, може, пригадалось йому в ту мить, якими рідними вони були з бабусею Варею. В неї всі були внучки, а внучок - він один, і не приховувала вона, що любила Сашу найбільше. В дитсадок не ходив, а виріс практично у школі, в її коридорах та на перервах у вчительській. Живемо ми поряд. Я працювала вчителькою початкових класів, чоловік був спочатку лаборантом у школі, потім завгоспом, а бабуся весь час трудилась технічною працівницею. Ото й крутився цілими днями там Саша з нею. А вихідними, як тільки на стадіоні грали в футбол, а чи по телевізору транслювали який футбольний матч
- Саша з бабусею - перші вболівальники, їхні емоції чути було далеко. Вони розуміли один одного без слів, то я й подумала, може, так сказав, бо дуже сумує за нею... Відігнала геть тоді погані свої передчуття.

А загалом у родині та й у Савинцях збереглося багато хороших світлих спогадів про Олександра Ляшенка. Він добре навчався, мав багато друзів. З дитинства, все життя товаришував з двома своїми тезками, Сашами - Лещенком і Малюгою та Юрієм Потапенком. Любив грати на гітарі, співав гарно, та й загалом вся родина Ляшенків співуча, від бабусі Варвари Іларіонівни цей талант у сім'ї. А ще дуже техніку любив.

- Влітку, - розповідає Олександр Вікторович, - як ще був у Савинцях колгосп “Комуніст”, я працював помічником комбайнера у вчителя трудового навчання місцевої школи Олександра Побідаша. І наші сини, його Віталій і наш Саша, ще зовсім підлітки були. Так ось, закінчували ми роботу пізно, як уже роса на колосся впаде, комбайн весь в пилюці залишали. Втомлювались за день на спеці, то і йшли відпочивати. А наші сини завжди в комбайні лад наводили, любили вони це: ключі переберуть, все до ладу поскладають, у кабіні приберуть. Приходимо зранку на роботу - приємно сісти за штурвал.

Любив Саша ще змалечку рано-вранці, коли срібні роси впадуть на розкішні трави, вийти порибалити, чи вже, як подорослішав, поїхати з друзями на полювання.

Від часу навчання у профтехучилищі у Ромнах пройшло багато часу, а в родині бережно зберігаються Почесні грамоти за досягнуті успіхи у навчанні, оволодінні професією, за активну участь у громадському житті училища, подяки батькам за хороше виховання сина.

А як закінчив навчання, то залишали в училищі працювати майстром, але він обрав іншу життєву дорогу - відразу поїхав у Київ і там влаштувався на роботу. Працював там, одружився, донька Ліана і син Єгорка народилися. Ліана цьогоріч вже випускниця в школі, а Єгорка п'ятикласник, копія тата, йому тепер продовжувати рід Ляшенків на землі.

...Минуло вже майже півроку від часу, як Олександр Ляшенко востаннє усміхнувся батькам і помахав рукою на прощання - їхав не на фронт, але вже з великим армійським наплічником і був готовим знову стати в солдатський стрій.

Обстежувався у госпіталі, говорив з татом, а через 20 хвилин після розмови зупинилося серце... Не в окопі, не від куль і мін. Серця наших захисників не з броні, яка теж на війні не витримує. Серця наших хлопців - добрі, люблячі - не для війни, а їм доводиться бути міцнішими від броні. Та не всі витримують...

Жовто-синій прапор біля могили Олександра Олександровича Ляшенка майорить над Савинцями. Його видно здалеку. А материнське серце все чекає: щоранку Ніна Олексіївна ніби бачить, як син від сільського парку, де зупиняється маршрутка, швиденько поспішає через парк додому... Не віриться.


Джерело: “Срібнянщина, ”В. ПЕТРЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.