Далекобійниця Алла Куриндаш підкорює Європу і будує щасливий дім на Прилуччині

Алла Куриндаш працює далекобійником, сумує за Карпатами, в яких народилася та виросла, і разом із чоловіком Олександром повертає до життя стару сільську хату.
Мудрі люди стверджують, що долю кожної людини, мудрість її життя вирішують три любові: любов до дітей, любов до праці, любов до рідної землі.
Що глибше людина знає свій родовід, то глибше її коріння і міцніше вона стоїть на землі. А тому легше витримує вітри та буревїї життя. Коріння в землі, а гілля тягнеться вгору - до сонця, до неба, до зірок...

Про Черемош, жоржини і смерек, які не знають осені

Алла Куриндаш народилася на Буковині в селі Довгопілля. В самому куточку Путильського району - далі вже Руму- нія...Згодом закінчила економічний факультет Львівського лісотехнічного університету, працювала в Чернівецькому лісгоспі, потім поїхала закордон на заробітки, бо хотілося мати власний дім і ростити в ньому дітей. А ще - обов’язково купити ретро-фольсфаген...

У 2004 році вона купила дім в Прилуках і надовго (мож­ливо, на все життя) оселилася в нашому приудайському краї. Спочатку приглядалася до Борисполя, але зрозуміла, що коштів на пристойний дім там не вистачить. Двоюрідна сестра з Василькова порадила: придивись до Прилук - таке гарне маленьке містечко.

В цьому прилуцькому домі вона жила багато років зі своїми мамою (забрала її з Карпат на якийсь час), донькою Настею і чоловіком. Підлога в ньому була вислана карпатським буком.

Психологи радять кожних сім років щось кардинально змінювати в своєму житті - місце проживання, рід діяльності, коло спілкування.Пані Алла жартує, що з цим у неї все в порядку: в Чернівцях - бухгалтер, в Іспанії - посудомийниця, в Прилуках - головний бухгалтер великого підприємства, тепер ось - далекобійник, водій вантажівки. І додає, що це не кінець.

Зараз вона мешкає з коханим чоловіком Олександром під Прилуками в селі Петрівське, а прилуцький дім залишила доньці Насті із зятем.

Але де б вона не жила, ні на мить не забуває про Карпати, частенько навідується на свою малу батьківщину і годинами може розповідати про свій чарівний гуцульський край, про дитинство, батьків.

В селі Довгопілля були і школа, і садок, і ошатна церква. До церкви її, дівчинку в білих колготах і красивих сандаликах, зазвичай водила тітка Маруся, бо мама працювала вчитель­кою в школі, а там в ті часи походи до храму не віталися. Тітка Маруся жила на хуторі високо в горах, за 8 кілометрів приходила до них, і маленька Алла частенько навідувала її.

Гірські струмочки, Білий і Чорний Черемош, що стікали з гір і з’єднувалися в низині, неперевершена краса смерек, які не знають осені і ніколи не в’януть. Вони завжди свіжі, зелені і ароматні, магічні і загадкові.

А у дворах було повно бордових жоржин, згадує Алла, батьки завжди тримали багато худоби, тато був на всі руки майстром, і печі навіть клав.

Коли Аллі виповнився рік, її хрещений батько Михайло (хрещених, духовних батьків дитини там так і звуть - батько і матка, а ось рідних, кровних - тато і мама) прийшов на свято з двома живими ягнятками, а мама у відповідь пода­рувала йому два калачі (дві хлібини), і цей обряд зветься «фіровщина». Хрещений був пастухом, пас отари овець на полонинах - і колгоспні, і людські. Великі отари - по 300 овець. Стриг вовну, доїв їх, варив бринзу.

Багато гуцульських звичаїв Алла привезла із собою в нашу Лівобережну Україну - її прилуцькі хрещеники приходять до неї в гості напередодні Різдва, саме у Святий Вечір, ніхто з гостей в будь яке свято не йде з її оселі без подарунка, а пригощає вона їх традиційними гуцульськими стравами.

«Не має ніде кращих людей, ніж в Україні...»

Зі своїм теперішнім чоловіком Олександром вони разом вже 14 років. Олександр все життя працював далекобійником, Алла вміла керувати легковим авто. Якось чоловік взяв її із собою у рейс до Європи, їй сподобалось. Згадалося, як вона з татом їздила в дитинстві на колгоспному КАМАЗ і аж в Запоріжжя по тюки соломи. Захотілося разом з чоловіком займатися однією справою - пішла до автошколи, отримала права на керування фурами, і вони вже десять років їздять разом по Європі з різними вантажами. Під час зворотного рейсу їх фури часто завантажуються гуманітарною допомо­гою для ЗСУ.

Частіше за все бувають у Голландії - вона зве цю країну то Голландією, то Нідерландами (влада ще у 2020 році при­йняла рішення використовувати лише назву «Нідерланди» для формування національного бренду, але багато хто зве країну, як і раніше).

