Іванна Романовські, тату-майстриня, не радить набивати ім’я дружини, чоловіка

— Частіше просять набивати нейтральні татуювання, а не патріотичні, як раніше, — каже Іванна Романовські, тату-майстриня з Чернігова. — Хлопці розуміють, що йдуть на війну. Щоб зайвий раз не привертати увагу до себе, якщо потраплять у полон. Росіяни ще більше катують тих чоловіків, у яких патріотичні тату. Мого знайомого військового росіяни змушували в полоні склом від лампочки зрізати герб України з руки.

Але треба мати на тілі особливі прикмети. Бажано на різних частинах тіла.

1. «Тепер на руці в нього орел»

— Військовим знижки є?

— Звісно. Але здебільшого вони, навпаки, більше залишають. З цих грошей я постійно доначу перевіреним волонтерам. На дрони. Допомагаю збирати аптечки на фронт, — продовжує Іванна. — Як правило, військові приходять на сеанс уже з конкретним малюнком. Популярний стиль — скандинавська міфологія, вікінги, захисні руни, щити. Це відсотків 50 від загальної кількості.

Ще відсотків 20 просять набити на згадку ім’я або профіль загиблого побратима. Решта — нейтральні малюнки. Один попросив на правій руці набити гармату, а позаду — Катерининську церкву.

Був час, коли набивали імена дітей чи коханих. Не раджу такого. Імена дітей ви ніколи не забудете. А кохання сьогодні одне, завтра інше ☺. Приходив нещодавно до мене військовий. Розлучений. Щоб перекрити іншим тату імена двох дітей і колишньої дружини. Тепер на руці в нього орел.

Найдовше тату робила два дні. Військовому на всю спину. Зобразила: герб України і солдата, який з каменю вибиває автомат. Зробила зі знижкою 60 відсотків. Заплатив 11 тисяч гривень. Мені самій була цікава ця робота.

2. З Алчевська до Києва

— Скільки в тебе тату?

— Мені 30 років і тату теж 30. Так збіглося. Першу картинку набила собі 19-річною. Зараз у мене в тату ліва рука, є трохи на ногах.

Кожне тату має для мене значення, бо набите в певні моменти життя.

До 2014 року я жила з батьками в місті Алчевськ Луганської області. Вони працювали на коксохімічному комбінаті. Після дев’ятого класу пішла навчатися в училище на кухаря-кондитера-офіціанта.

Переїхала до Луганська, винаймала там квартиру. Працювала кухаркою, потім офіціанткою в торговому центрі. Пам’ятаю першу заробітну плату — 200 гривень. За 150 купила собі платтячко.

Коли в Києві почався Майдан, у Луганськ стали привозити перших тітушок. За говіркою я зрозуміла, що з Росії. Між собою вони домовлялися, що збираються біля Леніна. Хоча насправді то був пам’ятник Шевченку ☺. У березні в Луганську запровадили комендантську годину. Почалося вторгнення. У російській формі бігали кавказці.

Якось з друзями пішли гуляти центром міста. Побачили з десяток бронетранспортерів. Від них смерділо фарбою. Як згодом ми дізналися, їх пригнали з Росії. За ніч перефарбували в український піксель. Щоб згодом зробити гарну картинку для відео, типу українці самі себе обстрілюють. На деяких бронетранспортерах ще проглядалися російські кольори.

Людей, які виходили на мітинг за Україну, або в кого бачили в руках українську символіку, забирали «на підвал», у приміщення СБУ. Одиниці поверталися звідти живими. Решта зникали безвісти. На вулиці могли зупинити, забрати паспорт. А якщо його не було, то теж забирали «на підвал».

2 червня 2014 року в будівлі Луганської облдержадміністрації прогриміла серія вибухів. Я поверталася з магазину й опинилася в епіцентрі. Відкриваю очі, виявляється, я лежу на клумбі під ялинкою. Навкруги тіла людей. Жінка в червоному благала подзвонити її сину. Диктувала номер. Встати не могла, ноги до колін були перемелені, наче фарш.

Два дні я не виходила з дому. Переварювала побачене і почуте. Я бачила, що вікна з ОДА вилетіли на вулицю. Тобто, логічно, вибухівка була закладена зсередини. У той час по місцевому телебаченню подавали нам наступну інформацію: «На вертолете прилетели люди с Майдана. Скинули бомбу на ОДА, и она взорвалась».

Після пережитого я з товаришем вирішила поїхати в Київ. Мені 20, Даня на три роки менший. Взяли по рюкзаку. Поклали змінний одяг, зубну щітку. Одягла ту саму сукню, що купила з першої зарплати. Грошей з собою було на проїзд і максимум на три дні поїсти. Батькам сказала: «Я доросла і всього досягну сама!». Встигла на останній евакуаційний поїзд. Потім уже людей вивозили автобусами. Вийшла в Києві на вокзалі і відчула себе ніби вдома.



3. Життя одним днем

Іванна і Даня затримались у столиці на три місяці. Боялися сказати, що вони з Луганська. Брехали, що з Харкова. Ночували, загорнувшись у плед в наметах на Майдані (там ще залишалися намети). На вулиці, на вокзалі.

