Ганна Саченко з Хаєнок Ганна Саченко з Хаєнок жила і живе для села

Ганну Василівну Саченко в Хаєнках не просто поважають. Її люблять і шанують! Бо ця неймовірна жінка є прикладом того, як натхненно треба ставитися до своєї професії, любити рідну землю, надихати людей на творчість, красу і добро.



- Я керую нашим Будинком культури віддавна. А працюю тут із 18 жовтня 1976 року. Роз­починала ще в старому Будинку культури. У тій будівлі ми працю­вали до 2013 року, допоки вона не стала практично аварійною. Тоді у нас закрили школу, тож клуб перевели у приміщення на­вчального закладу. З того часу, тобто вже 11 років, ми тут. У нас є більярд, теніс, працюють гуртки. Хоча це приміщення і не опа­люється, але маємо пічку-бур- жуйку. Тож у нас тепло. Вдень відбуваються заняття з дітьми, увечері репетиції. Оскільки діти їздять до школи в Ічню, то зде­більшого вони приходять до нас у вихідні. Це взимку. А влітку діти щодня у клубі. Ми постійно про­водимо квести, ігрові вечори, на вулиці у нас є дитячий майдан­чик. Там також займаємося.

До цьогорічного Різдва під­готували програму з коляд­ками. На таких заходах ми обов’язково збираємо кошти на ЗСУ. В Хаєнках є сімейній хутір «Зелена світлиця», де займа­ються зеленим туризмом. Там зведені дерев’яні будиночки, облаштована територія, туди люди приїжджають на відпочи­нок. Під час свого недавнього виступу там ми назбирали 4 700 грн донатів. Підготували спе­ціальну програму, співали, вітали ювілярів, бо нас запросили як колектив на святкування.

Загалом за цей рік ми задона- тили на ЗСУ 29 000 грн. Напри­клад, 9 800 гривень ми як цільові кошти передали на автівку пра­цівникові Ічнянської міської ради Валерію Смілому, який пішов во­ювати. Також у нас є волонтер­ка Катрин Марйоха, ми зібрали і відвезли їй кошти для наших воїнів. Збираємо донати на ма­теріали для сіток, а в старостаті їх плетемо. Потім нашу роботу відправляють за призначенням.

- Пані Ганно, в Хаєнках дуже співочі й талановиті жіночки. Про вас знають далеко за ме­жами Ічнянщини.

- У нас є фольклорний колектив «Маланка». Він був створений у 1987 році. Коли я його організ­увала, у ньому співали наші ста­рожили, які виконували старо­винні пісні. Ми виступали в Києві, в Чернігові, нас записували на телебаченні у програмі «Сонячні кларнети». Згодом наші артисти похилого віку залишали колек­тив, і я запрошувала на їхнє місце нових виконавців. Тепер у мене фольклорний колектив із молод­ших вокалісток. Нас восьмеро - Галина Саченко, вчителька; Ірина Котко, теж учителька; Людмила Суліменко, пенсіонерка; Лариса Хижавська-Соколовська, вона переїхала до нас із Києва, тепер є невід’ємною частинкою нашо­го колективу; Оксана Тарасен­ко, наймолодша наша учасниця; Лідія Жернокльов, вона також з молодих учасниць; далі Наталія Смілик і я, Ганна Саченко. Колек­тив у нас дуже згуртований.

- Які пісні ви співаєте?
- Наразі на часі колядки. 25-го співали їх у старостаті. Напере­додні ми зробили оголошення, що відбудеться концерт. Люди слухають наш виступ і донатять кошти. Ці гроші використаємо на купівлю матеріалу для виго­товлення маскувальних сіток.

- А чоловіки співають?
- Раніше у нас були й чоло­віки. Ще до війни. Бувало, наші артистки йдуть на репетицію і ведуть із собою чоловіків. Вони і виступали разом зі своїми дру­жинами. Наразі подібні виступи не на часі... Та й ми найчастіше виступаємо там, де можемо зі­брати донати на ЗСУ. А раніше ми не тільки концерти робили, а й ставили п’єси, показували навіть авторську виставу «Вареники по-хаєнківськи». Ми самі приду­мали її, написали сценарій. А ін­шим разом поставили п’єсу «До куми на посиденьки зібрались куми всі рідненькі». Ці вистави збирали повний зал людей.