В дорозі вони по 2-3 тижні - разом, кожен на своїй машині, їдуть один за одним. Ідуть дев’ять годин, а потім - зупинка на паркінгу, відпочинок. З нею в кабіні завжди їдуть дві здорові великошерсті вівчарки - Джоні і Бела, яких вона зве «вовками». Джоні флегматичний, Бела енергійна, неочікувана, готова в будь - яку мить кинутися на захист своїх господа­рів. У Карпатах ніжно ставляться до тварин, і Алла любить їх - турбується, розмовляє з ними, балує, «записала» їх у кінологічну школу, де вони багато чому вчаться. Вони - друзі, члени родини.







В Угорщині майже немає доріг, в Чехії і Словаччині брудно, поляки, на жаль, втрачають дружелюбність, повагу та спів­чуття до українців. Деякі з них навіть забороняють своїм дітям дружити з українськими дітьми.

Побачила і набачилася вона тієї Європи і зрозуміла, що ніде, крім України, жити не хоче і не буде. Поїздки туди - лише робота. А одного разу на її фуру під час подорожі сів лелека, і вона зра­діла - добрий знак, може, це про кінець війни.

Міжнародними перевезеннями зазвичай займаються чоловіки - для них це типове, а не для жінок. Але на Європейських автобанах, говорить Алла, інколи бачиш за кермом великих фур і жінок, але все одно їх мізер. Особлива професія - тут потрібно мати і ви­тривалість, і досвід. Частіше жінки їздять в парі зі своїми чоловіками.

Існує між водіями і солідарність. Як бачиш, розумієш, що допомога потрібна українцю, твоєму братові і земляку, відразу зупиняєшся.

В Голландії у них з’явилися друзі - одна поважна пара. Коли вони приїжджають на кінцевий пункт маршруту і стають на розванта­ження, ця родина приходить до них, щоб привітатися, запросити на обід. Чоловік завжди привозить їм з України на гостинці нашу горілку і халву...

В Голландії люди, дізнавшись, що вони з України, особисто від себе несуть постіль, ковдри, подушки, спальники для ЗСУ, і вони передають це все прилуцьким волонтерам.

Один молодий чоловік навідує їх, щоб говорити з ними українською, яку вивчає. Він любить Україну, співчуває їй всім серцем, навіть носить вишиванку.

Різні люди там, але не має кращих, ніж в Україні, резюмує Алла.

Бути гуцулкою - це назавжди

Вдома вона відпочиває душею, «перезавантажує» себе, свою душу, хоч роботи щодня вдосталь.
Звичайну занедбану сільську хату вони з чоловіком пе­ретворили на затишне, красиве родинне гніздечко. І вона обожнює його.

Найголовнішою і важливішою річчю в оселі вона вважає українську піч - це вона біля неї королева і господиня, саме через неї, через піч, і була придбана ця хата. В печі вона випікає хліб за старовинними гуцульськими секретами (на­приклад, картопляний, в якому борошна і картоплі наполо­вину) і готує безліч смачних страв, знайомих з дитинства. Від печі - тепло і затишок, тиша і спокій.

Будинок має своє особливе обличчя, мабуть-таки Аллине, бо вона - головний дизайнер. Все в ньому оригінальне і зі смаком - ретро-меблі, комоди і шафи, плетені крісла та кошики, мереживна гойдалка, родинні фото, елегантні жалюзі на вікнах, стіни, оздоблені карпатською деревиною. У слоїках - мед, сушена м’ята, сушениці (яблука) і гриби. На стінах - картини її двоюрідного брата, які він вислав з Винниці 24.02.2022 року, в перший день повномасштабної війни. Картини заблукали і лише через півроку знайшлися на поштовому відділенні...

Зараз вони ще добудовують, облаштовують велику веран­ду, де будуть вечеряти сім’єю та з друзями.
Вони тримають господарство, у них є город, сад, тому після рейсів особливо розслаблятися не виходить. Вона доглядає домашню худобу, заготовляє багато консервації на зиму, прибирає і прикрашає оселю. Вона - файна газдиня, ретельна, уміла, щиросердна.

Вони з чоловіком роблять гуцульську буженицю (копчене сало, ребро), коптять груші, варять куліш. Багато працюють, обладнують і прикрашають свій дім, спілкуються з друзями.

І - щасливі. Якщо не брати до уваги війну.

Алла вважає, що потрібно жити, створювати затишок, турбуватися одне про одного, і це буде тримати людину на позитиві.

Вона любить свій дім, свою роботу, доньку і свого чолові­ка. Любить життя. По-різному складалася її доля, але вона вперто йшла вперед, втілюючи мрію за мрією. А як інакше, вона ж - справжня гуцулка!

Вона не змогла залишитися жити на Буковині, але все, що могла, забрала із собою звідти - повагу до пращурів й Господа, любов до рідних, власного дому, до України.

У неї гуцульський характер - волелюбний, наполегливий, цілеспрямований, по-доброму амбітний. В якомусь сенсі вона бунтарка, як і всі її пращури. Хоробра і незалежна. Ії нинішня професія, все її життя говорять про це.
Вона, як та смерека, що розквітає в серці гір і має потужну енергетику природи. Як трембіта, що грає на полонинах свою музику - дзвінку, сильну, непереможну.

Джерело: “Прилуччина + Прилучаночка”, Лілія Черненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.