— Милися де?

— У кафешках та «МакДональдзах», — продовжує розповідь. — Вдавалося помити тіло і голову. Там же прали речі. Одягали мокрими і сушили на собі. Добре, хоч літо було.

На роботу нас не брали через луганську прописку. Жили одним днем.

— Не крали?

— Ні, але такі думки часто були. Даня гарно танцював брейк-данс, тож іноді гроші заробляв так. Танцював на Майдані, гроші кидали в шапку.

Якось на вулиці я з Данилом обговорювала, де дістати гроші на їжу та де ночувати. Поряд сидів незнайомий чоловік. Дістав з кишені 50 гривень і віддав зі словами: «Вам потрібніше». Вистачило на продукти на тиждень. Якось так само нам хтось дав 200 гривень. Їх вистачило, щоб я з Данею тиждень жили в хостелі біля вокзалу.

Там ми познайомилися з хлопцями, які працювали на будівництві під Києвом. Запропонували з ними працювати. Робити демонтаж будинку. Ми погодилися. Поїхала в тій самій сукні, що купила на першу зарплату за 150 гривень. Іншого одягу в мене не було. Платили 200 гривень одному за робочий день. Це для нас були величезні кошти.

4. Змогла відкласти трохи грошей

Через кілька днів познайомилася з власником будівництва. Його здивувало, що на рівні з чоловіками я працюю. Маленька, худенька. Пожалів мене, розповів свою історію. Як приїхав у столицю майже ні з чим, як піднявся з нуля і став мільйонером. Сказав, що може знайти мені роботу офіціантки і безплатне житло. Так і сталося. Не обдурив. Заробляла я гарно і змогла відкласти трохи грошей.

З 2015 року жила в Дніпрі воєнним життям. Познайомилася з хлопцями та дівчатами з «Правого сектору» і пішла до них в команду.

Даня залишився в Києві. Вдячний мені, що ми тоді втекли з дому.

— Де зараз твої батьки?

— У 2015 році переїхали в Маріуполь, працювали на «Азовсталі». Через кілька років тата запросили на Чернігівщину, у Корюківський район. Зараз батьки живуть у селищі Березна.

5. Заробляє на будинок

Кохання закинуло в Полтаву. Мій хлопець був звідти. Я гарно малюю. Він запропонував мені займатися тату. Я ще й засумнівалася. Але він вірив у мене. Дав 20 тисяч гривень на машинку з блоком живлення, фарбу, голки. А квартиру ми знімали в Полтаві за дві тисячі гривень у місяць. Тату-майстер, який продав обладнання, побачив мої малюнки і безплатно мене навчав.

У Чернігів я переїхала наприкінці 2015 року. Вирішила осісти тут. Зустріла Богдана. Разом п’ять років. Він працює сапером.

— У Богдана багато татуювань?

— Одне. Робила я. Більше не хоче.

Зараз у мене все є. Улюблена робота, житло, хоч і орендоване, машина. Стабільність. Я нормально заробляю. Але ту сукню за 150 гривень не забуду ніколи.

За кермом рік. З дитинства мріяла про білу машину, і тепер вона в мене є. «Мазда-трійка». Це вже друга моя машина за рік. Перша була — «Фольксваген Поло». Зараз її продаємо. Придбали машину і Богдану — «Фольксваген Гольф 4».

Бюджет з Богданом у нас спільний. Наступна мета — придбати будинок.

6. Тату в 75

— Найстарший твій клієнт чи клієнтка?

— Половина моїх клієнтів — люди після 45 років, — здивувала Іванна. — До 25-и — усього відсотків п’ять.

Нещодавно 75-річна пенсіонерка набивала перше тату — напис англійською. Сказала: «Мені це дуже подобається. Була б молодшою — забилася б вся». Мовляв, у молодості не робила, щоб рідні не засуджували. Потім були чоловік, діти, онуки. І коли вже всіх виняньчила, відпустила, вирішила зробити щось для себе. Розказала, що її внук записався на тату. Вона вирішила його випередити і набити першою.

Зараз популярні тату, виконані почерком близької людини. Здебільшого покійної. Беремо зразок з записів цієї людини. Нещодавно набивала дівчині «Цьом, цьом» почерком покійного дідуся.

Просять набити блискавку на всю руку чи ногу.

Багато тату роблять жінки після розлучення. Бо раніше чоловіки забороняли. Одна моя клієнтка так два дні просиділа вдома. Чоловік забрав телефон і не випускав, коли дізнався, що вона хоче тату. Я не розумію цього. Як можна заборонити? Це ж тіло іншої людини.

— На інтимних місцях просять набити?

— Раніше часто було. Висилають фото того самого (дікпік) і пишуть: «Зататуєте цього красеня?» Жартую: «Порадилася з родичами, нікому не подобається».

Часто доводиться перекривати шрами від кесаревого розтину. А от те, що в трусах, там теж не роблю.

Постійно проходжу навчання з підвищення кваліфікації. Нещодавно купила курси за 100 тисяч гривень. І не пожалкувала.

Джерело: сайт газети "Вість", Ольга Самсоненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.