- А які гуртки в Будинку культури для дітей?
- Для них у нас працює гур­ток художнього читання. До речі, є такий і для дорослих. Також є гурток сольного спі­ву, фольклорний. І сімейно­го співу. У ньому, наприклад, мати співає з донькою або хрещена з хрещеницею. Це підтримує родинні зв’язки.

- Ганно Василівно, а хто ви за професією?
- Я закінчила заочно Ні­жинське культурно-освітнє училище (тепер Ніжинський фаховий коледж культури і мистецтв імені Марії Зань- ковецької) за спеціальністю
«клубний працівник, керівник хорового колективу». І весь час після закінчення училища я працюю у рідних Хаєнках.

- Ваш Будинок культу­ри - справжній осередок життя.
- Бо школи у нас немає, дитсадка також. Є ФАП, ма­газин і наш Будинок культу­ри. Я сама з Хаєнок. У мене є рідна сестра в Заудайці, там же живуть племінники. Їздять до мене в гості. А я до них.

- Пані Ганно, у селі вас дуже люблять. І не уявля­ють Хаєнок без вас.

До розмови доєднується Віра Миколаївна Кирій, яка свого часу була головою колгоспу.

- Якби не Ганна Василівна, я би давно виїхала з Хаєнок. Я колишній керівник села, дружимо ми з Ганною 33 роки. Нікуди не їду, бо в ін­шому місці себе не знайду. Ганна Василівна, розуміючи, що я - інвалід другої групи, обов’язково до мене захо­дить щодня. Оскільки я пе­ребувала на керівній посаді, то розуміла, що у нас мають бути осередки, як ви кажете, життя. Тож я з усіх сил нама­галася якнайдовше зберег­ти школу. Навіть стипендію дітям придумала за навчан­ня. І Ганну Василівну завжди підтримувала. Бо вона зав­жди жила і живе для села.

- Чи допомагають Будин­ку культури підприємства, які працюють на території села?
- Допомагають. Найбіль­ше - СТОВ «Інтер», яким ке­рує Михайло Миколайович Бондар. Коли б я до нього не звернулася, а звертаюся я на всі свята, він завжди від­гукується і допомагає. Ось і на Святого Миколая виділи­ли кошти для подарунків для дітей. Тож уклінно йому дя­куємо.

Також посильну допомогу надає наша підприємиця, власниця магазину в Хаєн- ках, Олена Григорівна Діден- ко, за що ми їй дуже вдячні.
- Розкажіть цікаву істо­рію з вашого артистично­го життя.

- Раніше ми часто їздили в Чернігів, виступали в облмуздрамтеатрі імені Шев­ченка. Спочатку виходив наш фольклорний колектив, а потім ми зробили постанов­ку весілля - українського, справжнього. Так, як у ста­ровину справляли весілля у Хаєнках. Я тоді багато ходила по людях, які пам’ятали пра­давні пісні, збирала їх, запису­вала. У нас був старовинний одяг, ми виконували автен­тичні пісні. В Ічні й у ЗАГСі вис­тупали з постановкою цього весілля. У Чернігові в театрі ми показали частину цієї виста­ви, де брали участь кілька дів­чат із вокального ансамблю.

Коли ми виступили, то отри­мали багато схвальних слів. Пам’ятаю, як я зайшла в ав­тобус, розповідаю дівчатам, що все всім дуже сподобало­ся, нам дякували і хвалили. А Іра Коткова з ансамблю, тоді молоденька дівчина, повер­нулася до мене і каже: «І я би співала у фольклорі, але ж ви мене не запросили!» А я і думаю собі, й справді, чого ж я їх не запрошую? Треба ж молодь підучити у старшого покоління. І після того ви­падку на наступну репетицію фольклорного колективу я запросила молодих дівчат із ансамблю. Це було правиль­не рішення, бо виступи наші стали неперевершеними. Жодне свято в районі не об­ходилося без нас.

А тепер дуже чекаємо, коли закінчиться війна... Тоді за­любки повернемося до на­ших виступів повною мірою. У нас є що показати, є що заспівати! Аби серця наших людей розквітали!

Джерело: "Трудова Слава"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.